Розділ 23. Знайомий сміх у нічній тиші

Вони вибрели з останньої смуги чорних дерев, немов двоє примар, яких ліс виплюнув назад у живий світ. Горло стискалося від пережитого, здавлюючи до сліз, які Ядвина не змогла втримати всередині. Перед очима раз-пораз спливала самотня фігура на стежці, прив’язана примарними нитками до тіні загиблого брата.

“Забирайтеся звідсіля. Негайно!”

- Він повернеться? - несміливо спитала Ядвина у слідопита, який мовчки з похмурим виразом обличчя крокував через поле смарагдового моху до гір, де, за розповідями Громила, жив останній Хранитель.

Яромир замешкався з відповіддю, тоді тихо мовив:

- Ми маємо дійти до Хранителя.

- Але... він повернеться?

Слідопит пильно поглянув вперед, оглядаючи Срібні гори - височенні, мов закам’янілі хвилі, місце, куди мало хто відважувався йти. Місцевість Срібногір’я - півмісяцем вигнутий хребет гір, що лежить віддалено від усіх стежок Наву. Свою назву отримали через те, що на заході світил скелі сяють срібним відблиском, немов вкриті кристалами. Насправді ж то тонкі пасма кварцу в камені, які вловлюють світло й утримують його в собі. 

Навколо Срібногір’я -  тиша. Ні птахів, ні вітру. Інколи рідкі подорожні розповідають про віддалений низький гул, схожий на рик дикої тварини. Живе там тільки він - останній Хранитель Порогу. У центрі цього гірського кола лежить Забута Долина - западина, затінена з усіх боків. Туман там піднімається просто із землі,  наче сама гора дихає. Посеред долини стоїть Печера Твердого Кореня: високий розлом у скелі, оброслий мохами, що нагадують зсохлі лапи - самотня обитель того, кого Яромиру потрібно віднайти якомога швидше. Поки і його не викрали, перервавши останню нитку, що пов’язує це рослідування.

Видовище, що поставало перед ними по мірі наближення, водночас заворожувало своєю монументальністю, і лякало.

- До ночі нам туди не дійти. - порушив нарешті важку тишу Яромир, споглядаючи що гори все ще недосяжні, скільки б вони не йшли до них.

- Заночуємо десь. - мовила Ядвина, оглядаючись.

Місцевість, якою вони йшли, нагадувала передлісся - замість трав під ногами простягався смарагдовий м’який мох, в якому потопали їх ноги, подекуди бовваніли дерева, такі ж як у Яв - тоненькі ялини та сосни, що тягнулися стовбурами до проміння світил. Недалеко подорожні почули шум ріки.

- Давай до ріки. - запропонував Яромир. - Одразу наповнимо наші бурдюки. Страшенно пити хочеться.

Ядвина кивнула і вони пішли на шум. Незабаром справді вийшли до невисокого узвишшя, яке виявилось берегом - внизу неспішно несла свої води широченька ріка. Вода у ній була прозорою та, на диво, прохолодною. Близькість гір забезпечувала затінок та свіжість проточної води.

Вони з насолодою припали до води, втамовуючи спрагу. Напившись, глянули одне на одного та несподівано посміхнулись. Вперше з того часу, як покинули Громила. Слідопит притулився до сосни, втомлено опустивши голову на руки. Він не міг пригадати коли вони востаннє нормально спали. Вийшли з Лісу Тіней далеко пообіді, отже, пробули там ніч і півдня. Можливо, варто було таки переночувати на узліссі, перед тим, як іти в те моторошне місце. Можливо, тоді Громило був би зараз із ними, ділив би нехитрий харч, буркотів, чимось схожий на Остама... Остам... Де зараз водяник. Чи живий іще. У пам’яті Яромира спливли постаті навколо Вежі - Хранителі. Ні живі, ні мертві. Застиглі в німому очікуванні. Кого або чого? За цими думами Яромир не зчувся як заснув.

Ніч була тиха, лагідна. Вода текла повільно, сріблисте сяйво нічного Трояна нечутно ковзало по її поверхні. Ядвина, як і Яромир, втомлена останніми подіями та важкими емоціями, заснула майже одразу за слідопитом, притулившись до дерева.

Спочатку йому здалося, що то був вітер. Тихенький шелест, що ніжним доторком торкнувся його щоки. А тоді цей сміх. Тихий, лагідний. Він не ніс жодної загрози. Навпаки, його хотілося слухати вічно.

Яромир різко розплющив очі.

Ніч не змінилася - ріка текла неспішно, яскраво світив Троян, поодинокі дерева стояли темними стражами. Та серед цих дерев... стояла дівоча фігура.

До болю знайома.

Струнка. Гнучна. З розпущеним мідним водоспадом на тонких плечах.

- Лукаво... - прошепотів Яромир, боячись сполохати це невловиме видіння.

Дівчина схилила голову, немов прислухаючись. І знову тихенько розсміялась її сміхом. Темлим, знайомим, однак... щось було у ньому , щось ледь-ледь хибило, давало тріщину. Та він не хотів прислухатися. А фігура тим часом зникла за стовбуром.

Яромир підвівся, озирнувся. Ядвина спала, мов дитина.

Тихий сміх знову пролунав десь між рідких дерев.

Слідопит відчув, як по спині пробіг холодок. Але ноги самі рушили за тим сміхом - знайомим, рідним, і, водночас чужим.

Він ступив у темряву між дерев.