Розділ 9. Святиня

Ранкове зимове сонце тільки-но ліниво здіймалося над Яриловим Градом, коли Яромир піднімався сходами до Храму Сонця - найбільшої святині міста, вотчини його батька.

Святилище Дажбога стояло на найвищому пагорбі - особливе місце сили, де першим сходило та згасало сонце. І хоч називали храм на честь великого бога, проте всередині поклонялися всім світлим божествам Яву. Піднімаючись кам’яними сходами, Яромир вкотре відчув святилище живою істотою - на кожній сходині були вирізьблені символи коловороту, солярні знаки, що виблискували міддю від ранкового світла. Перед входом стояли два величезні кам’яні стовпи, переплетені золотими рунічними написами. Вони сяяли навіть у темряві - то були вогні полум’я Сварога, вічні і священні.

Саме святилище було круглої форми із відкритим верхом - щоб промені сонця, що сходить, падали на центральний жертовник.

Всередині панувала велич.

Навколо жертовника правильним колом стояли монументальні статуї головних богів. Пантеон світу Яв.

У центрі, прямо навпроти жертовника - статуя Дажбога: обличчя та волосся світле, немов охоплене полум’ям. В руках тримає колесо Сонця. Очі з бурштину, тож коли на них падає сонячне проміння. здається, ніби статуя оживає.

Поруч, з блискавицею у руках, був розміщений Перун - з темного дуба у золотому плащі. Мокоша за ним - жіноча постать, яка тримає колос і воду. Сварог обабіч Дажбога - батько всього живого, народженого і ненародженого, небесний коваль, який викував світ і перших людей, зображений старцем із крицевим молотом у дужій правиці. За ним Лада - молода дівчина, з вінком на голові. Замикала коло Девана - покровителька лісів, диких тварин та мисливства, зображена з луком у руках.

Підлога храму викладена полірованим каменем, що відбиває вогонь. У нішах храму горять чаші з маслом, де полум’я не згасає ніколи - його підтримують жриці, одягненні у білі шати з золотими оберегами на шиї.

У самому центрі, навпроти жертовника, Яромир узрів батька. Світозар вже почав правити службу. Тиждень Колодія має пройти якнайкраще, вони мають запевнити молодшого бога у своїй прихильності. Тож молитви неслися в свинцеве небо ревно, а присутні нахиляли голови низько. Постава головного відуна і його голос мали ту незвичайну врівноважену силу, що змушувала коритися кожного, хто його побачив чи почув. Високо над ним сяяв купол з бурштинового скла, крізь який проходили промені світанку, освітлюючи обличчя богів. І в такі моменти здавалось, що боги дійсно зійшли до людей, аби висловити свою підтримку.

Віряни стояли мовчки, чоловіки з правого боку, жінки - з лівого. Усі святково вбрані, слухають уважно. На обличчях - спокій, покора, благоговіння.

Світозар стояв на підвищенні, обличчям до присутніх. Одягнений у довгу білу рясу, вишиту золотими нитками у вигляді сонячних спіралей, на грудях - оберіг, в якому тремтіла божественна іскра Дажбога. Його бузкові очі дивились на присутніх з тою ласкою, з якою люблячий батько дивиться на своїх дітей. Довге сріблясте волосся вільно спадало на плечі. Виглядав він як бог, що зійшов до простих смертних. Голос його лунав рівно, торкаючись серця кожного:

- Сонце Ярила сходить над Явом, і світ знову народжується. Хто живе у світлі - хай береже правду. Хто несе тінь - хай памятає: навіть у пітьмі є іскра, здатна запалити полум’я.

Яромир стояв осторонь, у глибині храму, спостерігаючи за батьком. У натовпі люди падали навколішки, схиляли голови, він - ні. Його очі були уважні, пильні. Бо щоразу, коли промінь торкався обличчя Світозара, у тому сяйві, серед золота і білизни, слідопиту на мить здалося, що в батькових рисах промайнуло щось темне. Він усвідомив, що не може нікому довіряти. Надто багато таємниць в один раз відкрила йому та руда. Надто багато неочевидностей показала вона йому. Батько не міг того не знати. Але з ним, своїм сином, тими таємницями воліє не ділитися. Що ж, він робитиме те саме. І сюди прийшов не для молитви. Він прийшов знайти відповіді.

Ніч, проведена у тісній кімнатці з легковажною послідовницею Девани, розслабила йог напружене тіло. Проте розум був ясним, як ніколи. Яромир уважно спостерігав як віряни дякують Світозару за службу, підходять за настановами, благословенням, торкаються його долоні, немов він не такий як вони - з плоті і крові, а святий. А він стоїть, спокійний, лагідний, усміхнений, і відповідає кожному тихим рівним голосом. Останнім підійшов Зореслав, і Яромир аж знудився, чекаючи, поки помічник вискаже усі свої біди його батькові. Той так само стояв з лагідним виразом обличчя. Нарешті, за чверть години легенько торкнувся плеча круглощокого вірянина, підняв правицю і благословив. Зореслав пройшов повз Яромира, привітно кивнувши.

Коли натовп розійшовся і в храмі залишились лише Світозар, Яромир та сонячні відблиски на кам’яній підлозі, слідопит підійшов до жертовника, на якому батько задував свічі. Його кроки гулко відлунювали від склепіння, і кожен звук здавався надто голосним у цьому умиротвореному царстві тиші та спокою.

Світозар не одразу звів очі на сина. Він залишився стояти перед жертовником - великим плоским каменем, збираючи свічі по ньому. Тоді торкнувся оберега, поцілував і аж потім повернувся до Яромира.

- Давно не приходив ти сюди, сину. - тихо мовив він. - Дажбог милостивий до тих, хто пам’ятає...

- ... шлях світла. - закінчив за нього Яромир.

Їхні очі зустрілися. Одні дивились пильно, зосереджено, вишукуючи тіні на обличчі. Інші - спокійно, як гладь ріки погожої днини.

- Світ потребує Рівноваги, Яромире. - нарешті мовив Світозар. .- Але кожен трактує по-своєму як її втримати.

- Саме тому я тут, батьку. Хочу аби ти дозволив мені глянути записи із Святині. Ті, що стосуються Хранителів Порогу.

Очі Світозара дивно зблиснули, проте наступної миті на сина знову дивилась спокійна гладь ріки.

- Нащо вони тобі, сину? Ти ж ходив у бібіліотеку.

- Там нема того, що я шукаю. Хтось убиває Хранителів. Чи закликає. Я нічого не розумію. А в бібліотеці самі казки. -  сказав і лишень тоді зрозумів, що говорить словами рудої.