Розділ 19. Вежа

Полум’я здригнулося і в ту ж мить з лісу вирвався згусток чорного диму, що блискавкою прошив повітря і вибухнув просто над головами тих, хто сидів біля вогню. Коли дим розвіявся, з тіні вийшли сім постатей - темні, мов вирізані з нічної імли. Їхні очі світилися блакитним вогнем, який висік на їх обличчях вже знайомі древні руни. Вони ковзали між деревами, немов тіні, і лише холодне відлуння шелесту сповіщало про це блискавичне пересування.

- Відьмаки! - ревонув Мохан і в ту ж мить земля загуркотіла, відгукуючись на його відчайдушний окрик.

Перші вогняні кулі тим часом вже летіли у натовп, спричиняючи страшенну паніку. Вони вдарялися об землю, висипаючи снопи іскор. Жінки кричали, хапаючи дітей, тягли їх до хатин, намагаючись урятувати від моторошної дійсності. Малеча верещала від страху, притискаючись до матерів.

В’юнець ударив посохом. щось зашепотів, і в ту ж мить земля під його ногами загула. Грунт здійнявся хвилею, накривши палаючі кулі - полум’я захлинулося в сирій глині. Проте, один із вогняних снарядів врізався у дерево, розлетівшись кривавими іскрами. І воно зайнялося, палаючи, мов величезна свіча.

- Рятуйте дітей! - почув Яромир крик Лукави.

Дівчина кинулась до хатин, які стояли на шляху вогню, і намагалась витягти звідти наляканих мешканців. Їй на поміч підоспіла Ядвина. Яромир тим часом кинувся на поміч лісовикам. Один із відьмаків кинув вогняну сферу у натовп, який ще донедавна співав красивих пісень про єдність.

- Стій! - гримнув слідопит, простягнувши руку.

Тієї ж миті з його руки спалахнуло срібне світло, тонке, як павутина. Воно різонуло повітря і рознесло кулю. Звідкись долинув різкий вереск - палаюче дерево впало недалеко біля хатини, де ховались діти. Жінки лементували, і Яромир угледів як Остам кинувся туди, опустив руки до землі, парошепотів закличне закляття. З глибин землі раптом вирвався підземний струмок, якого водяник направив на палаючу хатину. Полум’я сичало, задихалося, гасло. Але битва між світлом та тінню продовжилась.

Лукава в якийсь момент помітила перелякану дівчинку, яка застигла біля палаючої хатини, паралізована жахом. Лісовики не встигали допомогти, вогонь сипав іскрами, відьмаки атакували з усіх сторін, тож дівчина кинулася до наляканої дитини, прикриваючи її собою та намагаючись створити магію ілюзії - прозорий щит, що зробить їх невидимими. Один з відьмаків помітив її намагання. Мить - і вогняна куля полетіла у дівчину, прошивши її наскрізь.

- Лукаво! - що є сил закричав Яромир.

Він кинувся до неї, ревів, мов той поранений звір, пробиваючись крізь хаос натовпу і зовсім не дбаючи про власну безпеку.

 Раптовий удар прийшовся йому в спину...

Різкий біль вибухнув світлом - не просто некучим, а білим, пульсуючим, неначе живим. Він відчув удар, проте магічне полум’я не торкнулось його тіла, а немов проникло всередину, відгукуючись у крові, серці.

Світ розчинився... Гарячий попіл став зорями.... Крики стихли.... Навколо запанувала тиша...

Яромир оглядівся і з подивом зауважив, що знаходиться на якомусь полі, вкритому дивною травою сріблястого кольору, більш схожою на гостроверхе соколине пір’я, встромлене у землю. Угорі сяяло дивне світило, що мало два обличчя - темне і світле, сплетене разом, мов день і ніч. Посеред поля слідопит побачив те, заради чого він прийшов у Нав.

Вежа стояла посеред цього сріблястого безмежного поля, немов самотня свіча серед вічної ночі. Навколо неї здіймалися трави, хиталися в такт вітру, немов вклоняючись цьому величному видовищу. Яромир завмер, вдивляючись у це дивне марево. Вежа не була звичайною спорудою - її стіни складалися не з каменю, а з прозорих пластів, подібних до скла чи льоду, в яких текло та пульсувало світло. Вона була наче зіткана з десятків, сотень сердець, всередині яких щось рухалося - спогади, сни. І кожен подих наближав його до відчуття того, що Вежа - жива. У її верхів’ї клубочився вогонь - чистий, золотавий, але не спалюючий. Він здіймався догори, розчиняючись у небі, і перетворювався на потік сяйва, що сплітав зорі в єдиний малюнок.

Від самої Вежі навсібіч тягнулися тонкі промені, наче тонкі жилки, гублячись у темряві, немов вона живила щось далеко за межами поля. І в тому світлі Яромир відчув щось дивне: кожен його страх, кожен сумнів, кожна тінь у душі почали тремтіти, ніби Вежа бачила його наскрізь і очищала те, що вже віджило всередині та заважало рухатися.

Яромир зробив кілька кроків назустріч їй, як раптом повітря навколо пройняло таким жаром, що він інстинктивно прикрив обличчя руками, аби не обпалило. Вежа затремтіла, вибухнула світлом, яке пройшло крізь нього. І раптом з того сліпучого сяйва, з самого серця Вежі вийшла жіноча постать, охоплена полум’ям. Він не міг зрозуміти чи бачив її десь. Проте кожен її рух болем відбивався в серці.

- Яромире... - почув він дивний голос, більше схожий на шелест опалого листя, що його гонить по жорсткій землі нестримний осінній вітер. - Дитя Порогу... - почув він знову.

- Хто ти? - ошелешено прощепотів він.

- Ти прийшов до вежі, щоб відшукати правду. Та чи здатен ти її витримати? Правда може спалити.

Вона простягнула до нього вогняну руку і він знову почув цей дивний шелест:

- Коли будеш готовим, прийди до Соколового поля. Тут почнеться те, що давно мало статися.

Поле раптом сповнилося шепотом - сотні голосів співали пісню вітру. Гул наростав, проникаючи в голову Яромира та сповнюючи її відчуттям неймовірного тиску. Вежа спалахнула, горіла все яскравіше, осліплюючи його, і з кожним спалахом він бачив обличчя. Постаті зниклих Хранителів. Вони стояли навколо Вежі, ні живі, ні мертві. Вони очікували на нього.

Біль всередині наростав, здавалось, голова от-от лусне. Не витримавши. Яромир голосно закричав... видіння зникло... Він знову опинився у Лісограді... Серед хаосу і вогню...