Розділ 24.1. Останній Хранитель

Ведмідь завмер. В очах його застигла несподіванка. Така ж сама, як у Яромира. Звір повільно опустив лапу, занесену для удару, не відриваючи погляду від стежки.

Перед ними стояла Лукава у своїй істинній подобі - руді вушка над гривою рудого волосся, позаду - пухнастий хвіст. На ній була сорочка зі світлого полотна, обперезана нарамниками з чорної кори дуба, гладко відшліфованими та обшитими мідними нитками. На ногах - високі чоботи з м’якої шкіри з металевими вставками по бокам. В руках - два довгі тонкі клинки зі злегка вигнутими лезами. Виглядала вона ефектно. Справжня воїтелька.

Дівчина повернулась до слідопита і мовила:

- Доброго дня, пане Яромире. Бачу, я нагодилася саме вчасно.

- Авжеж. - відповіла замість Яромира Ядвина, поки той підбирав щелепу від здивування. - Страж нас ледь не з’їв. Тепер, сподіваюсь, він проведе нас до Хранителя.

- До Хранителя? - Лукава посміхнулась. - Хранитель перед вами.

Тепер настала черга Ядвини оніміти, а у Яромира, нарешті, прорізався голос:

- То Стража немає? Стежку охороняє Хранитель-ведмідь? - прохрипів він.

- Страж - то істинна сутність Хранителя. - відповіла Лукава, кінчик її пишного хвоста ледь здригався. - Як у мене нині.

Ведмідь тим часом заревів, вставши на задні лапи. Яромир схопився було за меч, та на руків’я лягла її тепла рука:

- Він не завдасть вам шкоди. Горислав перетворюється.

І справді, туша ведмедя здригнулася. Почувся тріск кісток. Не болісний, а якийсь глухий. Велетенські лапи стилися, втягнулися під густе хутро, могутні плечі теж зсунулися, витягуючись угору. Масивний хребет прогнувся назад, а потім із силою вирівнявся, ніби встановлюючи нову вісь тіла. Хутро з кожною хвилею перетворення ставало коротшим, світлішим. Морда стискалася, видовжений ніс втягувався, губи набували людської форми. Очі ще мить лишалися звіриними - темними, хижими, але в них уже спалахував розум. Коли останній звук зміни затих, перед Яромиром і Ядвиною постав чоловік.

Високий, з широкими плечима та волоссям кольору темної ночі, і такою ж густою бородою. Міцні руки, правильні риси обличчя. Груди піднімалися важко, як після бою. Очі його набули темного відтінку, в них світилась глибинна мудрість та первісна сила.

Погляд його упав на Лукаву і обличчя могутнього красеня враз розпливлося в радісній посмішці, що ніяк не сподобалось Яромиру. Хранитель з неприхованою посмішкою дивився на Лукаву, а вона так само дивилась на нього. І світ навколо цих двох немов завмер. А тоді вони міцно обійнялися, і Яромиру здалося, що в грудях йому не вистачає повітря. До нього Лукава так ніколи не всміхалася. Ніколи раніше не здавалася вона йому настільки прекрасною, настільки щирою, настільки легкою, як на цій стежині, коли дивилась знизу вверх на вродливого горця. Вона була така справжня, така природна, така світла.

Громислав - високий, красивий, статний, стояв голяка перед тією, до якої Яромир відчував дуже суперечливі, проте, сильні почуття. Він би радше ще раз стрівся зі Стражем на цій стежині, аніж знову пережити те, що переживав нині, дивлячись як горець, не соромлячись, хизується своєю природною чоловічою красою. Навіть Ядвина рота роззявила і безсоромно розглядала Хранителя.

- Агов, може, варто таки прикрити чимось свій срам. - не витримав Яромир.

Громило спочатку з нерозумінням глянув на непроханого гостя, якого щойно ледь не прикінчив, тоді розсміявся - щиро, невимушено. Махнув своєю темною гривою і зник десь за каменями. Невдовзі вийшов звідти, одягнений у широку полотняну сорочку та темні штани, підперезані широким ременем, що вигідно відтіняв талію. Штани були підкочені, сорочка розхристана - не чоловік, а втілення прекрасної свободи. Образ волелюбця доповнювали босі ноги з красивими ступнями.

- Ви прийшли не просто так. - нарешті мовив він гарно поставленим низьким голосом. - Ходімо. В моїй печері безпечніше. Там і поговоримо.

Він зробив запрошуючий знак рукою і злнгка вклонився Лукаві, яка йшла поряд нього, хвіст її ледь торкався землі.

За цією парочкою йшов похмурий Яромир та Ядвина, яка з незрозумілим виразом обличчя слідкувала за слідопитом.