Розділ 17.1. Відчайдушний план втечі

Дівчина йшла повз натовп лісовиків, усміхаючись їх дітям, які довірливо тулилися до неї, смикали за руки, привертаючи її увагу, немов вона була не бранка, а їх рідна матір. На її тонкому обличчі не було ані страху, ані суму. Вона виглядала... наче вдома.

Це прозріння накрило Яромира новою силою підозр. Він не міг зрозуміти природу таких неоднозначних почуттів щодо її постаті. Не визнавав, що це худе дівчисько мало всередині стільки сили, яку він одразу відчув і йому нестерпно закортіло опинитися там, у цій її силі, купатися в цих могутніх енергіях, пити її і віддавати їй натомість свою. Його єство відуна бачило не худе руде дівча, а жінку, яка транслювала у цей світ нестримну жагу до життя та видатну мужність. Натомість, як чоловік він не міг сприймати її всерйоз, бо його приваблював інший тип, йому подобались жінки дорослі, які дозволяли йому робити з ними те, чого вимагало його чоловіче нутро. А з нею... з нею все було інакше. З нею хотілося чогось такого, що Яромир залишив далеко позаду свого життя. Щось, що він не хотів ворушити, підіймати з глибин пам’яті. Занадто болючі спогади, занадто багато емоцій, занадто усе це безконтрольно, неочікувано та незвідано. Занадто слабким він собі здавався у всьому цьому.

Дівчина тим часом йшла, безтурботно посміхаючись диким дітям. Кривавий Троян  яскраво освічував її вогняне волосся, трохи сплутане, проте таке ж живе, як він його пам’ятав. Воно вільним водоспадом спадало на плечі, а бурштинові очі світилися спокоєм, якого він ніколи у неї не бачив вдома. У Яв. Вона скидалась на мавку чи русалку, сновигаючи серед нічного лісового поселення.

- Що за...? - прошепотів Яромир сам до себе. - Вона... вона їх знає?

- Або вони її. - додав Зореслав, що як і Яромир, споглядав крізь щілини назовні.

Слідопит мовчав. Серце билося як молот Сварога. Він не міг відірвати погляду від Лукави, яка була тут, серед цих диких істот, не полонянкою, а своєю. Що з нею не так? Чому він її так остерігається? І чому його так нестримно до неї манить? Що за полуду вона на нього наслала? Невже її Дар ілюзій настільки могутній, що діє на відстані і такиї довгий час? Інакше свої бажання щодо неї і не поясниш.

Тим часом, лісовики підпалили вонище. Дим поволі підіймався вгору, зливався з гілками й розчинявся у свіжому нічному повітрі. І хоч їх чекала неминуча смерть, Яромир раптом відчув себе настільки живим, наскільки може відчувати себе бранець, приречений на вірну гибель. Тут, серед цієї дикої безнадії та непевностей, він раптом усвідомив, що лиш починає жити. Щось зародилося у ньому як тільки-но його закинуло у Нав. Чи зародилось чи відродилось - він не міг достеменно сказати. Певніше кажучи, всередині скресла крига, яка утримувала його почуття, немов у темниці. Він не дозволяв собі відчувати. Жив лиш тим, що споживав усіма фібрами. Та споживав лиш те, що лежало на поверхні. А нині він зізнався собі, що відчуває слабкість до дивної дівчини. І вперше роздумує про те, що світ не є таким, яким він його бачить. Що він бачить лиш те, що не сколихує його розум та почуття. Те, що зручно.

Він поглянув на Зореслава, який мовчки спостерігав за жертовним багаттям, що його розпалили лісовики на їх честь. Сьогодні, вочевидь, відбудеться та рада, про яку говорив головний бородань. І, вочевидь, усі вже знають, що на ній буде вирішено. Їхні життя вже приречені. Проте, вони не мають йти на повідку чужих кровожерливих бажань. Вони не можуть згинути, мов ті олені на вертілі.

- Коли відімкнуть двері - б’ємо. - мовив Яромир.

Пошукав очима по куткам і запримітив дещо. Підійшов та підняв з землі щось схоже на зламану раму від діжки. З одного боку, вона була заточена, тож це було краще, аніж йти голіруч на лісовиків. Ситуацію усугубляло те, що руки їх були до сих пір зв’язані. Проте, це не давало приводу впадати у відчай.

- Це краще, ніж нічого. - мовив Яромир, вказуючи відьмаку на другу частину обруча.

Зореслав став навколішки та підняв частину рами.

Вони стисли в затерплих руках імпровізовану зброю, серця їх бились швидко, як у мисливців перед фінальним стрибком. Добре розуміли-бо - або пан, або пропав.

Довго чекати не довелося. Незабаром за дверима почувся гомін - важкий тупіт, сміх, гул голосів. Заскрипіли петлі і двері відчинились.

- Зараз! - гукнув Яромир.

Вони рвонули вперед, мов навіжені, з такими дикими криками, що й перевертень утік би. Не змовляючись, повернулись спинами, намагаючись ранити ворога гострими кінцями розламаного обруча.

- Вертайтеся у свої пеньки, лісове поріддя! - ревів Яромир.

Та замість очікуваної різанин почувся знайомий голос з насмішкуватими нотками:

- Остаме, ти програв мені мідяка. Казала ж - не треба їх чіпати, бо війну влаштують. Гарні, як на ярмарковій сцені.

Яромир вражено повернувся та угледів Ядвигу з глеком у руці. Біля неї стояв Остам. Його округле пузо підстрибувало в такт голосного реготу водяника. З іншого боку слідопит запримітив ошелешених їх натиском двох лісовиків.

Любий читачу, підтримай мою творчість вподобайкою та коментарем, щоб я знала чи варто продовжувати цю історію ))