Розділ 13.1. Погляд Мари

До них наближався Остам, набундючений, без настрою. Його бурдюк зі “святою водичкою” повністю спорожнів, тож водяник вирішив наповнити його хоча б звичайною водою. Яромир з усмішкою прослідкував, як водяник почвалав до струмка та нахилився аби набрати води.

Поверхня лісового струмка спочатку здавалась спокійною  - тиха, блискуча. Але щойно Остам нахилився, вода немов завмерла, а тоді з глибини почулося дивне булькання. Очі Яромира зблиснули сяйвом бузку - він відчув древню магію. Відун повернувся та швидко закрокував до оОтама, який нахилився над струмком ще нижче, аби зрозуміти джерело дивного булькання.

- Може, риба. - пробурмотів сам до себе.

Тієї ж миті вода раптово почорніла, стала густою, мов чорнило, і з глибини потяглися слизькі чорні тіні - тонкі, мов струмені диму, від яких немилосердно тхнуло гниллю та болотною тванню. Вони швидко обвилися навколо Остамових ніг, чіпляючись за литки.

- Гей! - тільки й видихнув водяник, а тіні вже обплелися навколо тулуба, швидко піднімаючись догори та знерухомлюючи Хранителя.

Вода кипіла, клекотала, спокійний до того струмок умить перетворився на живу пастку. Яромир вже біг до струмка, позаду почув як Ядвина витягає меч із піхов, її швидкі кроки глухо відлунювались у тихому лісі. Пролетіла повз слідопита, мов блискавка, і прийнялася рубати тіні чорних примар.

- Назад, потвори! Забирайтесь до Наву! - горланила вона що є сили.

Яромир тим часом зупинився. Обличчя його було напружене, а вуста шепотіли слова древнього закляття:

- Сонце води, замкни глибінь. Спини хвилю, що кличе тінь.

Світом ясним обітни шлях - Нав тримай у світлих руках.

Повітря задрижало, з води піднявся густрий пар і тіні, зашипівши,мов живі, почали швидко відступати назад, розчиняючись у темній глибині. Мить - і струмок знову став чистим, наче й нічого не було, лишень ще кілька секунд на поверхні його виднілось темне коло - блискучий водяний вир, що швидко затягував сам себе.

Остам, важко дихаючи, упав на землю, мокрий по пояс, його каламутні очі світилися переляком.

- От халепа... Ще трохи і мене б зварило в тому чорному борщі. - прохрипів він, тримаючись за серце.

Ядвина вставила меч назад у піхви, лезо дзвінко дзенькнуло. Яромир оглянувся. Лукава стояла позаду нього і спостерігала за дйством широко розплющеними нажаханими очима. Тоді підійшла і уважно глянула у струмок.

- Це не просто вода. - стиха мовила і раптом занурила туди руку.

Яромир хотів було опротестувати таке легковажне рішення, зважаючи на те, що відбулося у тих глибинах зовсім нещодавно. Та дівчина витягла щось із води і підняла вище, аби всі побачили. В руках її був круглий кулон із крихітною спіраллю всередині.

- Це Срібний вир - артефакт, що створює вир між світами та затягує всередину того, на кого націлений. - мовила поволі.

- Хтось його активував. - мовив Яромир, підійшовши ближче.

- Отже?... - нарешті подала голос Ядвина.

- Отже, хтось знає куди ми рухаємось і в якому складі. - закінчив її припущення слідопит. - Хтось активував Срібний вир спеціально для Хранителя. Ми були з Лукавою біля струмка, але він не увімкнувся при нашій появі.

- Хочеш сказати, хтось навмисне підкинув його сюди? - недовірливо спитала Ядвина.

- Або він відгукнувся сам. Межа слабшає. Тож артефакти починають жити власним життям. - мовив Яромир.

Остам, який до того часу вже зовсім оговтався, важко підвівся та невоволено пробуркотів, витираючи мокрі руки об штани:

- Еге ж... вони живутьт власним життям... А пожинати наслідки маю я.

А потім сталося щось дивне. Несподіваний порив вітру пройшовся лісом, і від нього віяло не звичайною сирістю, а чимось старим, немов та твань із струмка.

- Відчуваєте? - тихо звела очі Лукава на Яромира.

Той кивнув:

- Відчуваю. Межа дихає.

Він глянув угору - небо ніби стало ще нижчим, і крізь свинцеві хмари, там, де заходило сонце, промайнув якийсь дивний відблиск.

Нав щодень ставав ближчим...

Далі дорога вела їх крізь ліс, що дедалі густішав. Сутінки опускались поволі, тіні ставали довші. Повітря важке, насичене незрозумілими запахами, і навіть птахи стихли, наче відчуваючи наближення чогось лихого. Коні нервували, били копитами по вогкій землі, вострили вуха, мотали гривами. Остам ледь втримався в сідлі, хміль остаточно вивітрився з нього біля струмка, він бубонів щось про “недобру путь”, пригнічуючи і без того не надто позитивну атмосферу.

- Ще трохи і виїдемо з лісу. - мовила Ядвина. -  Там да Дівоброду рукою подати. Скоро буде видно село, де розірвано межу.

Та замість світла - лиш темрява, замість виїзду з лісу - непролазні хащі. Ліс немов не хотів відпускати своїх гостей, чи то збирався заманити їх у чергову пастку, чи то, навпаки, намагався уберегти від того, що чигало на них попереду. Сонце повністю закотилося за горизонт, але ніч прийшла якась незрозуміла.

Щось було не так.

Яромир підняв голову - і серце знову застугоніло. Втретє за день.

Над деревами, там де мала бути лише одна зоряна дорога для Трояна, виднівся ще один шлях. Півмісяць виднівся лиш краєчком, натомість на нього насувалось щось темне, криваве. Срібний Троян та його побратим, кривавий, немов залитий кров’ю, дивилися згори на Яв.

Тиша впала така, що Остам забувся й як дихати.

- Колодій у розпалі. - помертвілими губами прошепотіла Лукава. - Мара таки пробуджується.

Любий читачу, підтримай мою творчість вподобайкою та коментарем, щоб я знала чи варто продовжувати цю історію ))