Розділ 26.1. Дитя Порогу

- Яромире. - почув він наляканий голос.

Відкрив очі і побачив схилену над ним руду косу. Лукава. Попри все, хвилюється за нього. Він посміхнувся, хоч голова нестерпно боліла - і від видіння і від загадок, які, здавалось, тільки накопичувалися і грозили щомиті просто розірвати цю відунську макітру.

- Фуххх. - почулося десь збоку.

Ядвина. Побачила його дурнувату посмішку і полегшено видихнула.

- Налякав ти нас, людино. - мовив Горислав, пильно вдивляючись у Яромира.

Той підняв на нього і очі і раптом побачив, що камінь Вежі в його руці опинився неспроста.

- Ти знав. - прошепотів він, та ведмідь і вухом не повів.

- Пора в дорогу. - коротко кинув він і вийшов з печери.

- Що то було? - повільно спитала Ядвина. - Ти втратив свідомість, ледь торкнувшись кристала.... Він... він відніс тебе у якийсь спогад? - закінчила вона тихо.

- Ні. - буркнув слідопит. - Певно, ожина була несвіжа. От і прихопило.

З цими словами вийшов з печери услід за ведмедем.

Тимчасовий табір армії короля Наву розташувався одразу за горами. Тож до заходу світил вони дістались до місця призначення. З’явився він не одразу - спочатку до них долинув приглушений шум, зітканий з окриків та скреготу криці. І вже потім, поступово з-за пагорба почали виднітися вершечки темно-зелених наметів та дим від численних вогнищ. І аж тоді перед ними постала сама армія Наву.

Усе навколо було сповнене рухом: туди-сюди бігали посланці - рутці та польовики, чувся тупіт важких кроків, магічні вогники світлячків світились над командними шатрами. І над усім цим нависав стійкий, нестримний запах скорої війни. Ніколи не гадав Яромир, що в цьому світі існують свої порядки, що не живуть тут створіння хаотично, мов дика звірина, що є у них свої погляди на певні обставини та причини, які до них призводять. Поки у Яв люди вірили беззастережно у богів та у жреців, які мовлять буцімто від їх імені, у Нав борються за власні ідеали.

Горислав провів Ядвину та Яромира у свій намет, а сам поспішив з Лукавою на раду до головнокомандувача. Ким той був або чим, Яромир міг тільки здогадуватись. Слідопит трохи понудився у шатрі, всередині якого лежала в кутку одинока настилка із соломи, а тоді вирішив прогулятися табором та спитатись де знаходяться лісовики. Він сподівався зустріти тут когось із тих дітей лісу, які гостинно прийняли їх у себе вдома, за що отримали велику халепу. Але більше всього він сподівався дізнатися про долю буркотливого Громила.

Табір був поділений на певні сектори, де проживали різні істоти: нині він знаходився серед перевертнів, які були чимось схожі на Горислава - такі ж дужі та похмурі чоловіки і жінки, які кидали на нього дивно косі погляди і відвертались та демонстративно йшли по своїм справам, як тільки він до них підходив, сподіваючись почути відповіді.

Вийшовши за периметр сектору похмурих перевертнів, слідопит утрапив до водяників - у цьому секторі скрізь булькала вода, проте, не така “магічна”, якою захоплювався Остам. Один з водяників люб’язно показав напрям шатра головнокомандувача, проте, попередив, щоб усередину Яромир без дозволу не заходив. Сердечно подякувавши, слідопит минув водяників та, пройшовши ряди невеликих блакитних наметів, вогнищ з кашею в казанках, які жадібно лизало полум’я, галасливу братію Наву, підійшов до найбільшого шатра, над яким розвивався стяг з вишитими двома світилами. Вирішив почекати Лукаву, щоб з нею сходити до лісовиків, бо водяний товариш повідомив, що в таборі мешкають два види лісовиків і які саме потрібні Яромиру він не знав. Як і сам слідопит. Він був здивований, що у кожної братії Наву виявились власні підвиди.

- То навіщо?! - почув він навіть не людський голос, а якийсь звіриний рик зсередини шатра, як тільки до нього підійшов.

Там відбувалась не рада, а грандіозна сварка.

- Ярило хоче бачити його. - почув він стриманий голос Горислава.

- Не треба було тягнути його сюди, у саме серце підготовки до битви, яка вирішить долю нашого світу!

- Може, це і не він. - почувся раптом тонкий голос Лукави, втім, сповнений рішучості.

- Пророцтво не бреше. - долинув до Яромира вже знайомий звіриний рик. - Останній з відунів - Дитя Порогу, знищить наші світи!

- Ви помиляєтеся! - викрикнула Лукава.

Яромир нічого не встиг вдіяти, як раптом з шатра кулею вилетіла сама дівчина. Побачивши слідопита, який соляним стовбом застряг біля намету, вона лиш головою хитнула:

- Що ви тут робите?

- Шукав лісовиків. - ошелешено відповів Яромир. Він не сумнівався - суперечка йшла за його душу. Але чому? Дитя Порогу? Це ще що таке?

- Що за пророцтов ви обговорювали всередині? - не стримався він.

- Лісовики живуть в іншій частині табору. - відповіла дівчина. - Ходімо проведу, поки він не побачив вас тут.

І дівчина швидким кроком пішла вперед, не залишивши Яромиру вибору. Тому нічого не залишилось як поплентатися за нею.