Розділ 10. Хранитель

- На тебе вже давно чекають.

Яромир увірвався в кабінет, мов вихор, і не одразу вловив, що йому мовив Зореслав прямо з порогу.

Руда.

Вона вже тут. Сидить чемненько на стільці навпроти його столу. Очиськами тілько лупає жовтими.

А він... вискочив зі Святині, як ошпарений. Кинув ключ на жертовник і, навіть не глянувши на батька, який стояв біля чаші з вогнем, кулею вилетів назовні. Дурень. Дурень. Дурень. Навіть не глянув інші фоліанти, розум затьмарив той свиток, незрозумілий, а тому страшний у своїх таємничих здогадках. А більше нагоди спуститися до Святині не буде. Батько не довірить йому більше ключ, що носить біля серця. Ну нічого, у нього ще є Лукава.

Поки знімав важкий від снігу плащ, мигцем глянув на дівчину. Сидить, повернулась до нього в півоберту та уважно стежить за його рвучкими, нервовими рухами. Така смирненька, така слухняненька, аж гидко дивитись. Так би взяв цю руду голівку та зчавив як того горіха. Усе знала. Знала і робила вигляд дурненької. Всі усе знають. Окрім нього.

- Вийди. - гаркнув до Зореслава.

Той витріщив очі як два мідяки.

- Вийди, чи оглух? - Яромир не збирався вдавати із себе бога спокою.

Помічник з образою глянув на свого орудника, тоді на Лукаву. Дівчина ледь стиснула плечима, намагаючись підтримати.

- Все добре? - хриплуватим голосом просипів Зореслав, у роті якого раптом утворилась пустеля.

- Все чудово. - з сарказмом відповів Яромир, наближаючись до Лукави і не зводячи з неї хижого погляду. - Краще й бути не може.

- Ну, ... еее.. тоді я... еее... піду. - несміливо мовив Зореслав.

- Буду вдячний тобі до скону за таку тактовність після мого другого прямого прохання. - Яромир продовжував бурити поглядом дівчину. Але та не знітилась. Навпаки, випросталась та з викликом глянула на нього.

Зореслав вислизнув з кабінету, тихенько причинивши двері.

- Доброго дня, пане Яромире. - порушила гнітючу тишу кабінету Лукава. - Щось сталося?

Яромир мало не задихнувся від гніву. Ще й питає!

- Аякже. - різко відповів. Сів за стіл та демонстративно закинув на нього ноги у темних чоботях.

На Лукаву це, вочевидь, не справило того враження, на яке він очікував. Навіть не повела своєю рудою бровою. Натомість спокійно запитала:

- Що саме?

- Дехто водив мене за ніс від початку зникнення свого батька, і розповів напівправду лише після прямих погроз.

Лукава звела таки свої руді брови докупи і мовила:

- Я пояснила мотиви свого учинку.

- Так. Тепер ти мені довіряєш як рідному. Тому я тебе уважно слухаю.

І знову жорсткий ігнор його їдких реплік. Спокійно відповіла:

- Залишилось троє Хранителів. Двоє проживають тут, у Яриловому Граді.

Від серця відлягло. Ну хоч тут йому, нарешті, пощастить.

- А третій де?

Лукава пильно глянула на нього і тихо відповіла:

- Він залишився у Нав.

А щоб тебе! Яромир закрив обличчя рукою, намагаючись прогнати злість, що наростала всередині та грозила пролитися нестримною лавиною на цю постать у ластовинні, яка смиренно сиділа навпроти в очікуванні його подальших розпоряджень.

- Нам треба відвідати цих Хранителів, поки вони ще тут. - нарешті мовив слідопит, привівши свій емоційний стан у подобу рівноваги.

- Так. Я покажу.

- Тоді ходімо. Хочу аби цей клятий день якнайшвидше скінчився. - він підвівся та рушив до вішака.

Лукава піднялася слідом і запитала, коли він простягнув її теплу опанчу:

- До кого спочатку?

- А який у нас вибір? - Яромир вже був в дверях.

Дівчина хвильку повагалась, тоді відповіла:

- Між явним та навним.

- Тоді завітаємо спочатку до навного. Хочу познайомитись нарешті з сусідами.

Він відкрив двері, жестом запрошуючи дівчину вийти, та ледь не збив Зореслава, який увесь цей час підслуховував за дверима. Помічник так захопився, що не встиг зробити вигляд, ніби проходив повз.

Ярпомир зміряв його поглядом, сповненим бузкового гніву, проте стримався. Неодноразово ловив свого помічника за підгляданням та підслуховуванням. Була, навіть, думка звільнитися від такої надмірної опіки. Схоже, що Зореслав шпигував. Можливо, на користь конкурентів, яких у Департаменті було повно. Яромира не дуже тут любили, бо мав звичку говорити те, що бачив, а бачив він багатенько. Його гострого язика мало хто витримував. От і зараз. Лукава зауважила, що поки йшли вони коридором до виходу, з Яромиром ледь вітались інші працівники Департаменту. Ні тобі приязних посмішок, ні радісних вигуків: “О, Яромире, радий тебе вітати!”. Похмурим коридором проходили такі ж похмурі слідопити, ледь піднімаючи голови на Яромира. Лукава у них викликала більше пожвавлення. Схоже, рудих тут люблять більше, аніж відунів.

Нарешті вийшли на вулицю, що дихала свіжим морозом та щедро сипала снігом. Яромир щільніше закутався у плащ та спитав:

- Довго йти?

- До Купальського, вулиця Пільменя.

Яромир ледь здригнувся. Неприємні спогади у вигляді двох відьмаків, які перестріли його на тій темній вулиці, враз виринули з пам’яті. Скептично глянувши на коротеньку опанчу Лукави, він мовив:

- Далеченько. Візьмемо ридван.

- Не треба. - запротестувала дівчина. - Я дійду.

- Не сумніваюсь. - різкувато відповів слідопит і свиснув візнику, який гнав пару повз, його пустий ридван голосно торохкотів бруківкою.

Всередині було темно та прохолодно. Але хоча б цей мокрий сніг не липнув до брів та носа. Лукава вмостилася навпроти, смішно підтягуючи сукенку під худу дупцю. Яромир мимоволі посміхнувся. І дратує, і водночас смішить. Він згадав Любодару. Вона його не смішила. Навпаки, була надто серйозна і якась... важка. Так, важка. Її усе не влаштовувало в ньому і вона не приховувала намірів його перекроїти так, “щоб усім було добре”. Схоже, усім, окрім нього. Не хотілось Яромиру перекроюватися. Він подобався собі таким, який є. Ну, хіба трішки. Але то має бути його власне бажання та бачення, а не безапеляційно подане коханою жінкою. Чи вже не коханою? Він звик до неї за ці місяці, але варто було Ядвині призивно подивитися йому у вічі, як образ Любодари благополучно розтанув десь на окраїні пам’яті. Він навіть не був певен чи попрощається із нею перед від’їздом до Дівоброду. Йому хотілося спокою, а не примх.