Розділ 20. Рутці

Яромир завмер. Він вже бачив цей погляд. Там, в іншому світі. В її домі. Чи насправді не в її?

- Лукаво... - прошепотів вражений слідопит.

Лісовиків анітрохи не здивувало її перетворення. Навпаки, вони схввально загуділи, а Мохан поклав мозолисту руку на плече дівчини, легенько її погладжуючи:

- Ти обрала правильне рішення, дівчинко.

- Вона..? - Яромир затнувся, не знаючи що сказати.

- Рутці. - спокійно мовив Громило.

Яромир завмер. Рутці. Лукава - істота з Нав. Належить дикому племені рутці - людей-лисиць, хижих створінь, які хитрощами заманювали людей зі стежок за допомогою ілюзій - блукаючих вогнів, та заводили їх у болота. Під час падіння Вежі саме рутці зіграли важливу роль посередників між Володарем та істотатами, які прийшли на його темний заклик. Принаймні, так говорили писання Яву. Та він вже не був певен у їх правдивості.

- Даремно боїшся. - почув Яромир голос Мохана. - Кров рутці несе життя. А не смерть. Вогонь у ній зцілює, а не спалює.

Слідопит кинув погляд на Лукаву. На мить погляди їх зустрілися. Яромир бачив перед собою істоту, яка поєднала в собі світло і тінь. Звір та жінка, яка живе на межі двох світів. Не витримавши, відун швидко вийшов з хатини, де повітря було настільки душним, що йому здалося, пробудь він там ще хоч трохи, і впаде без свідомості, як та дівиця, яку прийшли несподівано сватати. Він не встиг помітити як згас погляд Лукави від його спішної втечі.

Ніч диміла їдкими запахами вогню, проте, крізь цю терпкість вже пробивалося свіже повітря. Прохолода світанку боролась з тінями ночі, і перемагала. Яромир присів на ганку хатини, споглядаючи як лісовики разом з жінками і дітьми намагаються розгрібати сміття, що залишили після себе відьмаки. Побачив високу струнку постать у шкіряній куртці. Вона теж його узріла. Привітно махнула. Проте, Яромиру не хотілось нікого бачити, тим більше, її. Він піднявся та пішов у темряву згорілих хатин. Йому потрібно подумати. Поміркуватив. Зважити.

Всередині щось зламалося. Чи тріснуло. Він не міг зрозуміти, що з ним. Лукава так пристрасно захищала Нав, так кепкувала з його недалеких (о, тепер він це розуміє!) уявлень про цей світ, сповнений первісної магії, не тому, що когось знає з Нав, як було подумав він, засліплений глухими власницькими почуттями. Вона захищала Нав та його жителів, бо сама належала йому.

Яромир присів на якийсь пеньок, втупившись у тліючі покрівлі згорілих хатин, і слухав, як навколо нього дихає ліс. Всередині щось наростало. Він відчував, як це щось захоплює все більше території, пульсує, вібрує, погрожуючи зруйнувати його світ - те, у що він так свято вірив. Це щось нестерпно боліло, немов ламаючи його кістки, та залишаючи, ослабленого, блукаючого на уламках власного світу. Щось рухнуло всередині. Тріснув крижаний панцир, яким звик він захищати себе від усього живого. У грудях розгорався вогонь - дивний, небезпечний, сповнений незнайомих досі глибинних емоцій.

Все життя він дивився не туди...

Дивився і бачив лише поверхню, вважаючи, що торкнувся глибини - краса у рисах, рівність у поставі, тонка талія, красиві груди, манкий погляд. Він завжди вірив, що істина поряд. Що його думки, переконання, мрії - то і є істина. Що жінка має привертати погляд, що він має нею хвалитися, що поряд з красивою, яскравою, перспективною він і сам стає вище. Що жінка - як трофей, як стяг, який він виборов у бою і тепер має право розмахувати ним перед носом менш удачливих суперників. Так, Любодара мала багацько прихильників, а вибрала його. Красива, яскрава, манка жінка, бути з якою поряд - вже задоволення. І поруч неї був він.

Та що він отримав натомість? Під красивими грудьми билося холодне серце. Теплий погляд зовні і пустота всередині. Любодара мала впливового батька, старосту міста - і це відкривало перед нею будь-які двері. Він був сином головного відуна Яв - і це одразу піднімало його на одну сходинку вище. Вони мали зустрітитися - донька та син таких впливових батьків. У Яв він не мав вибору. “...Ти б знеславив свій Рід, якби глянув на таку.” -  прошипіла тоді йому його майже наречена. І там, у Яв, вона мала рацію. Але тут... Тут усе інакше.

Лукава розбила усі його ілюзії, хоча талант її був зовсім протилежним. Її краса була іншою - дикою, непокірною, з іскрою, яка не підкорялась жодним правилам світу. Та справа була навіть не в цьому. Її погляд. Ось що його притягувало в ній. Коли вона дивилась на нього своїм бурштином, він не бачив обличчя, не бачив постави, не бачив талії, він бачив незбагненну глибину, невимовну правду про те, як мало він знає про цей світ і як поверхнево відчуває усе навколо. Він шукав правду у книгах Бібліотеки, у фоліантах Святині, а вона весь час ходила поруч - танцювала з вогнем, світилась первісним страхом в очах, сміялась тихо, проте, дуже мелодійно.

Він раптом відчув пекучий сором. Бо скільки разів був грубим із нею, скільки разів насміхався з тих, хто “інакший”, скільки разів зверхньо і ледь не з огидою відзивався про створінь Нав. А вона весь цей час мовчала. Не відповідала ударом на удар. Хоча могла. То в чому тоді заключається справжня сила? У тому, щоб вдарити у відповідь, чи в тому, щоб стримати себе? Як мало потрібно енергії, щоб вдарити, вкусити у відповідь. І скільки її потрібно, щоб не відповідати. Хто тоді сильніший? Той, хто агресивніший, напористіший, чи той, хто добріший, милосердніший?

Скільки разів він зневажав те, чого не розумів? Лукава показала йому, що бути іншим - не означає бути гіршим. Це означає просто бути... І, можливо, саме такі як вона - вразливі, відкриті - несуть в собі справжню силу.

Він глянув на свої руки і відчув їх тремтіння, та не від слабкості, а від нестримного бажання доторкнутися істини - не як слідопит, не як син відуна. А як простий явний. Як людина. Своїм перетворенням, яке далося їй нелегко, ця тендітна дівчина показала, що є щось далі, ніж можна осягнути звичайним зором. Вона навчила бачити не зовнішність, а суть. І, можливо, лише тепер він починає розуміти ким є насправді.