Розділ 17. Лісоград

Цього не могло бути. Цього просто не може бути. Думки вихорами носилися у голові, коли він покірно йшов за лісовиками, що поволі їхали на своїх кабанах, диких агресивних істотах, яким роздерти людину як Остаму глек медовухи випити. Остам. Яромир зітхнув. Водяник невимовно дратував слідопита своїми витребеньками, проте навіть його він був би неймовірно радий побачити живим. Про Лукаву та Ядвину намагався узагалі не думати. Зиркав з-під лоба час від часу на Зореслава, але той йшов мовчки, понуро опустивши голову. Кілька разів намагався викликати магію. Але вона мовчала. Певно, уся справа у мотузках. Їх зв’язали не просто так, та й не їх, власне. Бо куди їм тікати у володіннях лісовиків. Зв’язали їхню магію.

Незабаром вони минули пагорб, з-за якого, немов бісові поріддя, вискакували вепри зі своїми могутніми вершниками, і увійшли в якісь непролазні хащі, куди б Яромир з доброї волі ніколи не сунувся, бо можна й очі на гіллі залишити. Проте, не встигли вони ступити й кілька кроків, як хащі розійшлися і вони раптом ступили на величезну галявину, на якій розкинулися десятки невеличких глиняних хатин, критих гіллям та листям. Це був Лісоград. Поселення лісовиків.

Дивне те було поселення. Хатини не були окремими спорудами, а немов зливалися з деревами - покручені гілки подекуди утворювали дахи, мох і лишайники проростали у стінах, невеличкі віконця сяяли смоляними лампами. Між хатами бешкетували діти - босі, з очима, що блищали зеленим сяйвом, немов у звірят. Вони ще не навчились панувати над магією, тож вона панувала над їх душами, подекуди вихлюпуючись назовні у вигляді пустотливих ігор - ось одного хлопчака раптово обплело гілля, що взялося нізвідки, друзі його голосно реготали зі спроб малого вирватися з зеленої пастки. Аж поки не підбігла одна з жінок та чарами не розбила гілля, а тоді підняла одну з гілляк та зовсім реально, без магії, погналася за хлопчаками, що з диким вереском зникли десь між хатинами-деревами.

Їх вели вузькою вулицею поміж акуратних хатин, де у дворах лісові жінки, такі ж низькі та кремезні, як їх чоловіки, підіймали голови, щоб поглянути на непроханих гостей. Проте, в цілому, на них майже ніхто не звертав уваги. Немов, відуни з Яв тут були звичним явищем і щодня гостювали в цьому поселенні, замаскованому древньою магією серед пралісу.

Яромир навсібіч роззирався, намагаючись знайти ознаки перебування друзів, проте, куди б не кинув око, були глиняні хатини, вертляві діти та дерева. Нарешті їх провели повз галявину округлої форми, на якій, вочевидь, готувалися запалити добряче вогнище. Дужі лісові жінки зносили цілі оберемки сухих гілок, кидаючи їх у купу, що швидко зростала. Хтось розливав довкола смолу, інші співали хриплуватих пісень - дивних, з гортанними звуками, немов сам ліс наспівував собі під ніс серед цієї кипучої діяльності.

- Еге ж, буде весело! - прогугнявив один з вартових, ляснувши Зореслава по плечу. - До вечора пташки над вами співати не будуть, бо в димку підете, як курчата на рожні.

Інші засміялися, грубо, дико. Яромир стиснув щелепи, але мовчав, лише уважно спостерігав, куди їх тягли. Незабаром їх привели до старого сараю, зліпленого з дощок і кори, і зачинили магією. Повітря всередині було вогке, з неприємним запахом сирої землі та грибів. Щілини в дошках дозволяли побачити, що коїлось назовні, тож Яромир припав туди, споглядаючи як жінки знов і знов зносять гілки, немов готували не просто вогнище, а якесь ритуальне багаття.

- Схоже, до ранку нас таки засмажать, - прошепотів Зореслав, намагаючись жартувати, але голос його тремтів.

-  Помовч, - коротко кинув Яромир. - Краще подумати не про нашу скору гибель від рук цих диких дітей лісу, а про те, як нам звідсіля дати драпака.

Та раптом він застиг.

Між кронами дерев, на галявині, з’явилася знайома постать.

То була Лукава.