Розділ 8. Хранителі та “Веселий Лель”

Від несподіванки Яромир відступив на крок. Цього було достатньо, аби вдихнути ковток свіжого повітря. Дівчина нервово поправила сорочку, а він вражено запитав:

- Що це було!?

Лукава нічого не відповіла, вислизнула з пастки його руки та підійшла до вікна. Її худий світлий силует виділявся у сутінках вікна.

Нарешті вона повернула голову і мовила серйозно:

- Ви зовсім не розумієте нічого. Я побачила це ще тоді, у бібліотеці.

- То поясни. - холодно кинув Яромир. - Бо я вже й не розумію хто на кого насправді полює.

Вона знову здригнулась, обійняла себе за худі плечі, і на мить йому дуже закортіло підійти і притулити до себе. Проте він продовжував стояти з неприступним обличчям, очікуючи на правду. Вона має йому сказати все, що знає.

Лукава знову замовкла. Тиша між ними була напружена, мов натягнутий лук, з якого от-от зірветься тятива і стріла глухо гупне, уп’явшись в чиєсь тіло. Жаринки під стелею схвильовано заколихалися, явно відчуваючи настрій господині, кидаючи на її обличчя м’яке світло, що підкреслювало блиск зволожених очей.

- Так. - нарешті тихо мовила вона. - Мій батько є Хранителем Порогу.

Яромир застиг, погляд його потемнів:

- Чому одразу не зізналась?

- Хотіла впевнитись, що Вам можна довіряти. - вона з викликом підняла голову.

- І як? Упевнилась?

Руда багатозначно засопіла. Яромир стиснув кулаки, проте не зронив ні слова, сверлячи Лукаву поглядом бузку, в якому світився ледь прихований гнів. Вона все ще стояла біля вікна, потупивши взір. Тоді підняла очі, сповнені суму, але відповіла сердито:

- Вас рекомендували як найкращого слідопита.

- І хто ж такої високої думки про мене? - Яромир хмикнув.

- Неважливо. Головне, що це було помилкою.

- Ти упевнилась, що мені не можна довіряти чи що я виявився не найкращим? - гнів закипав усередині, грозячись пролитися справжньою лавою злості. Як же вона його злила. Просто до нестями.

Лукава знову засопіла, а він все більше закипав.

- Або говориш тут, або говоритимеш у глибці. - втрачаючи терпіння, з погрозою в голосі нагадав слідопит.

Погроза спрацювала. Дівчина стрепенулась і мовила неохоче:

- Мій батько обрав Поріг, і я пішла за ним. Нав - не темрява, хоча ліси там вогкі від первісної магії й блукають вічні тіні. Ви зовсім не розумієте Світобудови, не розумієте Рівноваги. Те, що написанов легендах, не завжди являється правдою.

- Але хіба Хранителі не живуть у Порозі? - задав питання Яромир, ігноруючи її вигадки про тіні з Нав.

Звідки вона може знати, що і хто насправді мешкає у Нав, якщо ніколи там не була і черпала свою правду так само, як і він - з джерел інформації у бібліотеці? Правда завжди десь посередині, а іноді тої правди виявляється кілька. Кожен обирає ту, яка ближче йому по духу, яка підтвержує його власне бачення про світ, яка не спонукає до болісних пошуків істини. Бо вона і є для нього істиною. Тож ті, хто приймає усе написане в книгах, почуте між старих, хоче жити саме у такому світі. Він, Яромир, давно обрав. Обрав світлий бік, тож усі ці обривки вигадок про Нав стікають із нього як з гусака вода.

- Там ніхто не живе. - огорошила його дівчина.

- Як так? - Яромир з недовірою поглянув на неї.

Дівчина стенула плечима, кинувши недбало:

- Поріг - не є місцем для життя. Усі Хранителі живуть у Яв.

- Що!? - Яромир вже й забув про свій гнів, його накрила хвиля недовіри та здивування. - Цього не може бути. Хранителями являються не лише явні.

- Той що? - Лукава говорила так, ніби усе сказане нею не являється якимось одкровенням, а звичайним явищем. - Хранителі з Нав живуть у Яв, маскуючись під явних.

- Себто, ти мені нині хочеш сказати, що у Яв живуть ці істоти? Спокійно ходять поміж людей, живуть їх життям, ходять у гості до явних, є нашими сусідами??

Яромиру складно було прийняти почуте. Можливо, він говорив надто емоційно та різко, бо з кожним його словом Лукава немов зменшувалась у розмірах, а під кінець і зовсім стала якоюсь маленькою та беззахисною. Метаморфози в її поведінці слідопит пояснити міг лише тим, що вона явно знає когось зі світу Нав, адже її батько є Хранителем. Ба більше, усі ці істоти могли бувати у них дома, вона з ними товаришувала разом з батьком.

- Ти знаєш когось із Нав? - різко спитав він, і дівчина звела на нього перелякані очі.

Знає.

- Кажи мені, хто іще являється Хранителями? Кажи, Лукаво, поки я не задер твою сорочку та не відшмагав тебе як слід. Може, тоді до тебе дійде наскільки серйозно усе, що нині відбувається. Твого батька та інших викрали з конкретною ціллю - хтось хоче пробудити Мару, а ти мовчиш, мов на допиті під тортурами.

- Можна сказати, що під тортурами. - глухо озвалась дівчина.

- Ти ще тортур не бачила. Повір. - з явною погрозою мовив Яромир і додав грубо. - Мені потрібен список Хранителів. Або ти мені його напишеш, або сама знаєш де опинишся. І це не пусті погрози.

Вона опустила погляд:

- Усе змінюється, пане Яромире. - тихо мовила. - І я добре усвідомлюю наближення тої катастрофи. Поріг кличе тих, у чиїх жилах тече клятва Рівноваги, бо хтось хоче відновити Вежу, зібрати до купи її уламки.

- Склади список. Я прийду по нього завтра. А зараз мені вже час. Маю ще одну справу. - безапеляційно заявив Яромир та відкрив двері, аби вийти в ніч.

- Я Вам принесу. Не варто до мене ходити, тим більше о такій порі. - долинуло до нього не менш різке.

Турбується про свою репутацію, а сама танцює з якимось “просто знайомим” так, що іскри летять. Яромир про себе хмикнув, а вголос відповів:

- Як забажаєш. - і вийшов назовні.

Заїжджий двір «Веселий Лель» стояв на розі старої брукованої вулиці, й навіть уночі звідти долинав сміх, брязкіт кухлів і дзвін струн. Над дверима гойдалася з тихим скрипом округла вивіска з намальованим усміхненим хлопцем із сопілкою - то був молодший бог Лель. Усередині пахло смаженим м’ясом, квасом і свіжим хлібом, а від стін, оббитих темним деревом, відбивалося полум’я свічок і світлових каменів, що світилися під стелею, немов зорі.