Розділ 14.1. Межа

Посеред подвір’я храму земля була розтріскана - немов хтось ударив зі страшною силою у саму серцевину світу. З тріщин просочувався тьмяний, синьо-чорний туман, який і висів над хатами. Повітря сповнювалось незрозумілим гудінням, немов віддалений шепіт сотень голосів. Здавалось, тут навіть камені ожили.

- Межа дихає. - вражено мовила Лукава. - Вона жива.

Яромир підійшов ближче до тріщини у землі. У глибині її ворушилося світло - не сонячне, не місячне, таке, що не мало кольору, лиш тінь та світло водночас.

Раптом з тріщини здійнявся подих вітру, протягом пронісся над головами прибулих, обдавши могильним холодом. Лукава підійшла ближче, в грудях стискало, пальці були крижаними. Туман над тріщиною ворухнувся, заколивався, витягуючись у довгі нитки, які тяглися до непроханих гостей. Остам відсахнувся, скрикнувши:

- Трясця! От же нечисть, щоб їй у горлянці застрягло!

- Не нечисть. - мовив Яромир. - Це відлуння тих, хто стояв тут раніше.

Тіні густішали, і за якусь мить над тріщиною виникло дивне марево - люди у рясах, які стояли навколо жертовника. Голоси їх спліталися у той дивний гул, що його почув одразу Яромир.

- Хто це? - прошепотіла Лукава.

- Ті, хто намагався закрити межу. - відповіла Ядвина.

Яромир ступив ще ближче до тріщини. Під ногами вібрувала земля, немов б’ючись у невимовних конвульсіях. А низько над розривом раптом з’явилась Межа  -  прозора завіса, що тремтіла, переливаючись кольорами нічного неба. В ній ворушилися дивні тіні та залишки світла, відблиски чогось чужого, незвіданого.

- Якби не знала, що то Межа, назвала би її рікою тіней. - стиха мовила Ядвина, завороженос поглядаючи на розрив між світами.

- Це і є ріка. Ріка між світами. - відповів Яромир та простягнув руку.

Торкнувся пальцями повітря, відчув знайоме поколювання. Небо над селом ще більш потемніло, Троян майже сховався за своїм злим братом. Межа пульсувала - жива, дихаюча, як серце світу. На село остаточно опустилась ніч, мов темна зловісна завіса. Межа тремтіла та світилася все яскравіше, вочевидь, саме уночі вона відчувала найбільші сили.

- Чуєте? - раптом мовив Остам і рука сама потягнулась до меча, що висів збоку.

Яромир, Ядвина та Лукава нерозуміюче глянули на водяника.

Тієї ж миті тиша, що було повисла над принишклим селом, була розірвана голосним свистом. З темряви, де ще мить тому долинав лиш шепіт вітру, вирвались тіні - чорні постаті у коротких плащах, з палаючим блакитним вогнем в очах. Шкіра їх світилась такими ж блакитними рунами. Яромир одразу зрозумів хто то.

Відьмаки з Нав.

- До зброї! - тільки й устиг вигукнути Яромир та підскочив до Лукави, намагаючись закрити це дівча собою.

Проте, на його подив, вона сміливо вскочила поряд нього, витягаючи з халяв своїх високих чобіт два довгих клинка. Неочікувано, хай йому грець!

Тим часом один з відьмаків блискавицею кинувся до Остама, збивши того з ніг. Меч вислизнув з рук водяника, той схопив голими руками відьмака за шию і заволав:

- Щоб у тебе жаби в бороді оселились, гаспиде!

Яромир вмить утворив сліпучу блакитну кулю і кинув її у спину нападнику. Той відчкочив з диким криком, і Остам швидко піднявся на ноги, важко дихаючи. Ядвина тим часом відбивалась від двох, а на Яромира та Лукаву сунули ще двоє. Отже, разом п’ятеро. Невесела перспектива, м’яко кажучи. Тієї ж миті земля у них під ногами здригнулася, з Межі вихопився клуб туману, що розкинувся над ними чорними крилами. Туман згустився настільки, що важко було розрізнити де небо, а де твердиня. Здавалось, бій точився на межі двох світів. Хоча так воно, певно, і було.

Яромир не встиг утворити ще одну кулю, один з нападників стрімголов кинувся на нього, тож слідопит вихопив меч. Краєм ока побачив як інший нападник підняв меч над головою Лукави. Хотів було обернутися, захистити її, проте раптом відчув сильний поштовх у груди. Магічний удар підкинув його над землею, спрямувавши його тіло прямо у Межу.

Мить і світ немов зірвався з місця - усе змішалось: дикий вереск Лукави, скрегіт клинків, блиск вогню, вигуки заклять. Він відчув як ноги його не торкаються землі, а повітря сповнилось густотою туману, що швидко заповзав всередину, здавлюючи там усе так, що неможливо було й зробити вдих. Вуха сповнились несамовитого гулу, ще трохи і його розірве навпіл гострим болем, який пронизав усе його єство. Сяйво Межі ставало дедалі сильнішим. Воно не було ані гарячим, ані холодним. Це було відчуття розриву, немов тіло його зникає, розчиняється у цій вічності.

Втрачаючи залишки свідомості, Яромир відчайдушно махнув рукою, намагаючись за щось ухопитися. І відчув тканину, рукав куртки відьмака, який штовхнув його у Межу.

Він устиг. Потягнув його за собою...

Тієї ж миті світ вибухнув...

Любий читачу, підтримай мою творчість вподобайкою та коментарем, щоб я знала чи варто продовжувати цю історію ))