Розділ 24. Страж

- Хто він цей Страж? - спитав Яромир.

Відблиски полум’я освічували кожну зморшку на обличчі старого чугайстра. Він серйозно глянув на слідопита і мовив:

- Не “хто”, а “що”... Тінь Хранителя. Його друга сутність, яку він лишає на стежці до своєї обителі нести варту.

- І як нам його пройти?

- Бути чесним та сміливим. Бо Страж з’їсть будь-яку брехню. І того, хто її несе.

Він піднявся, вклонився Ядвині з Яромиром:

- Мені вже час. Світила сходять.

Тоді витяг зі своєї бездонної торби красиво вирізьблену сопілку і заграв веселої мелодії. Тієї ж миті між дерев пролунав вже знайомий Яромиру звабливий сміх.

- Гей, дівоньки, а спробуйте мене на смак, може, таки сподобаюсь. - весело гукнув Гай та пішов туди, звідки долинав мелодійний сміх.

- До кого це він? - здивовано перепитала Ядвина.

Яромир лиш плечима стенув. Розповідати їй про свої нічні пригоди йому не хотілося.

День стояв яскравий, проте тривожно тихий. Світила зависли над верхів’ями Срібногір’я, пробиваючись крізь рідкісні сосни рожево-золотими променями. Повітря було чистим, гіркуватим, напоєним запахом хвої. Яромир йшов попереду, прислухаючись до кожного шороху. Ядвина - позаду нього, пильно вдивляючись в ущелини. Йшли довго, земля під ногами змінювалась. Спершу пройшли простору долину, де подекуди піднімалися вертикальні камені - високі, шершаві, мов закам’янілі постаті, що відкидали довгі тіні, неприродно довгі - так, ніби тягнулися до мандрівників.

Ядвина перша порушила цю неприродну тишу:

- Не подобається мені тут.

Яромир ішов мовчки. Його очі вдивлялися вперед - у сіру смугу гір, що височіли далеко попереду. Смарагдовий мох невдовзі змінився травою світлого, майже білого кольору, й на сонці сяяла так, ніби хтось висипав мільйони білих ниток. Коли вітер дмухав, трави хиталися й видавали тонкий звук, схожий на дзвін дзвіночків.

- Наче співає, - чомусь шепнула Ядвина.

 Або попереджає, - буркнув Яромир, озираючись, бо кожен шурхіт тут здавався кроками когось невидимого. Слідопит очікував на Стража, про якого говорив Гай.

За день вони зупинились лиш один раз - наспіх перекусити та випити води. Йшли швидко і вже коли світила почали котитися до обрію, нарешті досягли першого уступу Срібногір’я. Природа тут була дика: низькі чагарники, темні хвої. Підійшовши ближче, вони зрозуміли чому ця місцина носить таку красиву назву.

Камені й справді мали  сріблясті прожилки, а в деяких тріщинах світилися нитки мінералу, що нагадував застигле місячне сяйво. Коли хмара затьмарила небо, ті прожилки сяяли навіть яскравіше - так, ніби світилось щось під самою поверхнею. Коли вони досягли вузької стежки, що вела до печерного входу, настала така тиша, що, здавалось, саме небо притихло. Світила Наву закрив тонкий, але щільний серпанок хмар, і світ став холоднішим. Раптом десь між каменями завив вітер, наче хтось невдоволено рикнув.

- Чуєш? - тихо спитала Ядвина.

Яромир кивнув, не оглядаючись:

- Чую. Певно, це і є Страж. Він знає, що ми прийшли.

Далі стежка спадала хвилясто вздовж стрімкого схилу. Праворуч зяяла прірва, з якої долинав гуркіт віддаленого потоку. Ліворуч нависали брили, покриті смарагдовим мохом. І тиша. Така густа, що її можна було на смак відчути.

Яромир раптом спинився, насторожено прислухаючись.

Звук. Якийсь ледь чутний шорох у цій тиші, що гриміла голосніше грому.

Хтось важко ступав стежкою їм назустріч.

Крок.

Ще один.

Іще.

Неквапливо. Задумливо. Велично.

Яромир торкнувся руків’я меча.

-  Це не людина, - прошепотіла Ядвина.

- Готуйся. - коротко кинув Яромир.

Кроки стали голоснішими. Камені посунулися. Хтось величезний, важкий спускався з тераси вище.

А тоді вони його побачили.

Він був завеликий навіть для звіра Наву. Шерсть не просто чорна, а з легким сивим відтінком, немов туман у світлі Трояна. Масивні лапи закінчувались кігтями, гострими, мов ножі. І очі - червоні, дикі, проте, осмислені.

Велетенський ведмідь неквапливо спускався стежкою назустріч непроханим гостям. Він глянув на Яромира, і в очах його зблиснула первісна лють.

- Назад! Це Страж! - крикнув Яромир і витяг меч, готуючись до нападу.

Та ведмідь не дав їм часу. Він рвонув вперед, на диво спритно, як для такої велетенської туші.

Яромир вихопив меч і зробив випад. Клинок ковзнув по шерсті, немов по каменю, не лишивши жодної подряпини.

- От дідько. - вилаявся слідопит про себе.

Отже, Стража може перемогти тільки магія. Та часу на неї не було.

Ведмідь тим часом ударив лапою з силою, гідною кам’яного обвалу. Яромир підставив меч, але удар вибив його з рук, швиргонувши клинок у кущі кількома метрами далі. Слідопит відлетів назад, ударився спиною об скелю й ледве встиг відкотитися вбік, коли важка лапа розбила камінь там, де він щойно лежав.

Тим часом Ядвина натягнула тятиву й випустила стрілу. Потім другу.Ттретю. Та стріли лише відскакували від шкури, мов від надміцної броні.

- Він невразливий! - закричала вона.

- Відступай! - тільки й устиг  крикнути Яромир, коли ведмідь знову рвонувся на нього.

Слідопит виставив руку вперед й прошепотів закляття “печаті вітрогасу”, яке мало б скувати рухи звіра. Проте, магія розбилалася об невразливу тушу, наче скло. Ведмідь навис над ним, роззявивши пащу, з якої валувала гаряча пара.

Один рух і і Яромир буде розірваний.

Він інстинктивно схопив камінь, жбурнув у морду звіра - марно.

Ведмідь замахнувся лапою…

Яромир сміливо дивився йому прямо в очі, готуючись до загибелі від удару масивної лапи...

Аж раптом стежкою пролетіла тінь, відволікши звіра.

Руда блискавка. Висока, граційна, втілення пружності. 

- Стій, Гориславе! - почувся дзвінкий голос. - Ти ж не хочеш з’їсти того, хто прийшов захистити тебе?

Любий читачу, підтримай мою творчість вподобайкою та коментарем, щоб я знала чи варто продовжувати цю історію ))