Розділ 11. Дім, де говорить полум’я

- Водяник?! - вражено перепитав Яромир і кинув уважний погляд на Хранителя Порогу.

Перед ним спав, на перший погляд, звичайний чоловік років під сорок. Однак при більш детальному огляді кидалась в очі його надто бліда шкіра, майже прозора, крізь яку на скронях можна було розгледіти синюваті жилки, немов тонкі водорості під шкірою. Він був високим, трохи згорблений на тій незручній лаві. Волосся - світле, з зеленуватим відтінком. За вухом Яромир розгледів вузькі вертикальні щілини - жабри, які ледь пульсували. Звісно, серед буденності Ярилового Граду такі тонкощі не кидалися в очі. Хто буде розглядати що там у чоловіка за вухами знаходиться. Одягнений був у темний кафтан, вицвілий від вологи, із засмальцованим коміром. На ногах високі чоботи, підошви яких були вимазані намулом. Таки п’є воду з озера. Пояс був сплетений з рибальської мотузки.

Яромир нахилився над водяником, аби вкотре потрусити за плече, але той раптом заворушився і рвучко розплющив очі. То було настільки несподівано, що слідопит мимоволі відсахнувся. На нього дивились каламутні бірюзові очі істоти з Нав.

- Святе Сонце. - пробурмотів Яромир.

- Ви хто? - тим часом прохрипів Хранитель, проливши на кафтан рідину з кухля. Судячи по характерному запаху, то було медове пиво.

- А бодай тебе. - вилаявся водяник, намагаючись витертися.

- Пане Османе, я донька Велемира. Пам’ятаєте мене? - чемно мовила Лукава, підійшовши ближче.

Водяник зміряв її підозрілим поглядом, який через хвильку помітно пом’якшав:

- Аякже, дитино, згадав. - він важко піднявся, тримаючись за голову, тоді запитально глянув на Яромира.

- Це слідопит з Третього відділу. - поспішила пояснити Лукава, немов у Яромира мову відібрало. А це було не так. Йому було що сказати. Він хотів сказати. Багато чого.

- Ви не мали сюди приходити. - знову прохрипів Хранитель і погляд його почав блукати кімнатою.

- Ми не за благословенням сюди прийшли. - різко мовив Яромир. - Я шукаю сліди зниклих. І вони привели до тебе.... водянику.

Осман звів на нього каламутні очі. Хотів було щось сказати, проте махнув непевно рукою та попросив у Лукави:

- Дитино, принеси-но мені холодної води зі студні... бо як не вип’ю, тут мене і грець ухопить, прямо на цій лаві.

Дівчина посміхнулась та підійшла до відра з водою, що стояло за дверима, щедро зачерпнула звідти ковша та принесла товаришу батька. Той пив довго, голосно причмокуючи від задоволення. Яромир ледь витримав те дійство. Нарешті водяник відірвався від ковша, витер мокрі губи та мовив:

- Ті, хто відгукнувся на поклик Порогу, не пропали. Вони пливуть туди, де вже не світить Сонце Ярила.

- От тому ти завтра поїдеш зі мною. - мовив Яромир. - Покажеш хто і куди пливе.

Водяник спробував підвестися, але хитнувся і сів назад. Лукава пирснула, не стримавшись. А от Яромиру було не до сміху. Кожен волів говорити із ним загадками. Так, немов він не був найкращим слідопитом Департаменту, а дитиною нерозумною. Раптом в голові у нього сяйнула думка, він пильно глянув на Хранителя та запитав:

- А ти часом не мав у себе Серце Вежі?

Водяник здригнувся і зі страхом поглянув на слідопита. Облизнув ураз пересохлі губи та відповів:

- Мав.

- І де ж він нині?

- А Сварог його знає. Скрута у мене тяжкая, роботи не знайти, холод діймає, спрага замучила.... - почав перечисляти свої біди. - Довелося продати тому халамиднику Демку.

- А Переходи-камінь? - встряла у розмову Лукава.

Водяник лиш руками розвів. А бодай тобі, знову вилаявся про себе Яромир. Вкотре за цей нескінченний день. У цього п’янички була купа артефактів, а він продав їх за кухоль медовухи.

- Вирушаєш завтра зі мною до Дівоброду. Хочу аби ти був весь час на очах, бо нині Хранителі взяли собі каверзу зникати, не прощаючись. - схрестив руки на грудях слідопит.

Уся його постать дихала такою безкомпромісністю, що водяник і не думав заперечувати.

- На світанку зустрічаємось у “Веселому Лелі”. - додав Яромир.

Почувши назву трактиру, Хранитель помітно пожвавішав:

- У “Лелі”? - з ледь прихованою радістю перепитав він. - Чудове місце. Кажуть, там смачне пиво. На світанку, кажеш? Я не певен, правда, що буду здатен пересуватися до того часу.

- Тобі доведеться. - відрубав Яромир.

- Та я б із радістю. Але... - водяник щиро зітхнув і глянув на Лукаву, шукаючи у тої співчуття. Та дівчина зберігала категоричну мовчанку.

- Завтра мені потрібен Хранитель, а не п’яничка. - сухо мовив Яромир, тоді повернувся до Лукави. - Сподіваюсь, інший Хранитель не настільки оповитий... людськими слабкостями.

- Людськими, кажеш. - пирснув раптом водяник, розливаючи на себе воду. - Ти, син Сонця, певно, не відаєш, що ми живемо серед вас уже стілько, що й самі стали схожі на людей. І якщо сквернодії роблять нас слабшими, то, може, саме так ми стаємо до вас ближчими.

- Може. - сухо відповів слідопит. - Але сквернодії не допоможуть нам залатати межу між світами.

Водяник хитро всміхнувся:

- То ми ще побачимо. Якщо не згинемо там, я покажу тобі, що навіть Хранитель у скверні може втримати воду, коли ріка виходить з берегів.

- Тоді стрічаємось біля “Леля”. - кинув Яромир, вже прямуючи до виходу. - Хочу побачити твої чудасії.

- Не забудь чогось міцного узяти в далеку дорогу! - гукнув у спину Яромиру Остам. - А то від сходу Сонця мені завжди пересихає в горлі!

Слідопит нічого не відповів, лиш покачав головою. За його спиною почулось невдоволене бурмотіння водяника:

- Оповитий людськими слабкостями... кхм... Та без цех слабкостей і світ згас би. Навіть, для синів Сонця.

Яромир вийшов на вулицю і глянув на Лукаву, яка мовчки йшла слідом:

- Куди далі, таємнича незнайомко? - намагався пожартувати, проте дівчина жарт не оцінила. Сухо мовила:

- Пане Яромире, не варто брати Остама в таку небезпечну подорож.