Розділ 22. Ліс Тіней

 Дерева стояли щільно, понурі й чорні. Крони спліталися так тісно, що крізь них не просочувався жоден промінчик світил Наву. Туман стелився пасмами над ледь помітною сиежиною, простягаючись далі, туди, де панувала темрява. Здавалось, він був живим, дихав в унісон з цими чорними деревами - то стискався, ставав щільнішим, то розширювався, світліючи.

Ліс тіней ковтає живцем...

Вони таки встигли зайти у ліс до настання ночі. Та, здавалось, тут завжди панувала темрява. І незрозуміло було який нині час доби - тільки темінь та туман. Яромир оглядівся:

- Не подобається мені це місце.

- Ще б пак. - реготнув знервовано Громило.

- Невже не можна було його обійти?

- Можна було... витративши на це діб десять болотами. Знаєш яку назву вони носять? - лісовик хитро примружився, дивлячись на слідопита.

Той закотив очі:

- Та кажи вже.

- Болото Забутих Імен.

Ядвина простогнала:

- Навіть не питатиму звідкіля така назва.

- Ото ж бо й воно. Краще вже сюди, аніж і рідну матір забути серед боліт. - буркнув лісовик.

Так вони й йшли, поволі просуваючись стежиною. Аж поки Яромир раптом не помітив, що стежина зникла.

- Що за дідько? - вилався він.

Громило важко зітхнув:

- Ліс нас помітив. Тепер буде плутати.

- Стежина он там! - радісно вигукнула Ядвина і Яромир полегшено зітхнув, напрвляючись услід за мисливицею. Громило без особливої радості поплівся за ними.

Незабаром вони знову опинились серед цих чорних дерев, а під ногами - не стежина, а темне коріння та немов обпалене вогнем листя. І наймоторошніше - зусібіч вчулося тихе шепотіння, яке то наростало, то віддалялось, немов хтось швидко пересувався поміж цих німих чорних дерев. Яромир відчув, як артефакт полудниці, що висів на срібному ланцюжку, почав нагріватися, злегка обпалюючи шкіру грудей. Відун швидко витяг талісман - той мерехтів золотом, нитка всередині рухалася, мов жива.

- Що за... - промовив Яромир, розглядаючи дивину.

- Схоже, цяцька намагається нам щось повідомити. - хмуро мовив Громило, підійшовши до слідопита. - Ану покрутися. - раптом скомандував він.

- Я тобі що танцівниця з таверни? - огризнувся Яромир.

- Та покрутися ти, людино. Хіба не бачиш - Око хоче говорити з тобою.

Яромир неохоче крутнувся навколо себе і раптом відчув, що з іншого боку артефакт різко охолонув та знову нагрівся, як тільки він повернувся у звичне положення.

- Схоже... нам туди... - здивовано мовив слідопит та вказав рукою напрям, де Око охолонуло.

- От бачиш. - задоволено мовив лісовик і рушив куди вказав Яромир.

Незабаром вони дійсно вийшли на стежину. Шепотіння теж відступило. Проте, ненадовго. Не встигли вони й милі пройти, як стежина знову звикла, а шепіт вже чувся майже над їх вухами. Більше того, якась тінь вітром промчала повз Громила, змусивши заколихатися його могутню бороду. Ядвина злякано роззирнулась:

- Що це?

- Тіні. - похмуро відповів Громило. - Душі неупокоєних. - додав він якось приречено.

- Ліс живиться нашим страхом. - додав Яромир, намагаючись з’ясувати за допомогою артефакту в якому напрямку їм йти.

- Саме так. - відповів лісовик. - Якщо дамо слабину, ми пропали. Не слухайте голоси. Вони не завдадуть вам шкоди.

Вам? Яромир здивовано озирнувся на лісовика, що замикав їх невеличку процесію:

- А тобі?

- Сподіваюсь, і мені. - тихо відповів Громило, та Яромира його невпевнена відповість не лише не заспокоїла, а, навпаки, додала ще більшої тривоги. Лісовик явно щось приховував. Він весь час злякано роззирався і тихо бубонів собі під ніс.

Та, незважаючи ні на що, Око Ворона впевнено вело їх крізь цей непроглядний морок. Земля під ногами була м’яка, неприємна, танула мов глина. Повітря - густе, задушливе, без натяку на свіжий подих вітерця. Навколо стояла майже мертва тиша, порушувана тільки цим нестерпним шепотом, що наростав з кожним їх криком, ставав все сміливішим, агресивнішим. Час від часу до них долітали дивні звуки - потріскування гілок, немов хтось швидко йшов за ними, дивні зітхання. Тіні між чорними стовбурами рухалися так швидко, що вони не встигали узріти хто чи що так намагається їх залякати.

Першою не витримала Ядвина:

- Ти це чув? - озвалась вона перелякано до Яромира, який впевнено крокував попереду, намагаючись не звертати увагу ані на тіні, ані на на моторошні кроки невідомої істоти.

- Що? - він на мить зупинився та повернувся до неї.

- Хтось шепнув моє ймення.

- Ліс грається з тобою, Ядвино. - мовив Яромир. - Не звертай уваги. Просто йди вперед. Колись це має скінчитися. Ліс - не безкрайній.

- Яромире. - знову покликала злякано Ядвина через деякий час. - Щось за мною йде. Воно поруч. У лісі.

- Я знаю. - відповів Яромир. - Не озирайся. Прости йди.

- Ліс знову переставив стежки. - приречено мовила Ядвина.

І дійсно - вони вмить опинились серед непроглядного мороку, під ногами - коріння, гілки та листя. Вогка земля немов засмоктувала їх, тягла донизу. Яромир витяг артефакт та мовив:

- Нам туди.

Тієї ж миті Ядвина відчула, як щось щосили шарпонуло її за рукав. Від страху вона дико заверещала. І як відповідь - рота їй затулила груба рука і голос лісовика гнівно пророкотів над вухом:

- Замовкни. Не буди їх.

- Ходімо. - почукли вони стривожений голос Яромира та поспішили за слідопитом, який вкотре вивів їх на ледь помітну стежину.

- А якщо ми йдемо назад? - раптом простогнала мисливиця. - Якщо ліс плутає нас. Якщо ми ходимо по колу? Ми ніколи звідси не виберемось.

- Заспокійся. - грубо обірвав її лісовик. - Він цього лишень і жадає - щоб ми утратили віру.

- Треба йти. - долинув до них впевнений голос Яромира, що додавав їм надії на благополучне завершення їх походу.

Яромир почекав, поки Громило з ним зрівняється і тихо спитав, щоб не чула Ядвина: