Розділ 15.1. Джерельні Вартові

- А Вежа? Я гадав, її уламки розташовані в Порозі. - промовив стиха Яромир.

- Вежа знаходиться тут. У Нав.

- І де ж вона?

- А оце вже питання, на яке поки що немає відповідей, пане Яромире. - відповів Зореслав і нагадав. - Нам потрібно віднайти Ваших друзів.

І останнього Хранителя, подумав про себе Яромир, та вслух відьмаку про свої плани не повідомив. Натомість спитав:

- Навіщо твій Орден викрадає Хранителів?

Зореслав хмикнув, проте нічого не відповів.

- Нам час йти, пане Яромире, якщо хочемо до заходу сонця дістатися туди, де можуть бути ваші друзі. І краще нам уночі цим лісом не блукати.

Помічник піднявся і попрямував до лісу. За ним поплівся і Яромир. Глибоко ображенйи на усе, що діється довкола нього. Трясця, та його усі мають за дурня. Навіть, власний батько. Ох як же вони усі певно реготали, спостерігаючи як він розплутує клубок таємниць, які їм усім давно відомі. Попереде нього йде головний підозрюваний, а він нічого не може вдіяти, бо без нього і гадки не має де можуть бути Ядвина, водяник і та хитра руда лисиця. Тим паче, Зореслав натякнув, що вночі тут небезпечно. Хто зна чи не перетворюється після заходів світил цей світ у щось зловісне та моторошне, таке, як і описують у легендах Яву.

Йшли вони недовго. Незабаром увівйшлі в приємну прохолоду дивних дерев і Яромир почув звуки води. Він страшенно хотів пити, тож звернув зі стежки та попрямував у напрямку дзюрчання струмка.

- Куди ви, пане? - почув за спиною схвильований голос Зореслава.

- Куди треба. - відрубав Яромир.

Звітувати перед цим круглим відьмаком він точно не планував.

Не пройшов і кілька сотень кроків, як вийшов на красиву поляну, посеред якої дійсно протікав струмок, сяючи і переливаючись у світлі двох світил усіма барвами веселки. Цікаво, чи можна це диво природи пити, не ризикуючи підхопити якусь кишкову заразу? Яромир нахилився до води, як раптом бризки води полетіли йому прямісінько в обличчя.

- А бодай тобі! - вилаявся він і відсахнувся, витираючи обличчя краєм плаща, що ніс у руках.

Зі струмка почувся дзвінкий сміх.

- Хто тут? - здивовано перепитав він і уважно роззирнувся, проте нікого не побачив.

Натомість сміх долинув вже з іншого боку. Підійшов Зореслав і Яромир вилив на нього усе своє роздратування.

- Довго поспішаєш мені на поміч, помічнику. Мене тут ледь не прикінчили.

Не встиг відьмак нічого відповісти, як з боку струмка знову долинув веселий сміх.

- Це блаватники - Джерельні Вартові бешкетують. - поспішив пояснити Зореслав. - Вони не завдадуть вам шкоди, пане. Просто люблять халамидити. У них надто веселий норов і надто мало розваг.

- Хто? - перепитав Яромир.

Йому ще довго доведеться звикати, що у Нав під кожним кущем якийсь дух сидить.

- Духи води. - відповів Зореслав і повернувся до струмка. - Гей, Джерельні Вартові, явіться нам! Ми не завдамо вам шкоди. Дозвольте втамувати спрагу з вашого струмка.

Тієї ж миті над струмком здійнялось легке марево, повітря задрижало, і Яромир узрів дивну істоту. Це був невеликий, граціозний людиноподібний дракончик, прозоро-блакитного кольору. Надзвичайно видовжені вуха, очі і все обличчя робило його вигляд ще більш незвичним. Від голови по хребту йшли зазубрини, що закінчувались хвостом. На голові стирчало щось на кшталт гребеня, схожого на виступи, видуті з прозорого кришталю. Схоже, істота могла літати, судячи з прозорих крил з перетинками. Руки істоти закінчувались перепончастими кігтиками. Так само як і ноги. Шкіра гладенька, біло-прозорого кольору, подекуди вкритої щільним шаром блакитної луски.

Яромир утратив дар мови, побачивши це дивне створіння. Якщо воно було прихильне та добре, то як виглядали тоді страхітливі істоти нічного Наву? Складно навіть уявити.

- Хто ви такі? - спитала тим часом істота, легенько пройшовши по поверхні струмка до берега.

- Ми розшукуємо наших товаришів, які заблукали в лісі. Не тутешні, от і вийшла така халепа. - відповів Зореслав.

Отже, говорити правду таки тут не варто, відмітив про себе Яромир.

- Куди прямуєте? - істота не зводила зацікавленого погляду з Яромира. І він міг би поклястися, що погляд той був не здивований. Вона вже бачила таких як він. Тут, у Нав.

- Йдемо до Золотограду. Хочемо відсвяткувати Купала у королівському місті. - відповів чітко Зореслав.

- Відуни не полишають надії віднайти квіту папороті у Купальську ніч? - хмикнув дух води і раптом шубовснув у воду, обдавши Яромира та Зореслава краплями.

Яромир ледь стримався. До цих подій він вважався найкращим слідопитом, розплутував хитромудрі викрадення та зникнення. Але ця справа скинула його з того п’єдесталу, куди він сам себе встановив. Виявляється, світ зовсім не такий простий, як він собі думав. Виявляється, у цьому світі існують зовсім інші порядки, зовсім інші закони, а речі, які йому здавались до цього часу ясними та зрозумілими, набули золвсім іншого значення. Він раптом чітко усвідомив - те, що було у його житті до цих таємничих зникнень, то ілюзія на життя. Наче він прожив усе своє життя сліпим, а нині прозрів і дивиться на світ, який не є таким, яким він уявляв у своїх сліпих фантазіях. Світ багатогранний, безмежний, неосяжний у своєму розмаїтті. Світ розкрився перед Яромиром так різко, немов хто зірвав полуду, якою він усе життя закривав очі.

Він стояв посеред нового простору, і, певно, вперше намагався його збагнути... впорядкувати... сповільнитися. Відчув щось, схоже на сором. Він вважав себе пупом землі, а виявився лиш краплиною в безмежному океані під назвою Життя. Світ рухався до нього, рухається з ним, і рухатиметься без нього, коли він відійде у вічність. Йому здавалося, що він ухопив істину за хвіст, що знає усе, а виявилось, що є набагато мудріші за нього, хай навіть їм усього лиш літ двадцять, чи скільки тій рудій голові. Він навіть не знав скільки літ має Лукава, але її вміння тримати себе у найскрутніших моментах так, як часом не тримають себе дорослі мужі, видавало у цьому худому дівчаті стільки мужності, що деяким годі осягнути за усе своє життя.