Розділ 12. Дорога крізь власні тіні

Сонце тільки-но визрнуло з-за обрію, щедрою пастеллю розфарбовуючи засніжені вулиці Ярилового Граду у сліпучі зимові кольори, коли Яромир під’їхав на своєму вороному Сивогрому до воріт “Веселого Леля”. Світанковий туман ще оповивав сонний заїжджий двір, крізь який пробивався нудотний запах пересмаженого смальцю. В’їхавши у двір, слідопит, на своєї здивування, узрів дві постаті, які вже на нього чекали. Та не ті, які очікував побачити він. Точніше, одна з них. Руда така постать, у теплій дорожній опанчі темно-брунатного кольору.

- Що вона тут робить? - безцеремонно спитав Яромир, під’їхавши впритул до жінок.

Ядвина у своїй незмінній короткій шкіряній куртці, здається, геть не відчувала холоду. Здивовано скинувши чорні брови, відповіла питанням:

- Ви знайомі?

- На жаль. - сухо відповів слідопит і з задоволенням побачив який убивчий погляд кинула на нього руда.

- Хоча, звісно. - не помічаючи загальної напруги, провадила далі Ядвина. - Це ж я порадила Лукаві звернутися до тебе, коли пропав пан Велемир. Звісно, ви знайомі. Та бачу, обидвоє не в захваті від того. - закінчила вона весело, дзвінко розсміявшись.

Її сміх зняв загальну напругу. Яромир, вже майже заспокоївшись, збирався опротестувати участь Лукави в їх подорожі, коли почув її уїдливий голос:

- Не хвилюйтесь так, пане Яромире, із самого раночку. Я не збираюся плутатись у вас під ногами.

Її слова зависли в повітрі, та Яромир не підхопив їх. Промовчав, тоді кинув:

- Рушимо, коли прибуде Хранитель.

- Хранитель? - здивовано звела темні брови Ядвина.

- Він тобі сподобається. - хмикнув слідопит.

І, ніби за покликом долі, вони почули тупіт коня. У двір в’їжджав водяник власною персоною верхи на смирненькому сірому жеребцю.

- Доброго раночку, діти мої! - гукнув весело.

Ватага мовчки дивилась як він під’їхав ближче. Порівнявся з ними, підморгнув і мовив:

- Ну що, діти Сонця, рушаймо? Бо світанок мене тверезим довго не чекає.

Ядвина багатозначно глянула на Яромира. Той махнув, мовляв, не питай. Лукава мовчки розвернула свою темну, як ніч, кобилку Тінь, та повільно поїхала з двору “Веселого Лелю”. За нею рушила трійця.

Їх подорож розпочалася.

Їхали весь день майже мовчки. Яромир поруч з Ядвиною, зрідка перекидалися словами. Позаду, трішки віддаль, весело балакали Остам та Лукава. Іноді до слідопитів долітав її тихий щирий сміх, і Яромир невдоволено морщився. Вважав, що Хранитель буде для нього найбільшим тягараем, а тут несподівано намалювався ще один. Рудий такий та зверхній. Яромир час від часу повертав голову до цих двох, явно захоплених подорожжю - Лукава радісно озиралася навсібіч, з цікавістю оглядаючи засніжені поля та голі дерева, а Хранитель час від часу прикладався до бурдюка з водою. Певно, важко водянику без води.

Під вечір в’їхали в ліс і вирішили там же заночувати, розчистивши місце для ночлігу. Ядвина попередила, що дорогою у Дівобрід ані трактирів, ані зіїжджих дворів, де можна прихилити голову. Лише поля, сніг та дерева.

Тихий ліс потопав у темряві, лише відблиски полум’я створювали тремтливі тіні на стовбурах. Над головами - зорі, розсипані так густо, як мак на білій скатерті. Тільки скатерть та була чорною. Подорожні розчистили місце, розташувавши свій імпровізований табір край дороги на  широкій лісовій галявині.

Остам розвалився під столітнім дубом, обійнявши бурдюк, мов рідну душу. Він сьорбав із нього дедалі частіше і так старанно, що це викликало у Яромира запізнілі підозри. Поки розпалили багаття, “вода” з бурдюка остаточно перемогла Хранителя: язик того почав заплітатись, бурмотіння поволі переходило у веселий спів, а тоді й зовсім у гучне хропіння.

- Оце Хранитель Рівноваги. - реготнула Ядвина, споглядаючи на Остама. - Хіба що між питвом і сном рівновагу тримає.

- Хай спочиває. - зітхнув Яромир. - Завтра дорога теж не з легких, тож сподіваюсь до світанку прочуняє.

Лукава не брала участі в їх балачках. Сиділа трішки осторонь, загорнувшись у плащ. Вогонь малював на її тонкому обличчі золоті відблиски, очі час від часу ловили погляд Яромира. Серйозний, зосереджений. Їх чергову гру у переглядання порушила Ядвина. Легенько торкнувшись плеча слідопита, змовницьки підморгнула:

- А нічогенько було тоді у “Веселому Лелі”, еге ж? Хоч і ліжко завузьке для двох.

Яромир кинув короткий погляд на Лукаву. Та сіпнулась, проте наступної миті продовжила спокійно дивитись на вогонь. А він, звиклий до нескромних жінок з Дівоброду, відчув сором. Від себе, свого відношення, жаги спізнати утіхи плоті під час короткотривалих знайомств. А Ядвина продовжувала, ніби між іншим, не помічвючи настрою цих двох:

- Ніч холодна, слідопите, і я не проти погрітися.

Яромир не відповів. Лиш знову кивнув короткий погляд у бік Лукави. Проте дівчина не дивилась на нього, а наче зіщулилась, скам’яніла всередині. Продовжувала гіпнотизувати поглядом вогонь багаття.

Десь збоку, під деревом, Остам перевернувся на другий бік, пробурмотівши крізь сон:

- А бодай вам, любов горить, наче вогонь...

Ядвина розсміялась дзвінким сміхом, а Лукава відвернулась, немов все, що її нині цікавило - то темрява поза межами їх вогнища. Невдовзі діва з Дівоброду вклалась спати, ближче до вогню, яке Яромир силою магії змусив не згасати до ранку. Лукава продовжувала сидіти осторонь, щільніше закутавшись у теплу опанчу. Сон до неї не йшов. Як і до відуна. Ніч стояла густа, холодна, мряка пробирала до кісток. І лиш на цьому острівці, де палав магічний вогонь, було тепло та відносно сухо.

Яромир кинув короткий погляд на дівчину. Та так само берегла мовчанку. Обличчя спокійне, немов застигле, проте якесь аж надто насторожене. Слідопит підійшов та присів поруч на стовбув поваленого дерева. Лукава навіть не ворухнулась. Продовжувала думати про щось своє, уважно розглядаючи вогнище.

- Ти якась аж надто мовчазна сьогодні. - завів він розмову. - зазвичай, за словом у карман не лізеш.