Розділ 16.1. Лісова братія

То були невисокі, проте кремезні у плечах чоловіки, з довгими бородами, в волохатих кожухах. Вершники на диких вепрах, що мчали вперед, не розбираючи дороги, з голосним рохканням та лютим вогником у маленьких червоних очицях.

- Відступи, лихе поріддя! - прогримів один із вершників, підскочивши до перевертня та піднявши важку сокиру над головою.

Звір заревів і, здавалось, у тому реві була досада. Тоді розвернувся і швидко побіг геть. За мить настала тиша, якщо не зважати на пожежу дерева, що стогнало, мов живе. Полум’я вже лизало стовбур, тріскало, сипало іскрами. Вогонь стрімко розповзався корінням, червоним світлом відбивався у смоляних очах лісовиків.

- Га! Матір твою вербову! - гаркнув один з лісовиків, висмикуючи з-за спини невеликий мішечок. - Ти що, людино, зовсім клепки останні від страху утратив? Це ж світодерево!

Яромир, ще ошелешений власною спробою захисту від перевертня, відступив, коли лісовик, який більше скидався на гнома, аніж на велетня з легенд Яву, розв’язав мішечок і звідти посипалася земля на коріння. Її було так багато, немов мішечок був бездонним. Магія лісу. Інший лісовик вдарив сокирою об землю коло вмираючого дерева, здіймаючи клуби грунту та пилу, що гасили полум’я. Вогонь зашипів, звиваючись, та почав стрімко відступати, немов збагнув проти якої сили запалився.

- Тисни ще! - рикнув перший лісовик до побратима. - Не дай вогневі дихати, бо матимемо тут пустку до зими!

Раптом земля знову загуділа, задрижала під ногами і з-за уже знайомого пагорба знову почулося голосне рохкання та тупіт. Тієї ж миті повз Яромира пронелося ще п’ять страхітливих тіней на дужих вепрах. Не витрачаючи час на марні балачки, один із них, наймолодший та, вочевидь, найспритніший, зіскочив зі свого кабана та підбіг до дерева, яке змагалось із полум’ям. В руках у нього був посох, що світився живою зеленню. Він притулив його до стовбура і листочки на посоху затремтіли, спадаючи додолу краплинами світла. Дерево зітхнуло, довго, важко, і полум’я згасло остаточно. Тоді ж погляди лісовиків вперлися у Яромира.

- От лишенько! - вигукнув найтовстіший, в бороді якого плутались лісові гілочки та шишки. - Явський відун вогнем бавиться, та ще й серед живих світодерев... тьху!

- Ти! - мовив один із них, наставляючи на Яромира могутню сокиру, у той час як інші шанобливо замовкли. Певно, ватажок. - Або кажи хто тебе вчив палити святі корені або пустимо тебе під ту ж землю, якою щойно гасили скоєне тобою лихо!

Зореслав, який стояв поруч Яромира, хотів було щось сказати, проте інший лісовик приставив йому до горла свою сокиру.

- Послухайте, шановне панство. - примирливо почав Яромир. - Я не хотів завдавати навмисне шкоди цьому лісу. Це був захист, на нас напав перевертень!

- Ага! - пирхнув товстун з гіллям у бороді. - То ти, значить, кожного, хто не з твого світу, полум’ям частуєш? Гарне в тебе виховання, явський вогнянику!

- Я не вогняник... - почав було заперечувати Яромир, та старший застережно підняв руку і прогримів:

- Досить! Може, й не ворог ти, але біда йде від тебе, як дим від сирої гілки. - тоді звернувся до побратимів. - Зв’яжіть їх. Відведемо до наших та рішимо у колі їх долю. Мають відповісти за скоєне лихо.

- Ми не вороги! - вигукнув Яромир, сіпнувшись, коли лісовики підійшли до нього впритул.

Хоч вони й сягали йому ледь до плеч, проте були дужі і кремезні. Проти них його магія безсила, бо ці Вартові Лісу мають свою, яку й продемонстрували - двоє з них притулили Зореслава до землі і його почали обплітати волокна моху, що тягнулися з землі, мов живі істоти. Яромира це вже не дивувало. Він прийняв правила цього дивного світу, де все живе і неживе існувало в якійсь надприродній взаємодії, мов єдиний живий організм. Йому ж руки за спиною зв’язали простою волокнистою мотузкою.

- Ми шукаємо своїх друзів, які у вас заблукали. - раптом подав голос Зореслав.

Лісовики переглянулись між собою.

- Друзів? - Перепитав вожак. - Часом не дві особини жіночого роду та смердючий водяник?

Яромир стрепенувся:

 - Саме так! - радісно вигукнув. - Саме тому ми йшли до вас.

- Он як. - мовиви товстун і погладив себе по пузу. - Ну тоді ви спізнилися. Вони виявились смачні, на відміну від водяника. Від того тхнуло болотом на кілька миль. - закінчив він під загальний регіт лісових чаклунів.

Любий читачу, підтримай мою творчість вподобайкою та коментарем, щоб я знала чи варто продовжувати цю історію ))