Розділ 18. Перунова Іскра

Один з бороданів, що стояв осторонь, під гучний регіт лісової братії та їх жінок, витер сльози сміху та голосно прогугнів:

- Хто знав, що ви такі серйозні явні. Засмажити ми сьогодні засмажимо. Та не вас.

- А Коло ради? - спитав Яромир, все ще не ймучи віри, що то був лише розіграш з боку цих дивних лісових істот.

- Ми просто радилися чи пустити вас до нашого кола Вогню.

- А це? - слідопит красномовно поворушив зв’язаними руками.

- А це, щоби біди більше не коїли. - серйозним тоном мовив інший, вже знайомий відуну лісовик, один з тих, хто полонив їх у лісі.

- То це все... жарт?! - Яромир не знав злитися йому чи веселитися від усвідомлення того, що їх життю насправді нічого не загрожує.

- Ну яу жарт.. - встряв у розмову Сстам, якого Яромир був неймовірно радий бачити живим та здоровим. - Завтра ж Передкупалля, свято Перунової Іскри! Вони тут по-своєму гуляють. От прийшли вас запросити. А ви мов ті скажені вепри налетіли на таких гостинних лісовиків.

- Запрошення вийшло вельми гостинним. - буркнув Яромир, очима шукаючи Лукаву. Йому так не хотілось перед нею осоромитись. Тож коли не знайшов її у гурті, аж від серця відлягло.

Дим з вогнища повільно підіймався вгору, викидаючи час від часу веселі іскри у нічне небо. Ліс гудів співами, барабанами й хриплуватими голосами лісовиків. Жінки їх тим часом носили узвар у глеках. Такий же глек був у Ядвини. Вона теж допомагала і теж почувала себе тут, немов удома. Його підозри щодо Лукави знову виявились лиш його власним відлунням думок. Остам разом з лісовиками співав дивних пісень. І, хоч лісовики та водяники не дуже товаришували між собою, проте, сьогодні, у переддень Перунової Іскри, вони забули про всі чвари і насолоджувались красою вогню та цього дивного вечора, напоєного п’янкими ароматами страв та узвару з пивом.

Яромир з Зореславом розтерли затерплі кінцівки та приєднались до кола Вогню. Їх пута спали, проте, у магії не було потреби. Слідопит дозволив собі, нарешті, розслабитися та насолодитися розмовою з цими дивними істотами Наву, яких він усе своє свідоме життя вважав загрозою власного існування. Він оглянув їх по черзі, намагаючись запам’ятати імена: Боривітр - кремезний ватажок, старійшина Лісограду. Громило - товстун, що любить жартувати, саме він узяв їх в полон разом із вертлявим та молодшим В’юнцем - цей був із посохом, і, як виявилось, він найкраще вправлявся у лісовій магії. Поруч сидів Смеріч - мовчазний, похмурий, якого Яромир у лісі сприйняв за ватажка. Біля нього Пенько - буркотун, якому все було не так. Інших Яромир не намагався запам’ятати, бо добре розумів - ця дивна ніч, сповнена вогню та магії, наранок розвіється. Зранку вони вирушать далі, на пошуки останнього Хранителя. А поки що свято. Поки що Перунова Іскра.

Вони сиділи у колі Вогню, навколо якого стояв нічний ліс, темний, глибокий, який дихав незнайомими ароматами та вологою землею. Над галявиною висів пахучий густий дим, що сплітався з іскрами у химерні фігури, що здавалися живими, вони танцювали у веселих ритмах на вершині величезного багаття. До Боривітра підійша одна з лісових жінок та урочисто передала величенький глиняний ковш. Ватажок узяв його, підняв та мовив:

- Щоб ліс не спав, поки живе вогонь.

Тоді зробив добрий ковток і передав Громилу, який сидів поруч. Той узяв ковш та весело мовив, штовхаючи під бік побратима:

- І щоб не спав той, хто в лісі ночує! Бо з’їдять! Еге ж, Щербаню?

Щербань пирхнув та мовив після ковтка:

- З’їдять. Та, на ждаль, не ми!

Коло вибухунуло реготом. І Яромир мимоволі засміявся з ними. Як добре, коли поруч є ті, хто не дасть тобі спалахнути завчасно. Він з цікавістю спостерігав за цим дивним обрядом, що символізував єдність усього живого, єдність думок, душі та тіла. І йому здавалося, що лісовики - не просто істоти лісу. Вони і є ліс, його коріння та пам’ять. Кожне їхнє слово йшло у землю та підживлювало коріння, а те, у свою чергу, давало життя дереву, що насичувало усе навколо життям. Красивий симбіоз.

Коли черга дійшла до старого Мохана, він поважно мовив:

- За тих, хто вже не повернеться. За твого брата, Громиле, за Терена.

Лісовики схвально загуділи, а Яромир помітив як здригнувся Громило, почувши ймення свого загиблого брата. Так, втрати були і серед цих дітей лісу. І втрати болючі.

Нарешті, В’юнець, який сидів поруч слідопита, підморгнув йому та передав ківш йому:

- А ти що, людино, мовиш? У нас не годиться пити мовчки. Скажи слово - і ліс тебе почує.

Яромир обережно узяв вже  напівпустий ковш до рук, відчуваючи як глиною йдуть імпульси невідомої магії, та голосно мовив:

- Я п’ю за шлях. Бо хто шукає, той не стоїть осторонь Життя.

Лісовики схвально загуділи. Кілька з них замість оплесків емоційно стукнули по колодам, на яких сиділи.

- Ну, тепер хоч на переляканих водяничок не схожі. - мовив Пенько. - Випили хороброго пива, то, може, вже припините кожен кущ сприймати за ворога.

Лісовики зареготали, а Яромир передав ківш Остаму.

Незабаром лісовики завели прекрасну дивну пісню про те, як світила Наву купаються у воді, народжуючи нове життя.

Так починалося Передкупалля - ніч, коли все живе пило з одного ковша, бо всі вони були з одного світу, навіть, якщо про це не здогадувались...

А тоді слово узяв Мохан. Найстарший з лісовиків. Полум’я палахкотіло все вище, і, здавалось, навіть зорі спустилися нижче до землі, щоб послухати давню легенду зародження світу. Навколо запанувала тиша. Старий, зморшкуватий лісовик, спершись на посох, обвів поглядом присутніх і повільно мовив:

- Колись, ще до того, як світ розділили на Яв і Нав, був лише один Світанок. Тоді усі світила жили разом на небі, і земля не знала ані ночі, ані дня - лише м’яке, вічне світло. І жили тоді всі істоти в злагоді, бо не було тіні, що кидала б страх... А потім з’явилася пісня.

-  Пісня? - нерозуміюче перепитав Яромир.