Розділ 18.1. Ніч Передкупалля

Ліс дихав теплом та незнайомими ароматами. Вогнище потріскувало, сипало в нічне небо жмені золотих іскор, що злітали, наче рої світлячків. Навколо ставало дедалі гамірніше - до чоловіків у колі приєднувались нові учасники. Незабаром ніздрі Яромира вловили запахи ароматних страв і він побачив як із тіні виходять жінки. У руках вони несли глиняні миски та глеки, що парували так густо та смачно, що в Яромира від голоду кишки почали веснянки вигравати. Він згадав, що їв востаннє ще учора. Точніше, невідомо коли, бо покинув Яв зимою, а прибув у Нав літом. Тим часом жінки неспішно розкладали прямо на траві ароматні страви: печені гриби, фаршировані кашею з диких трав, коржі з горіхового борошна, хрумкі, з димкою, тушковану капусту з сушеними яблуками та великі глеки з густим медовим пивом. Яромир із задоволенням влив у себе добру порцію пива, смакуючи незвичайні солодкі корінці, які лісовики збирали ще з весни, вимочуючи у смолі ялин, що ростуть північніше їх земель. Усе це слідопит дізнався від лісовички, яка люб’язно налила йому у кухоль пива.

А навколо вже сміялись, підспівували та голосно розмовляли учасники свята. Жінки, принісши страви та напої, вочевидь, виконали свою місію, бо повсідались разом зі своїми чоловіками та почали нарівні з ними пити та їсти. Ядвина сиділа навпроти Яромира та уважно за ним стежила, примружено поглядаючи як він розмовляє з Остамом та лісовиками, що утворили своє невеличке коло.

Поруч з Яромиром сиділи Остам, Щербань. В’юнець, Громило, Смеріч та старий Мохан. Вони продовжували пити з ковша по колу і з кожним ковтком розмова ставала все більш довірливою та теплішою.

- Ви, явні, дивитесь на нас, як на казку, що живе під пеньком. - мовив Щербань, витираючи піну з бороди. - А ми просто інші. Не гірші і не кращі за вас.

- Різність не означає кривизну. - додав Смеріч. - Навіть дві ріки, що течуть у різні боки, мають одну воду.

- Тільки наші ріки давно з’єднані болотом, у якому хтось втопив істину. - відповів Яромир, посьорбуючи смачне пиво, що п’янило розум та полегшувало думки.

Лісовики схвально кивнули.

- Так. - мовив В’юнець. - Бо явні забули, що різність - то не стіна, а міст. Ми співаємо дереву, а ви його рубаєте. Але дерево не винить нікого. Воно просто росте.

- От ми різні з водяниками. - встряв у розмову Громило, який вже устиг добряче налигатися, і Яромир, глянувши на Остама, зрозумів хто склав компанію лісовику. - Недолюблюємо один одного. Але ми - такі, а вони - такі. Разм ми утримуємо Рівновагу. Ми - лісу. Вони - води.

Громило закінчив розмову та обійняв Остама як рідного брата, і смачно його поцілував. Водяник глянув на нього мутними болотяними очима та запропонував випити за такі чудові слова.

Яромир дивився на них - на тих, хто нині сидів поруч нього. Ці істоти, здавлось, були зроблені з самої землі. Прості, відкриті, щирі. В їх зелених очах світилася глибинна мудрість. Щось настільки прадавнє, що Яромиру годі було й осягнути. І раптом на мить йому здалося, що світ не поділений на Яв та Нав. Він просто має безліч сторін. Як той ківш, який вертається по колу, щоб усі пили з одного. І всі жили з одного.

Раптом він відчув погляд. Він вже знав чий. Повернув голову і зустрівся з поглядом бурштинових очей.

- А що ви про це думаєте, пане Яромире? - спитала Лукава, непомітно наблизившись до їх невеликого кола.

- Про що саме? - думки від пива трохи плутались. А ще вона була така гарна, така струнка, така гнучка. І це волосся. Хотілося відчути його дотик та запах.

- Про різність. - відповіла дівчина, не підозрюючи які крмольні думки нині рояться у слідопита. - Явні і навні - різні, але чи значить, що одні кращі, а одні гірші? Що одні виключно хороші, а інші - виключно погані? - дівчина запитально глянула на Яромира, явно очікуючи відповіді.

Але її у нього не було, тому він чесно відповів:

- Я про це не думав.

- Чому?

Та що це з нею. Ледь з’явилась, а вже влаштувала справжній допит. Проте, замість звичного гніву він відчув щось інше - йому хотілося розмовляти з нею, а не весь час злитися. Можливо, її питання не для того, щоб розізлити, а для того, щоб знайти відповіді. Чи почути його думку. Такі думки сподобались Яромиру. Тож замість звичного гнівливого, він чи не вперше у розмові з нею спокійно відповів те, що думав насправді:

- Певно, тому що не мав потреби, Лукаво. Жив так, як мене виховали, вірив у те, що мені сказали. Чи багато з нас йдуть шукати іншу правду, окрім тої яку вже знають, не маючи на те потреби? - відповів він запитанням на запитання. Це був його улюблений прийом, коли не хотів пояснювати те, чого і сам до кінця не розумів.

- А нині? Коли ви вже тут? Коли можете порівняти те, що вам розповідали про Нав із тим, що є насправді. Що ви про це думаєте тепер? - допитувалась дівчина.

- Чому це тебе так хвилює? - знову відповів запитанням.

Дівчина помітно знітилася. І тут в розмову втрутився Остам, який підніс їм глеки з пивом та мовив зі своєю водяниковою безпосередністю:

- Нате краще випийте, а то вилядаєте так, немов хочете зізнатися у коханні та не знаєте як підступити одне до одного.

Лукава ще більше знітилась, а Яромир нічого не встиг відповісти, так як над веселим гамором свята раптом пролунав протяжний свист. Слідопит різко ускочив. Він впізнав цей звук. Чув його у покинутому селі, де було розірвано Межу.

Сумнівів не було - на Лісоград напали відьмаки.

Любий читачу, підтримай мою творчість вподобайкою та коментарем, щоб я знала чи варто продовжувати цю історію ))