Розділ 20.1. Прощання сина Сонця та доньки Лисиці

Вже було зайшов усередину, коли хтось легенько потягнув за рукав. Оглянувся. Перед ним стояла Ядвина. В очах - німе запитання. Її неоднозначні натяки, жарти на продовження він сприймав як швидкоплинне бажання отримати тілесну насолоду. І віджартовувався у відповідь. Проте, зараз в її очах він прочитав те, чого йому дуже не хотілося чути - вона прийшла отримати чіткі відповіді. Стояла перед ним, струнка, пряма, смілива, з поглядом, який навіть у світанковій імлі світився життєвою силою справжньої послідовниці Девани.

- Слідопите. - мовила вона. - Бачу, ти дуже кудись поспішаєш.

- Саме так. - Яромир виразно поглянув углиб хатини.

Проте, на його розчарування, Ядвина не відступила. Навпаки, лівою рукою сперлася об одвірок так, що перегородила йому шлях. Тоді глибоко вдихнула, немов наважуючись, і мовила:

- Знаєш... я думала про нас... Про ту ніч у “Веселому Лелі”. Гадала, що то швидкоплинне захоплення. Проте, чим більше ми проводимо разом часу, тим більше впевненості всередині, що ти той чоловік, який мені потрібен.

Яромир знав, що ці жінки-мисливиці бувають дуже прямолінійними. Можуть вільно обирати собі чоловіка, з яким будуть жити все життя, проте, поза межами свого краю, де панує Девана та жіноча зверхність.

- Аякже твій край? - тільки й спромігся задати безглузде запитання.

Авжеж, вона вже все обдумала, вирішила і лише затим поставила його до відома.

- Якось переживу. - фиркнула насмішкувато, а в темних очах - німа тривога.

Яромир завмер. Ото халепа. Не встиг від однієї вимогливої жінки позбутися, залишивши її в іншому світі, як тут інша заявляє про свої права.

- Ядвино... - поволі мовив він, обдумуючи свої слова, аж раптом двері в хатину широко відчинились і звідти вигулькнув кошлатий Громило:

- А бодай вам, люди, довго ви тут стовбичитимете? - проревів він.

Яромир полегшено видихнув. Схоже, неприємна розмова відкладається на невизначений термін. Він так швидко прошмигнув у отвір, що Ядвині нічого не залишилось як піти за ним слідом.

Всередині панувала напівтемрява. На долівці потріскував маленький жаровник, що давав м’яке тремтливе світло. В повітрі витав запах трав, змішаних зі смолою та чимось гірким, певно, ліками лісовиків.

Лукава лежала на підстелених шкурах біля жаровника, напівспершись на лікоть. Її мідне волосся розсипалося по худих плечах, а шкіра виглядала темнішою, аніж зазвичай - обпалена магією зсередини. Ознаки рутці - лисячі вушка та хвіст, залишилися, проте набули якогось тьмяного виснаженого кольору. В кімнаті залишилось кілька лісовиків та їх жінки. Всі інші відправилися рятувати те, що можна врятувати та прибрати безлад від нічного нападу.

- Лукаво... - почав Яромир, намагаючись не відводити погляд від цієї нової істоти.

- Не треба, пане Яромире. Я все розумію. - відповіла вона тихо.

В її очах з вузькими зіницями світилась втома. Слідопит хотів було щось сказати, та втрутився Мохан.

- Вогняна куля лишила слід. - мовив він, не помічаючи напруження між цими двома. - Видимий і невидимий. Їй потрібна допомога своїх, і якомога швидше. Тож не час нині для пустих балачок.

- Про що ти? - перепитав Яромир.

- Такі рани лікує лише рідна кров. Рутці. Її плем’я знає трави й обряди, яких ми не торкаємось. Кожен відповідає за свою магію. Потрібно відправити її до них негайно, поки маємо ще час. Поки ця отрута не заполонила тіло повністю та не випалила її зсередини.

Яромир завмер. Занадто багато для його свідомості насьогодні емоцій та подій. Проте, вшвидко оговтався та мовив:

- То рушаймо негайно.

Лукава здригнулась. Повільно повернулась до нього та тихо мовила:

- Не треба.

Відун звів на неї здивований погляд:

- Але чому? Тобі потрібна допомога.

- Її нададуть мені лісові брати.

- Але я теж хочу допомогти тобі. - наполягав Яромир, геть спантеличений її поведінкою.

- Ви прийшли сюди зробити дещо інше. - тихо мовила вона. - Мені потрібна допомога мого племені, а вам - відшукати останнього Хранителя. Тут наші шляхи розходяться, пане Яромире.

Він застиг, не в силах повірити у те, що чує. А вона продовжила:

- Ви з Ядвиною дуже підходяща... пара.

- Про що ти таке кажеш? - вихопилось у Яромира. Він ледь дихав від емоцій, що лавиною захопили його думки та серце.

- Ви чудово працюєте разом і швидко віднайдете Хранителя. Громило піде з вами. Він вкаже шлях.

У її словах було раціо, та він не хотів того чути. Чи не вперше він насмілився наблизитися до того, чого хотів насправді, а не чого від нього очікували інші. А вона не дала жодного шансу цьому полохливому паростку. Та ну її! Він відчував себе настільки прибитим, що не було бажання сперечатися чи щось їй доводити. Махнув головою на знак згоди та вийшов назовні, почувши слова Ядвини;

- Лукаво, головне нині твоє одужання. А ми з Яромиром справимось з іншими завданнями.