Розділ 26. Спалах дитячого спогаду

Ранок у Срібногір’ї народжувався повільно, світанок обережно торкався землі, немов перевіряючи, чи готова вона прокинутися. Гори темніли хвилястими спинами, утримуючи в долинах синюваті тумани. Повітря свіже, насичене запахом вогкості та хвої. Над лінією скель два світила Наву сходили кожен по-своєму: Яр-Невгасний, золотаво-медовий, повільно виповзав з-за каміння, тоді як Свар-Холодний, рожево-білий, піднімався стрімкіше, розриваючи млу перламутровими променями. Світло двох сонць падало на печеру, де ночували мандрівники, й тіні ставали подвійними, наче кожна річ мала одразу дві душі.

На імпровізованому столі з широкого плаского каменя лежав ранковий поживний наїдок: коржі з лісових трав, сушене м’ясо, ягоди ожини, теплий настій з м’яти. Яромир сидів, схилившись над кухлем, спостерігаючи, як легкий пар здіймається в повітрі. Лукава акуратно різала м’ясо, не піднімаючи очей на слідопита. Кожен був заглиблений у свої думки. 

Горислав у людській подобі, високий, плечистий, з важкою косою темного волосся, стояв трохи збоку. Одягнений у темну полотняну сорочку та такого ж кольору легкі мокасини, широкі світлі штани відтіняли красиві ікри. Ширяв поглядом по горах, наче щось шукав у далекій небесній світлій смузі. Поруч стояла Ядвина, так само вдивляючись у далечінь.

- Наш князь Ярило збирає армію, - продовжив Горислав вчорашню розмову, яку Яромир пропустив. - Темрява росте на обрії. Я чую заклик Порогу і з кожним днем все важче йому опиратися. Та заклик цей не є мирним. Поріг шепоче темрявою.

Яромир затамував подих. Вчора ведмідь розповідав про майбутню битву, що грізною хмарою збирался на обрії - жителі Наву розділились на два табори. І поки слідопит йшов по слідам викрадачів, намагаючись натрапити на слід зниклих Хранителів, у Нав наростала напруга, що грозила вилитись у повноцінну битву між тими, хто вбачає у пробудженні Мари народження нового світу, і між тими, хто намагається з усіх сил завадити появі богині нічних кошмарів.

- Ярило послав заклик всім древнім. І ми, ведмеді, чуємо його глибше за інших. Ліс стогне, ріки бурлять, сама земля кличе до бою за велику Рівновагу.

Він випрямився, і в двох ранкових світилах його тінь здавалася величезною.

- Ми підемо до міста короля. До Золотограду. Я та мої брати. Там і вирішиться доля світу. - він глянув на принишклого Яромира. - Ви підете зі мною у табір. Боюсь, що Поріг в якийсь момент прикличе мене.

- Яким чином? - спитав відун.

У відповідь Горислав зник в глибині своєї печери, щоб вже за мить перед ошелешеним взором Яромира представ у дужій руці добре відомий йому кристал - уламок Вежі. Слідопит аж здригнувся від несподіванки. У пам’яті постало його видіння - Вежа серед Соколиного поля та Хранителі, що рухалися в якомусь трансі в такт із срібним пір’ям-травою. Несвідомо він простягнув руку і камінь одразу опинився у нього. Спочатку холодний, та в його руці він одразу нагрівся, тепло пестив долоню, щоб уже в наступну мить кинути свідомість слідопита в видіння-спогад...

Це прийшло раптово - гострим, мов крижана вода, нестерпно яскравим спалахом у голові. Один з тих дитячих спогадів, що дбайливо приховані їй боляче.

Яромир стояв серед чорного поля. Перед ним стелився туман - густий, сріблястий, той, що приховує таємниці. Слідопит глянув на свої руки і зрозумів, що вони належать дитині. Судячи з будови маленького дитячого тіла, йому літ чотири, не більше. Він з завмиранням серця дивиться на дві дорослі постаті попереду, які то зникають, то з’являються у густому тумані.

Постаті гучно сварилися.

Жінка, прекрасна, як мавка, з довгим чорним волоссям, що спадало хвилями до пояса, стояла спиною до нього. Волосся її рухалося, мов живе, вона махала руками, надміру жестикулюючи, широкі рукава її красивої вишитої сорочки махають в такт розкішному волоссю.

- Ти не можеш цього зробити! - надривно кричить вона високому чоловіку, якого приховує туман.

Яромир розуміє, що вже десь чув цей голос. Проте, нині він не міг згадати де, не міг згадати кому він належав.

- Я не можу інакше, ти все погубиш. - почув він голос і здригнувся.

В ту ж мить туман розсіявся і Яромир переконався у здогадках - висока постать у довгій рясі, довге біле волосся акуратно зібране позаду, бузкові очі світяться гіркотою та мудрістю світу. Перед ним стояв його батько. Світозар схопив красиву жінку за руку, проте, вона її висмикнула і знову закричала:

- Ти виховаєш його звичайним явним, мов просту людину! Він не знатиме про своє справжнє життя! Його місце тут! Вдома!

- Я хочу, щоб він жив. - сухо відповів Світозар. - Тут на нього чигає небезпека. Ярило не заспокоїться, поки не знищить того, хто посягає на велику Рівновагу.

Жінка стискає руки так, що кісточки на пальцях біліють. Тоді повертається до нього, маленького, і шепоче зі слізьми на очах:

- Яромире, світе мій... - голос її переривається.

Світозар робить крок уперед, до нього, і Яромир несвідомо відходить від нього.

- Не зачіпай мене! - кричить він, маленький.

Йому не хочеться до батька. Не хочеться до зрадника, не хочеться до того, хто брехатиме йому все життя. Він хоче до неї, до тої, яку згадав - до жінки, яка вийшла до нього з полум’я на Соколиному полі. Він тягне до неї руку і чує свій несамовитий крик:

- Матінко!

І в ту ж мить чиясь рука, з вишитим напівмісяцем на чорному рукаві, грубо схопила його за комір та з силою висмикнула кудись наверх...