Розділ 23.1. Чугайстер

Туман над рікою був молочним, теплим, в якому то губилася, то знову виринала фігура, схожа на Лукаву. Яромир йшов за нею, мов зачарований, не відчуваючи ні землі під ногами, ні часу. Лише коли невеликий гай розступився, він узрів, що вони підійшли впритул до самої ріки.

Але тепер на березі вони були не самі.

З-за дерев вийшли ще дві стрункі постаті. Довге волосся стелилося поміж опуклих форм, ледь прикритих тонкими сорочками. Перша, та, що заманила Яромира, торкнулася його плеча ніжним дотиком, що солодкою млостю озвався в його тілі. Дві інші нечутно підійшли з обох боків, не приховуючи хтивих поглядів. Вони хотіли його. А він хотів їх.

А тоді мавки почали рухатися.

Повільно.

Звабливо.

Кружляли довколо чоловіка, мов три місячні тіні. Їх пальці ковзали по його руках, плечах, грудях, пробуджуючи бажання плоті. Вони торкалися його все пристрасніше, обіймали за плечі, притискалися холодними тілами, що палали від жару зсередини. Цілували його шию, нахиляючись так близько, що він чув терпкий запах ріки та незнайомих трав.

А тоді вони заспівали.

Спершу - ледь чутно. Та спів наростав. М’який. Ніжний. Заколисуючий. Прекрасний спів річкових мавок:

Спи, мандрівниче, спи, не бійсь, ніч тебе ніжить, вкривши ввись.

Водиця тихо шепче сни - їх принесемо тільки ми.

Спи, любий, спи, схили чоло, хай серце втомлене тепло

П'є з наших рук, з нічних долонь… Спи… поки місяць не розгонь…

Їх голоси мелодійно переплітались, немов тихі струмки однієї ріки. Яромир відчув дивне блаженство. Хотілося слухати їх вічність. І так само довго торкатися їх ніжних тіл. Одна з мавок ніжно провела по його щоці. І він притулив до цієї холодної тонкої руки голову. Вони кружляли навколо нього, торкаючись плечей, грудей, волосся, поволі витягуючи з нього тепло та його відунську пильність. Сміх знову зазвучав. Однак, вже зовсім не схожий на той, що хотів почути він. Та йому вже було байдуже.

Одна з мавок притулилась до нього всім тілом і він скорився їй - поволі опустив дівоче тіло на землю, накриваючи своїм. Дві інших обплелися навколо них.

Світ майже згас. Залишилось лиш бажання. Бажання спізнати тілесну насолоду з дивними незнайомками. Яромир потопав у цих ласках річкових дів, бажаючи аби все це тривало якомога довше.

Та мить блаженства була безжально розірвана гучним тріском, більше схожим на гром.

Мить і мавки зялкано відсахнулись від Яромира, що у розхристаній сорочці лежав на березі та невдоволено споглядав на порушника свого задоволення - високого, як він, дідугана з довгими космами та такою ж бородою. Одягнений у якесь лахміття, з посохом у руці, схожим як у В’юнка, він з хитрим виразом зморшкуватого обличчя невідривно дивився на мавок. Тоді весело прогримів скрипучим голосом:

- Що, красуні, знову тепло людське смокчете?

Мавки звабливо розреготалися, кружляючи довкола стариганя. Той хтиво ляснув по м’якому місці однієї з них, промовляючи:

- Ану геть, ненаситні утроби!

Дівочі фігури закружляли у вихорі, який незабаром зник.

Стало тихо.

Старий обструсився, скидаючи ману мавок, гмикнув та нахилився до Яромира, допомагаючи тому піднятися. Дивна слабкість охопила слідопита, а ще недавно він згорав від приливу бажань.

- Ледь не попав ти, юначе. - мовив старигань. - Ще мить і зняли б із тебе все тепло. Так і охолов би тут самотиною.

Яромир ковтнув свіжого повітря, торкнувся скронь, що пульсували від болю, і прохрипів:

- Дякую. Вони сміялися знайомим сміхом.

Дідуган пирхнув:

- Аякже. Вони відчувають те, що болить. Інакше яким побитом заманювали б одиноких подорожніх.

- Я не сам. - мовив Яромир. - Моя супутниця спить недалеко звідси. Дивно, що вона не чула цей спів і сміх.

- Авжеж, не чула. Хіба звабить жінка жінку? Той спів тільки для чоловічих вух. Жінки того не чують.

- А ви хто? - задав нарешті Яромир більш осмислене запитання.

Дивний дід хитро посміхнувся та мовив:

- Чугайстер я. Можна просто Гай. Охороняю цю місцину та блукачів від лісових утіх. Запроси мене до вогню, розповім як пройти до Хранителя.

Яромир здивовано звів погляд:

- Звідки тобі відомо куди ми прямуємо?

- А тут лиш один шлях.

Незабаром вони вже сиділи біля вогню, що Яромир розпалив за допомогою своїх магічних умінь. Чугайстер витяг з торби дві тушки зайців і невдовзі Ядвину розбудив запаморочливий аромат тушкованої дичини. Поснідавши ще до сходу сонця, вони прийнялися розпитувати чугайстра про подальший шлях.

- Дорога, яку ви обрали, непроста. - заявив той і так пильно глянув у вічі Яромира, що у того холод пройшов спиною.

- Що там? - прохрипіла Ядвина.

- Страж. Пройдете Стража, побачите Хранителя Порогу. А як ні... - він знизав  плечима. - То вже й не побачите нічого і ніколи.