Розділ 15. Нав

Коли Яромир прийшов до тями, перше, що відчув - це тепло. Не крижану порожнечу, не сирий холод мертвого села, що пронизував до кісток, а лагідне сонячне тепло, що ніжно торкалося його обличчя, немов пестило.

Слідопит різко видихнув, розплющив очі і... застиг.

Перед ним розкинулось неймовірне видовище.

Він сидів серед широкої долини, залитої сяйвом, схожим на золоте марево. Трава була така зелена, що аж світилася смарагдом, а квіти - дивовижні, незнані: прозорі, немов зіткані зі скла, з пелюстками, що змінювали колір від кожного пориву легенького вітерця. У небі не було жодної хмарини, лиш бездонна блакить, у якій сяяло два сонця - яскраві, теплі, одне золотавого кольору, інше - рожевого, розмальовуючи небо навколо у такі ж ніжні перламутрові відтінки. Проміння пульсувало, ніби світила дихали.

Неподалік шумів дивний ліс - дерева кольору міді, а листя вигравало такою яскравістю фарб, наче восени, коли природа буяє всіма барвами вогню: від зеленого до рожевого.

- Де я? - оторопіло прохрипів Яромир сам до себе.

- У Нав. - почув він раптом знайомий голос за спиною і на мить знову завмер.

Не міг повірити своїм вухам, що чує його тут. У цьому дивно прекрасному світі. Поволі піднявся та озирнувся. Так і є. Це він.

Перед Яромиром стояв Зореслав. Його помічник.

Схрестив руки на грудях, погляд зосереджений, вичікувальний.

- Ти!? - Яромир не знав чому дивуватися більше - тому, що відьмак, якого він ухопив за рукав в останню мить, виявся його помічником, чи що Нав геть не такий, яким його зображують у легендах Яву.

Де темінь? Де похмурість? Де безнадія? У Нав все дихало такою первозданною красою, що йому хотілося вбирати усе це днями. Не пропускаючи жодної барви, жодного подиху вітерця, жодного променя, які, здавалось, дихали в такт із природою, живою і неживою.

Голова гуділа після переходу, а серце билось пришвидшено. Яромир глянув на Зореслава. Між ними повисла тиша. Лиш угорі розливався дивний спів якоїсь птахи, схожої на солов’їний.

На помічнику був довгий чорний плащ, на грудині куртки - срібний півмісяць, тонкий, майстерно вишитий. Символ Тих, хто ходить між снами. Тих, хто міг перетинати межу Яву та Наву. Тих, хто володів древніми артефактами та збирав докупи Вежу.

- Тоді, у струмку... - почав Яромир.

Зореслав кивнув, приховувати правду більше не було сенсу.

- Так. То був я. - тоді додав по хвилі. - І в кабінеті теж.

- Навіщо? - Яромир досі не йняв віри тому, кого бачить перед собою. - Я думав то Лукава.

Зореслав стенув плечима:

- Вона нагодилася вчасно, стала зручним відволіканням. Мені конче було необхідно вивідати як далеко Ви просунултсь у своєму розслідуванні, пане Яромире.

Подібне шанобливе звернення вже не мало ваги, воно лиш насмішило слідопита. Для чого це лицемірство.

- І? - Яромир стиснув щелепи. - Вивідав?

- Не зовсім. Довелося застосувати звичайні людські навики - підглядання, підслуховування та підкуп тих, хто міг щось знати.

- В які ігри ти граєш, Зореславе?

- В ті, в які Вам не варто було й носа потикати. - спокійно відповів його помічник. Чи вже, певно, бувший помічник. - Ви шукали відповіді. А знайшли істину, до якої не доросли.

- Бачу ти вельми доріс. - хмикнув Яромир, виразно оглядаючи повнувату фігуру Зореслава.

Той і вухом не повів. Розвернувся і мовив:

- Ходімо.

Яромиру нічого не залишилось як іти за ним услід, аби не залишитись насамоті серед цього дивного світу. Він відчував як м’яко шарудить трава під ногами, а в небі співають дивні птахи, більше схожі на величезних яскравих метеликів.

- Тут живе те, що в Яв давно згинуло. - мовив Зореслав, скидаючи важкий плащ. Яромир теж відчув як припікає у спину, і послідував прикладу свого помічника. - І те, що ще не народилося.

- Звідки мені знати, що ти не нагнав на мене сон? - нарешті мовив Яромир те, що хвилювало його найбільше. - Може, я лежу десь на холодній сирій землі, а ти витворяєш із моєю свідомістю отакі от дивні марення.

- Нізвідки. - відповів Зореслав.

- І куди ми йдемо?

- Визволяти Ваших друзів. - неохоче зізнався помічник.

Яромир аж зупинився від здивування:

- То вони теж тут? У Нав?

- Так. На жаль.

- Але як? Яким чином?

- Ваша сила затягнула сюди не лише мене.

- А Поріг? - раптом згадав Яромир. - Я думав спочатку Поріг, а тоді Нав.

Зореслав поглянув на Яромира з відвертим жалем:

- Ви стільки всього не знаєте, пане слідопите. Вірили усе життя в те, що пишуть у книгах Яв. Вірили, що Нав - темний, дикий, непривабливий. І на думку не спадало, що то був опис Яву.

- Зачекай. - Яромир знову зупинився. Інформації було стільки, що голова пекла розпеченим залізом.

- Ви ще  під впливлм переходу. - немов розгадавши його стан, мовив співчутливо Зореслав. - Мабуть, нам таки треба спочатку відпочити.

- Не треба ніяких відпочинків. Мені треба віднайти друзів і я хочу аби ти розповів мені усе про Нав.

- Все-таки нам таки краще призупинитися. - наполіг Зореслав і коли вони вмостилися у пахучій траві, поволі розпочав свою розповідь:

- Порогу як місця немає.

- Як це немає? - Яромир раптом згадав слова Лукави про те, що у Порозі ніхто не живе. Тоді вона ще так дивно глянула на нього. Вона і це знала. От лисиця хитра. Хитра та брехлива. Хай він тільки добереться до цієї рудої голови, яка уміє тільки в облуду вводити. Недарма має дар Ілюзії, користується ним на повну.

А Зореслав тим часом сказав таке, що вибивало з-під ніг Яромира земну твердь:

 - Поріг - це не місце. Це Хранителі. Поріг живе у кожному з них.

Любий читачу, підтримай мою творчість вподобайкою та коментарем, щоб я знала чи варто продовжувати цю історію ))