Розділ 25. Барліг

- То, кажете, ви прийшли сюди, бо я останній із тих, хто тримає Поріг? - задумливо спитав Горислав, коли Яромир в деталях розповів перевертню хто вони такі та чому прийшли до нього.

- Саме так, Гориславе. - відповіла Лукава.

Дівчина, як і її любий товариш, прийняла звичайну людську подобу. І Яромир зловив себе на думці, що йому подобаються обидві її сутності - у звичайній подобі вона ніжна та трепетна, тоді як в образі рутці дівчина видається доволі войовничою та звабливою водночас. Він відігнав чергові непрохані думки та зосередився на розмові.

Вони знаходились в печері господаря, що скидалась водночас на барліг та дім - суворий, проте теплий та затишний. Перше, що кинулось в очі, коли Яромир ступив всередину - грубість та простота. Скеля всередині була дбайливо відшліфована, тож стіни не були рвані, як назовні, а гладенькі та блискучі. Посеред печери стояло грубе вогнище, обкладене камінням. Дим виходив крізь тріщину у стелі, залишаючи темні смуги на камені. Повітря було сповнене цим димом та ароматом сушеного м’яса - праворуч на вбитих у стіну дерев’яних кілках висіли зайці - акуратно патрані, а над ними тяглися рівні рядочки м’ясних смужок -  в’ялені шматки, що поволі сохли у прохолодному повітрі.

Ліжко Горислава було збите з грубих дощок та встелене заячими шкурками. Неохайності в печері не було зовсім: жодної кістки на підлозі, жодного сміття, навіть попіл у вогнищі був зібраний у чітку купку. Кам’яні полиці були наповнені нехитрим домашнім скарбом у вигляді кількох дерев’яних полумисок та ложок. Це був дім хижака - дбайливого, чіткого, який живе по власній структурі і не дуже радіє непроханим гостям.

- І хто ж викрадає моїх товаришів по духу? - задав чергове запитання своїм красивим голосом ведмідь.

Здається, у цього горця не було недоліків, похмуро подумав Яромир та вийшов з печери, де йому стало надто тісно. Все, що мав розповісти, він розповів, тож нині йому хотілося одного - подумати наодинці, милуючись заходом світил Наву. Печера розташовувалась у мальовничому місці, на схилі високої гори, тож перед взором відкривався просто казковий вид.

Яромир вийшов із печери, з цього  тісного простору, який стискав думки. Повітря назовні було прохолодним, воно освіжало думки та шкіру. Сутінки Наву поволі опускалися на Срібногір’я - небо розцвітало яскравим попелясто-фіолетовим світлом, що переливалося холодним металом. Світила Наву котилися низько, відкидаючи довгі тіні та розсипаючи по хмарах бляклі перламутрові проблиски. День згортався, як сувій у батьковій Святині, і Яромир відчував, ніби весь світ на мить затамував подих.

Він став на краю виступу, з якого відкривався краєвид на долину: темні крони сосен хвилювалися вітром, наче широка чорна ріка, а між ними пробігали тонкі нитки туману. Цей краєвид мав би заспокоїти, але в грудях чомусь стискало так, що хотілося завити. Горислав і Лукава. І їх погляди. Так дивляться тільки на тих, хто дорогий серцю. Вони знайомі, знають один одного дуже давно, і це очевидно. Саме тому вона із ним така привітно-ввічлива. Саме тому не дозволяє переходити межі дозволеного - бо серце її зайнято цим велетнем. Він має думати про таємничі викрадення, про Мару, яка пробуджується, про свій віщий сон з Соколиного поля, а натомість думає про те, що хоче втекти на край світу, хоче додому, у Яв, аби не бачити їх двох і не чути її сміху, дарованого не йому.

- Тут красиво, чи не так? - почув він за спиною тихий голос.

 Мимоволі здригнувся і розвернувся.

Лукава стояла за кілька кроків, а він навіть не чув як вона підійшла, заглиблений у думки, далекі від розслідування. Освітлена двома світилами, що поволі заходили, вона здалася йому мавкою, яка ніжила його на березі ріки. Він хотів, щоб то була вона, саме тому й пішов туди. Сорочка підкреслювала її тонкий стан, а довгі клинки за поясом свідчили про те, що перше враження про цю дівчину - оманливе. Він згадав як безстрашно вона стала поруч нього у тому селі, де було розірвано межу, і мимоволі посміхнувся. Тепло, щиро. Як ніколи раніше. Дівчина, вочевидь, помітила зміни в його настрої, бо посміхнулась у відповідь.

- Сподіваюсь, тобі вже краще. - бовкнув Яромир перше, що спало на думку. Аби тільки не мовчати поруч неї.

- Так. - дівчина махнула копицею рудого волосся. - Незважаючи на те, що матінка мене недолюблює, вона таки взялася вивести магічну отруту з мого тіла.

У неї є матір. Тут, у Нав. Яка ще й недолюблює це дівча з якихось невідомих причин.

- У тебе невдалі стосунки з матір’ю? - йому дуже кортіло дізнатися про неї якомога більше.

Замість відповіді, дівчина підійшла до Яромира і його окутав знайомий аромат апельсину. Глянула йому у вічі та присіла на виступ. Він сів біля неї. Їх руки ледь торкалися і це відчуття - гостре, терпке та щемливе, було новим для Яромира. Він боявся ворухнутися, щоб не злякати цей полохливий момент відкритості.

- Невдалі - це м’яко сказано, пане Яромире. - невесело посміхнулась дівчина. - Коли батька було обрано Хранителем, він вирішив жити у Яв, аби допомагати звичайним явним рости духовно. Я пішла за ним. Матір була проти, так як наш виводок був дуже маленьким і я мала стати продовжувачкою роду Велемирів. А натомість обрала непевне життя у брудному світі, сповненому сквернодій та брехні.

- Виводок? - Яромир нерозуміюче глянув на Лукаву і та засміялася.

- Аякже. Рутці народжують кілька дітей одночасно. Виводок, який має рости під надійним материнським піклуванням, а тоді обрати когось собі у пару до настання повноліття та продовжити рід.

Яромира раптом пройняло блискавкою-видінням - двійко дівчаток-лисенят, скрутившись у клубок, весело чубляться на ганку. Він спитав:

- І скільки вас було у... еммм... виводку?

- Я та моя сестра. Кажу ж - нас народилось критично мало, лише двоє. Тому матір відмовилась від мене і заборонила мені з’являтися у поселенні рутці. Сестра вже має шестеро дітей, а я тиняюсь по світу, маючи за плечима вже вісімнадцять літ, бездітна та самотня, як сказала мені матір, коли лісовики доправили моє отруєне тіло до її порогу.