Розділ 19.1. Лисеня

Коли видіння зникло, Яромира пройняв холод - він усвідомив, що лежить на сирій землі, а навколо нього скупчилися лісовики. Слідопиту важко було одразу прийти до тями, світ повільно збирався докупи - звуки, запахи, кольори верталися уривками, наче після довгого та глибокого занурення у воду. Повітря стояло важке від гару та диму, просякнуте запахами спаленого дерева та мокрої землі. У роті гірчило.

Лукава! - промайнуло блискавкою в голові. Останнє, що він пам’ятав - її тіло, прошите наскрізь магічним вогнем. Він вижив лиш завдяки магії всередині себе, а от вона... Яромир сіпнувся, та на плече йому лягла важка рука. Громило.

- Жива... жива твоя дівчина. - пробурмотів він, проте в очах його затаївся страх.

- Де вона?

- Там. - махнув рукою у бік хатин.

- А інші? Ядвина, Остам? - Яромиру важко було згадати.

При згадці про водяника лісовики перезирнулися.

- Остам зник разом із відьмаками. - нарешті хмуро мовив Щербань. - Певно, вони приходили по нього. Твій товариш, відьмак, зник разом із ними. Боривітр учуяв закличне закляття. Певно, твій товариш відьмак викликав їх, вказавши шлях.

- Він не мій товариш. - тільки й мовив Яромир, підіймаючись.

Земля захиталася у нього під ногами, та він устояв. Ліс стояв у сизому диму, крізь який пробивалося світло світанку. Де-не-де ще тліли пеньки та дерева, а вогонь, який ще донедавно нещадно лютував тут, лишив по собі чорні плями і гострий запах смоли. Кілька хатин згоріло вщент, решта вціліли, проте більшість потребувала капітального ремонту. Яромир відчув провину, що важким каменем лягла на груди. Він привів у їх дім біду. Лісовики правду казали.

Намагався згадати, коли бачив Зореслава востаннє. Здається, він пив із ковша разом з іншими. Чи не пив... Згадав погляд помічника, який уникав дивитись йому у вічі... його метушливі рухи...

- Це він. - простогнав. - Він знав, що вони прийдуть. Їм потрібен Остам, щоб... - слідопит затнувся.

Пам’ять прорізав спогад - Вежа, зниклі Хранителі. Вони забрали Остама туди.

- Я знаю де він... - прошепотів Яромир. - Він.. там.. на полі.

- На якому ще полі? - здивовано перепитав Громило.

- Поле. Вкрите срібним пір’ям. - мовив Яромир.

Лісовики перезирнулись.

- Ти гадаєш..? - почав Щербань, звертаючись до Громила.

Той ствердно кивнув і мовив:

- Соколине поле.

-Так! - вигукнув Яромир і схопився за голову. Всередині стався вибух.

Лісовики знову перезирнулися, та Яромира більше не цікавили загадки. Досить з нього насьогодні.

- Хочу бачити її. - перевів він мову на те, що дійсно його турбувало.

- Ходімо. - буркнув Громило і рушив у бік хатин. Яромир пішов слідом.

Важко переступаючи поріг, слідопит незабаром вслід за Громилом, увійшов в одну із врятованих хатин-дерев. Лісовик штовхнув двері і вони з рипінням відчинилися, пропускаючи їх всередину.

Серед невеличкої кімнатки з низенькою стелею стояла лава, на якій лежала Лукава. Волосся її злиплося, на щоках виднілися темні плями, а шкіра була немов покрита тінню - сліди магічного вогняного удару. Дихала вона важко, з хрипом, наче кожен вдих розривав її зсередини. Тільки увійшовши, Яромир із жахом відчув, як з кожним подихом життя все більше покидає дівчину. Очі її, проте, були широко відкриті. Вона ніби шукала когось. Зупинивши погляд на Яромирові, дівчина заспокоїлась.

Хатина була наповнена лісовими дітьми та жінками, які причаїлися по куткам, аби не заважати мудрому Мохану. Травник нахилився над дівчиною. Голос його був низьким, проте таким сильним, що кожен відчував його слово, мов той грім ясної днини. Зробивши все, що він міг, лісовик утратив всякий спокій. Лукава помирала. А він не міг тому зарадити. У неї залишився лише один вихід, проте, дівчина чомусь його не використовувала.

- Перетворюйся! - прогримів голос Мохана. - Перетворюйся, якщо хочеш жити, дурне дівчисько!

Лукава кліпнула очима, впералсь поглядом у Яромира і завмерла. Він кинувся було до неї, та Громило боляче стисннув його плече.

- Не займай її. Вона має вибрати життя.

Дівчина не зводила погляду з Яромира. В бурштинових очах ще жевріла нестерпна людська туга, але разом з тим щось дике, нестримне вже прокидалося зсередини. Її губи здригнулися, немов вона хотіла щось сказати, та замість слів вирвався протяжний глухий стогін. Раптом із її долонь вихопилося тремтливе світло - червоно-золоте, мов жарини від вогнища. Воно поповзло по тілу, загравши в повітрі відблисками. І з кожним подихом дівчина змінювалася - волосся немов проростало, звідти вигулькнули вушка, покриті коротким м’яким хутром, вогнистим, наче полум’я на заході. Плечі її судомно здригалися, пальці стиснулися, закінчуючись темними кігтями. Хребет вигнувся дугою, і вже за мить, мов тінь, розгорнувся її хвіст - пухнастий, лискучий, рудий. В очах спалахнуло бурштинове сяйво, зіниці звузилися - гострі, звірині, лисячі.