Розділ 13. Дорогою таємниць

Ранок розтікався сніговою порошею поміж принишклих, скутих морозом дерев. Кінські гриви та плащі подорожуючих незабаром стали вологими та холодними. Яромир прокинувся першим. Вогнище ще тліло, віддаючи останні рештки тепла. Остам спав, розкинувшись під деревом та, за звичкою, немилосредно хропів. Якщо й були у цьому лісі які дикі звірі, то ніхто з них не ризикнув підійти ближче до їх імпровізованого табору, щоби узріти винуватця таких лютих звуків. Слідопит першою розбудив Ядвину, попрохав розбудити Лукаву, а сам пішов тривожити сон водяника.

Невдовзі рушили крізь світанок, що тільки-но переходив у ранок, поволі все чіткіше окреслюючи лісову дорогу та похмурі дерева. Ядвина безтурботно наспівувала якусь веселу пісеньку, Лукава зберігала мовчанку, а Остам з усіх сил намагався видавити кілька крапель з бурдюка. Побачивши безнадію в очах водяника, Яромир посміхнувся:

- Що, Хранителю, не розрахував “водичку” для такого довгого шляху? Може, своєї дати?

- Ет навряд чи твоя водичка прочистить моє горло як слід. - похмуро відповів водяник.

Далі їхали вузькою стежкою крізь ліс мовчки. Сонце ще не пробилося з-за хмар, що низько висіли над принишклою землею. Дерева стояли нерухомо, їх стовбури, схожі на темних велетнів, простягали свої руки-віття до неба так само мовчки, і лиш рідке іржання коняки та голосне сопіння Остама порушувало цю лісову тишу.

- Чудовий світанок для сварки. - буркнув таки Остам, голосно ковтаючи останні краплі з бурдюка, та зиркаючи поперемінно то на Яромира, то на Лукаву. - Думав, з’їсте одне одного уночі.

Ядвина здивовано скинула голову та запитально глянула на Яромира, але той сверлив поглядом водяника. Хоч і хропів, але чув таки їхню неприємну розмову.

- Не втручайся. - грубо обірвав слідопит Хранителя.

Той фиркнув і щось пробурмотів собі під ніс про “святий Поріг” та “несвятих жінок” і демонстративно пришпорив свого Тумана. Усім іншим нічого не залишилось, як зробити те саме, видовбуючи копитами промерзлу землю принишклого лісу.

Невдовзі, коли низьке зимове сонце дійшло до середини неба, розтоплюючи вранішній холод і розливаючи поміж гілля несміливе тепло, вирішили зупинитися на узліссі, аби трохи підкріпитися. Коней прив’язали до дерев. Остам розстелив похідну скатерть, витяг із торбин хліб, сир та в’ялене м’ясо, собі рибки, що вже видавала якийсь підозрілий душок, та з тихим бурмотінням про “пиво краще підійшло б під такий день”, вмостився попоїсти. Лукава відчепила від луки сідла свій бурдюк і рушила до струмка, що дзвенів неподалік, ховаючись серед моху та перемерзлого коріння.

Яромир не звернув увагу на її відсутність, тож не бачив куди попрямувала дівчина. Наспіх перекусивши, вирішив наповнити бурдюки чистою водою. Ледь помітна стежка звивалася поміж густих кущів, щедро припорошених снігом. Ось і вона - срібляста смужка води, чистої як дзеркало. Тільки тоді помітив Лукаву, яка занурила бурдюк у воду, терпляче чекаючи, поки той наповниться. Її волосся, туго сплетене у чотири коси, виблискувало рудими іскорками у світлі дня.

Слідопит вже підійшов майже упритул, хотів гукнути її, коли раптом несподівано застиг. Він щось побачив. У дзеркалі води, де мало відбитись її відображення, на мить з’явилося щось інше. Здавалось, у воді жило щось - у відблисках на поверхні майнула хижа морда з видовженими вухами, блиснули гострі тваринні очі, а потім усе зникло. Так само раптово, як і з’явилось. На поверхні виникло обличчя Лукави - спокійне, зосереджене. Вочевидь, вона була надто заглиблена у свої думки, тож нічого не помітила.

Яромир зробив непевний крок уперед. Серце шалено калатало.

- Лукаво... - прохрипів він.

Вона здригнулась та різко піднялася йому назустріч. Погляд стривожений. Вона помітила його схвильований вигляд.

- Що? Що трапилось? Чого ви так дивитесь?

Він мовчав, не в силах відвести погляд від води. Але там вже не було нічого страшного, лиш небо та гілля відбивалося на поверхні широкого струмка. Вітер шарпонув, пробігся водою, і дзеркало розійшлося широкими колами.

- Нічого. - зрештою мовив.- Здалося, певно.

Вона глянула дешо розгублено, знизала плечима, закупорила бурдюк і відповіла:

- Дорога виснажує, туманить зір та голову.

Яромир кивнув, пішов за нею услід. Проте з голови не виходило те відображення - не людське, хиже, тваринне, яке дивилось на нього крізь прозору воду.

Любий читачу, підтримай мою творчість вподобайкою та коментарем, щоб я знала чи варто продовжувати цю історію ))