Розділ 21. Полудниця

Незабаром усе було зібрано в далеку дорогу. Яромиру та Ядвині лісовики зібрали щедрий харч у дорогу. Для Лукави намостили носилки, які тягли два вепри. Щербань та Смеріч акуратно вклали дівчину на них, осідлали своїх вепрів та разом із В’юнком рушили в дорогу. Весь цей час Яромир стояв осторонь, не знаючи куди себе діти. В останню хвилину пересилив себе, і коли вже вепри потягли свою легку руду ношу, підійшов до неї та швидко мовив:

- Я знайду тебе.

Та дівчина мовчки відвернулась. В її очах зблиснуло розчарування та біль, який вона намагалась приховати. Вона йому не повірила.

- Ну, що, люди, ходімо? Бо дочекаємось, що світила сядуть, тоді комусь знову доведеться палити дерева, відбиваючись від істот ночі. - пророкотало біля вуха Яромира.

 Слідопит озирнувся. Громило стояв біля нього з великою торбиною за плечима. Улюблений вепр залишався вдома. Тож нині тварина лащилась до лісовика як домашній кіт. Яромир лиш головою помахав, закинув свою торбину на плечі та рушив услід за Громилом. Ядвина вже чекала на них, нетерпляче поглядаючи на їх збори.

Близько полудня вони покинули землі лісовиків та простували полем, де приземлився Яромир після падіння у Нав. Незабаром сіли чогось попоїсти. Громило, мугикаючи якусь пісню під ніс, розкладав нехитрий харч: запечені гриби, запашні коржі та солодкі корінці. Ядвина допомагала. Яромир тим часом оглядівся.

Світила зависли нерухомо у блакитно-рожевому бездонному небі, розжарюючи повітря так, що воно здавалося густим та липким, мов мед. Вдалині маячив темною похмурою стіною ліс, до якого їм ще йти добрих півдня. Саме за тим лісом, що звався Тіневим, за словами Громила, жив останній Хранитель. Навколо стояла якась напрочуд неприродна тиша, ніде анічичирк. І саме ця тиша - насторожена, зловісна - мала б бути для них попередженням.

Та вони, втомлені дорогою і розпеченим теплом, безпечно всілися навколо зламаного кореня, на якому розклали дорожній харч аби відпочити та перекусити. Ядвина простягнула Яромирові добрий шмат коржа з корінцями, а він подумав, що не відмовився від такого ж шмату м’яса. Проте, з вдячністю кивнув та уп’яв свої білі зуби в запашний корж.

- Наче всередині випікає. - через деякий час пробурмотів Громило, щедро заливаючи в горло воду з бурдюка. - Дивно все це.

- Це просто стома та нестерпна спека. - відмахнулася Ядвина, витираючи піт з чола.

Яромир раптом завмер, прислухаючись. Тоді тихо мовив:

- Та ні... це не просто спека...

Його очі спалахнули бузком. Громило з Ядвиною вмить вскочили на ноги, схоплюючись за зброю - вона за лук, а лісовик - за могутню сокиру.

Повітря раптом стало настільки важке, що давило на них розпеченим камінням. Здавалось, лини на їх шкіру води і вона випарується з шипінням. А тоді вони помітили її.

Трава навколо їхніх ніг повільно плавилася, витягуючись догори тонкими нитками. Квіти немов зітхали, скручуючись у поклоні. Повітря замерехтіло, запульсувало, формуючись у жіночу постать.

Висока, бліда, надзвичайно худа, в довгій білій сорочці, що була більше схожа на лахміття, постать з кожною секундою набувала все чіткіших моторошних обрисів - обличчя її з довгим світлим волоссям було більше схоже на вирячений череп, який вінчав красивий вінок з волошок. Худі руки закінчувались кігтями, в правій руці вона тримала серп.

- Полудниця. - здавлено вигукнув Громило. - Швидше лягайте на землю. Не дивіться їй у вічі.

Та було вже пізно.

Чари полудня вже торкнулися кожного з них.

Яромир відчув як його тіло раптом стало важке, а повіки - свинцеві. Світила, жаркі, нестерпні, почали тягнути його до землі. До сну. Серце потроху збивало ритм. В голові він почув лагідний ніжний шепіт: “Спинись... Відпочинь... Ти так втомився...”. У напівмаренні він помітив як поруч похитнулась Ядвина. Вона безсило опустила руки, лук з глухим стукотом упав на землю. Жінка впала на коліна, дивлячись безперервно в одну точку.

- Я... не можу.. рухатися. - помертвілими губами прошепотіла ледь чутно.

Тим часом полудниця безшумно наближалася, уважно розглядаючи їх своїми вирвами там, де при житті були очі. Її босі ноги не торкалися землі.

- Вона ... висмоктує... силу... - прохрипів Громило.

І справді - думки ставали в’язкими, розпливчастими, зникала тривога, страх. Натомість залишилось лиш одне - нестримне бажання, солодке, млосне... Спати... спати... спати... Той, хто піддавався чарам полудниці, засинав навіки.

Громило рикнув востаннє, намагаючись піднятися, проте ноги його заплелися в траву, таку живу, гнучку, мов змії. Вона тягнулася догори, обплітаючи бранців полудневих чар.

Яромир відчув як із нього витягують дещо - силу, бажання жити. Полудниця наблизилась до відуна впритул, нахилилась над ним, її голос пролунав у нього в голові: «Ти більше не шшшукаєш відповідей… Ти жжжадаєш забуття. Воно солооодше… ніж прааавда…». Яромир уже майже піддався, очі злипались, тіло обм’якло… Сонце давило просто в груди. Трава тягла його вниз, до солодкої млосної знемоги. Голос Полудниці все ще кружляв у голові, зливаючись із невагомим шумом трав: «Відпочииинь... Відпустиии... Забууудь...»

Повiки Яромира поволі заплющувались, він відчув, як всередині майже обірвалась тоненька нитка волі. Хотілося лише одного - солодкого забуття у обіймах прекрасної полудниці з волошками на красивій світлій голові. Дивлячись на тонку дівочу постать з серпом у правій руці, він щасливо посміхнувся.

Аж раптом спалах... Осліплюючий... Болючий...

Лукава!