Розділ 22.1. Терен

- Чудово. Просто чудово. - простогнала Ядвина, яка таки почула їх розмову.

- Ви йому непотрібні. - хмуро мовив Громило. - Якщо підете вперед, незабаром вийдете звідси.

- А ти? - Яромир нерозуміюче глянув на лісовика.

 - А я маю незакінчену справу. - відповів рішуче Громило, дістаючи свою могутню бойову сокиру.

- Тільки не кажи, що ти... - почала було Ядвина, та лісовик її перебив:

- Саме так. Я збираюся зустрітися з власною тінню. Саме тут. І саме зараз.

І, мов відповідь на його слова, тінь у лісі пришвидшила кроки. Вони лунали вже зовсім поруч, наближаючись з лісу до стежини. Ядвина завмерла, з неприхованим страхом очікуючи того, хто вирішив показати своє єство.

Незабаром з туману на стежину вийшла постать - темна, величезна, покручена. Колись при житті це було лісовиком, схожим на Громила, бо один день породив їх. Та нині тіло постаті було густо обплетене та скручене корінням, а очі - порожні, мов западини у полудниці.

- Громиле, це та тінь. - здавлено мовила Ядвина.

- Тінь мого минулого. - відповів лісовик, спокійно вдивляючись у постать, яка завмерла збоку стежини. Тоді ж вони почули подих, голос немов з могили:

- Брррате... не йди далііі...

- І не збираюсь більше... брате. - відповів Громило.

Тоді повернувся до завмерлих слідопитів та різко мовив:

- Забирайтеся звідсіля. Негайно!

- Але... - почав Яромир.

- Йдіть! - гаркнув Громило. - Яромире, виведи її звідси! Це - моя боротьба. Ліс не відпустить мене, допоки не зустрінусь із власною тінню. А зі мною не відпустить і вас.

Яромир глянув у туман, на постать, і побачив те, що раніше було приховане від його магічного зору - тінь Терена була прив’язана до Громила. Тож лісовик казав правду - він має розрубати цей вузол або залишитись тут із братом назавжди.

- Ходімо. - рішуче мовив слідопит, узявши Ядвину за руку.

Його рука була холодна, проте, жінка не відсмикнула її, а, навпаки, міцніше стиснула і зі слізьми в голосі мовила:

- Ми не можемо його тут покинути.

- Тоді ми залишимось тут назавжди. - грубо відповів Яромир і потягнув жінку вперед за собою. Лиш на мить оглянувся, щоб мовити Громилу, який самотою застиг на темній стежтині у німому очікуванні неминучого:

- Ти ж наздоженеш нас?

- Аякже. - відповів упевнено той, хоча в його смарагдових очах тієї упевненості геть не було.

Тієї ж миті тінь Терена голосно заревіла, озиваючись жахом в їх серцях. Громило розвернувся назустріч мертвому брату та голосно пророкотав:

- Ану йди сюди, братику!

Яромир перейшов на біг:

- Швидше, Ядвино! Поки він його стримує!

Вони бігли, і стежка перед ними розступалася, ведучи далі. Ліс немов забув про них, зосередившись на самотній фігурі, яка безстрашно виставила вперед свою бойову сокиру. Позаду чувся гуркіт, скрегет криці, ударами нагадуючи грім. Голосні окрики Громила та густий гуркіт голосу його мертвого брата. Незабаром це все лишилося позаду і їх оповила вже звична тиша цього мертвого Лісу. Важка. Неприємна. Вона каменем давила на груди. Ядвина спинилася і Яромир теж припинив свої швидкі кроки.

- Він... справді лишився там... сам... - прошепотіла вона.

Яромир співчутливо обійняв мисливицю:

- Так. Він дав нам змогу вийти звідси і розгадати таємницю викрадення Хранителів. Ми маємо урятувати ці світи. - і додав тихо по хвилі. - Мусимо виправдати його жертву.

І вони пішли далі. Удвох. Намагаючись не думати про того, хто залишився на стежині.

Ліс тіней ковтає живцем...