Розділ 25.1. Спитай мене...

Настала черга Яромира докладно розповісти кого вони зустріли у тому лісі серед чорних дерев і чим та пригода скінчилася. Лукава слухала, час від часу позираючи на нього і серце його щоразу щемливо стискалося. Коли він закінчив, дівчина мовчала, а його все щільніше окутував апельсиновий аромат її шкіри.

- Я думав, лисиці мають специфічний запах. - раптом бовкнув він, і в ту ж мить ладен був язика проковтнути.

Та, на диво, дівчина не образилась, а посміхнулася і весело мовила:

- Дивні у вас смаки, пане Яромире. Якщо вам так кортить, я можу не митися кілька днів.

 Він густо почервонів від її легкого жарту і видавив із себе:

- Пробач, бовкнув, не подумавши.

- Та ви, навпаки, чудово тримаєтесь. - знову посміхнулась дівчина. - Я гадала, ви дасте драпака.

- Я звик до усяких непередбачуваних подій. - відповів Яромир, кривлячи душею.

- І не тільки.

- Що ти маєш на увазі?

- Що ви звикли до непередбачуваних подій і до того, щоб нічого не відчувати. - просто відповіла дівчина, милуючись заходом Наву.

А йому на мить відібрало мову. Та що вона собі думає! Та за кого вона себе має! Він ледь не ускочив на ноги та не розповів їй усе, що зараз думає про її зарозумілість. Як сміє вона таким буденним тоном говорити про те, що для нього надто гостре, надто болюче. Та в останню мить стримався. Продовжив сидіти нерухомо, лиш трішки відсунувшись від неї. Магія трепету між ними зникла, та наступної миті його емоції було розбито на дрібні скалки однією фразою:

- Зазвичай, броня одягається на ніжне серце. - мовила Лукава і глянула на нього поглядом, в якому не було ні тіні насмішки.

Вона не насміхалася з нього. Ніколи цього не робила. Просто говорила те, що думає, те, що відчуває, те, що бачить у ньому. А негативному забарвленню її словам він додав сам, розфарбовував постійно у найпохмуріші тони, щоб зробити її образ неприємним, бо її слова були для нього нестерпними.

- Якщо її розбити, я залишусь беззахисним. - тихо відповів Яромир.

Чи не вперше в житті він говорив з кимось про те, що болить йому, про те, чого він досі не пережив. Смерть матері лягла важким каменем на його серце. Проте йому завжди здавалося, що не це спонукало його стати таким закритим, таким байдужим, таким безвідповідальним. Було щось глибше. Щось таке, чого не пам’ятав його розум, проте, пам’ятало тіло.

- А, може, навпаки, ви нарешті станете живим. - відповіла Лукава.

- Мені і так добре. - буркнув він. - Для чого відкривати свої слабкості? Жінкам подобаються сильні чоловіки, Лукаво. У свої вісімнадцять літ тобі вже варто було би того збагнути.

- Ви все робите неправильно. - раптом спокійно мовила вона.

- Та що ти кажеш? - глузливо відповів.

- У Вашому світіт жінки потрапляють під Ваші чари, бо люблять владних чоловіків, позаяк самі слабкі.

У Яромира аж мову відібрало од таких одкровень. Він згадав Любодару, її натиск, її впевненість. Та де ж там слабкість. Любодара перла як троль, який бачить ціль та не бачить перешкод. Лукава, немов прочитавши його думки, мовила:

- Справжня сила не в тому, щоб змінювати світ та інших під себе усіма можливими способами. Справжня сила у прийнятті. У тому, щоб дозволити світу та людям просто бути. Світ прекрасний саме тоді, коли ми намагаємося осягнути усю велич Природи. Саме так ми вчимося взаємодіяти та творити, а не руйнувати та підкоряти. І люди поруч нас розкриваються найліпше тоді, коли їм дозволяють бути такими, як вони є. Коли жінка та чоловік являються Творцями один одного, а не руйнівниками, союзниками, а не суперникам. Коли не намагаються підкорити та змінити, а хочуь пізнати та зрозуміти.

- І як цього досягти? - спитав ошелешено Яромир.

Він ніколи не думав про це так.

- Спитати. - коротко кинула дівчина, і в очах її засвітився захід світил Наву.

- Що?! - Яромир подумав, що вона жартує.

- Спитати. - терпеливо повторила дівчина. - Говорити одне з одним, а не вигадувати казна-що, а тоді сердитися на власні вигадки.

- Себто, ти хочеш сказати, що...

-  Саме так. - дівчина кивнула, повернулась до нього і раптом серйозно мовила. - Спитайте мене.

- Але... - Яромир розгубився її відвертості.

- Спитайте. - повторила дівчина. - Це лише спочатку важко, а потім звикнете, і Вам ще й сподобається. - вона лукаво підморгнула.

От же хитра лисичка. Яромир мимоволі посміхнувся і спитав таки:

- То тобі подобається Ведмідь?

- Тільки як давній та добрий товариш. - прозвучала впевнена відповідь і у Яромира аж від серця відлягло.

А це дійсно приємно, і важко лише на початку. Вона знову виявилась права.

- Добре. - стримано промовив він.

Та на тому вечір откровенних зізнань не скінчився. Лукава і не думала переводити тему. Натомість, з посмішкою мовила:

- Може, Вам іще кортить щось спитати?

Яромир хотів було заперечити, проте, такого шансу може більше і не бути. Чоловік зібрався з духом і, червоніючи як хлопчисько, на одному подиху випалив:

- А хто тобі подобається?

- Ви.

Яромир раптом розгубився. Уперше в житті все було зрозуміло. Просто і доступно. Уперше в житті він не наздоганяв, не полював і не зваблював. І уперше в житті він не знав, що з цим усім робити. Він звик добиватися, звик віддавати, доводити весь час свої почуття різноманітними діями та знаками уваги. Ніби він не мав власних потреб, власних почуттів, власних бажань. Ніби чоловікові недостатньо бути тим, ким він є, щоб його помітили.

- І що ти будеш робити? - пробелькотів він і лиш тоді усвідомив яку єрундицю верзе. Не вперше за цей прекрасний вечір, який він щойно безнадійно зіпсував. Та було вже пізно, слово - не горобець.

Вона враз завмерла. Закрилася. Тоді спокійно мовила:

- Нічого. Це просто є.

- Пробач, я не те мав на увазі... - Яромир затнувся. Ну, що він знову верзе.

- Все добре, пане Яромире. Я все розумію - між дорослим чоловіком та дорослою жінкою вже все є, на відміну між дорослим чоловіком і мною.