Розділ 14. Шепіт Порогу

- Святе світло. - прошепотіла Ядвина, не зводячи погляду з кривавого кола, що невпинно насувалось на сріблистий Троян. - А це що таке?

- Це... - почала було Лукава, та змовкла, немов промовивши вголос вона прикличе лихо.

- Це знак. - закінчив за дівчину Яромир.

- Чий?

- Її. - хрипло відповів слідопит. - Ти ж чула Лукаву. Володарка Нав вирішила явити себе Яву.

На землю впала перша крапля дощу - густа, кольору чорнила. За нею друга. Потім іще. Сніг швидко танув, температура повітря різко падала. Знову потягнуло протягом, як у лісі - неприємним, затхлим, від якого здригнулися навіть коні. З лісу долинуло вовче виття. За ним ще одне. І здавалось воно зовсім не тваринним, в ньому відчувався якийсь людський розпач.

- Два місяці. - пробурмотів Остам. - Отже, межа таки тріснула. Нав насувається швидше, аніж ми гадали.

Яроомир знову підняв голову догори. Обидва місяці дивились вниз, як два ока безумної істоти.

- Сподіваюсь, ми не спізнились. - промовив він. - Хоч Мара вже дивиться на наш світ.

Він цокнув коня і той слухняно пішов вперед крізь темряву.

Незабаром вони нарешті виїхали з лісу. Дерева розступилися, немов по невидимій команді, відкривши вид на долину, і в сутінках вони помітили село. Яромир не вагався, одразу спрямував свого Сивогрома туди. Їхали недовго.

Село виявилось покинутим, хоча у дворах можна було помітити ще не до кінця зруйновані погодою залишки господарського інвентарю. Склалось враження, що в один момент його жителі зібралися та поїхали геть. Хати стояли цілі, лиш подекуди виднілись вибиті шибки, а деякі двері відчинялись волею вітру й неприємно рипіли. Над стріхами висів дивний серпанок - не дим, а радше якась тінь, що не хотіла зникати.

- Це воно? - спитав Яромир у Ядвини.

- Так. Село Підмир’я. - відповіла тихо слідопитка, весь час рооззираючись навсібіч. - Коли я звідси їхала, тут ще жили люди.

Лукава роззирнулась, але більше з цікавістю, аніж зі страхом. Дівчина відчула, як повітря важчає з кожним моментом перебування їх тут. Немов це місце не бажає приймати гостей. Остам пробуркотів, голосно та демонстративно, аби всі чули:

- Не подобається мені тут. Мертво тут якось... і тихо. Занадто мертво і занадто тихо.

- Бо межа відчувається. - Яромир зістрибнув з Сивогрома. - Коли світло та тінь переплітаються, це відчуває усяка живина.

Інші теж злізли  коней та повільно рушили вулицею, ведучи на повідках чотириногих товаришів. Ті йти не надто хотіли, весь час хропли та злякано вострили вуха, голосно втягуючи повітря. Відчувалась напруга. Така гостра, що, здавалось, торкнися і поріжеш палець.

Лукава розглядала мертві хати з шибками-зіницями, коли раптом в одній помітила якусь тінь.

- Там хтось є! - злякано вигукнула та схопила Яромира за рукав. Незважаючи на раптовість моменту, слідопит несподівано усвідомив, що йому приємно від того, як міцно вона тримається за нього у момент страху. От же харцизяка, вилаяв одразу сам себе, тут межу розірвано, село вимерло, а він тілько про жінок і думає.

- Немає там нікого, Лукаво. - з несподіваною ласкою в голосі промовив до дівчини. - Це відлуння магії. Межа розриває час, те, що ти бачиш, то лиш тіні минулого.

Лукава опанувала себе і ніяково прибрала руку. Яромир зітхнув.

Раптовий порив вітру пронісся вулицею, і, здавалось, з цього протягу до них долинув ледь чутний шепіт. Ядвина здригнулася та затравлено огляділася по сторонам. Остам смачно сплюнув, аби приховати свій страх, а Лукава знову вчепилася Яромиру в рукав. Тож слідопит був єдиним, кому протяг магії приніс приємні відчуття.

- Ти певен, що там нікого немає? - спитала Ядвина у спину Яромира.

Той оглянувся на діву і впевнено мовив:

- Так.

- Може, не підемо туди зараз. - почав Остам.

- Пізно. Ми вже майже прийшли. - відповів Яромир і глянув на обрій, туди, де над покинутим храмом розпливалась дивна пляма - немов світло, що пробивається з-під землі.

Вони просувались далі углиб села, аж поки вулиця не звузилась й не вперлася в старий занедбаний храм, напівзруйнований, темний, непривітний. Колись тут збирались місцеві мешканці, співали обрядових пісень, слухали прповідь місцевого жерця. А нині лиш протяг, дивний, затхлий, гуляв цими приміщеннями - у темряві проглядались обриси зруйнованих статуй, розсипані дари, почорнілі свічники.

- Це тут. - тихо мовив Яромир і його голос потонув у цій неприродній мертвій тиші.

Любий читачу, підтримай мою творчість вподобайкою та коментарем, щоб я знала чи варто продовжувати цю історію ))