Розділ 7. Несподівана гостя

- Не варто тягнутися до зброї. - пролунало спокійне з темряви. - Якби хотіла вбити, ти б уже був би мертвий.

Постать підійшла до високого канделябру та неспішно запалила довгі свічі, у полумї яких слідопит нарешті роздивився непрохану гостю.

Перед ним стояла жінка. Висока, струнка, з довгим та чорним, як ніч, волоссям, перев’язаним сріблястим ремінцем. Коротка шкіряна куртка поверх білої сорочки, такі ж штанці вигідно відтіняли стегна та груди, що були захищені лускатою бронею, оздобленою зеленими й бронзовими візерунками у формі листя. Короткий темний плащ із темного сукна, та наручі з вигравіруваними рунами. На стегні він помітив вигнутий ніж у чорних піхвах, а за спиною - сагайдак з короткими стрілами. Її очі світилися сірим блиском, наче у вовчиці. Шкіра мала легкий бронзовий відтінок, обличчя - вродливе, проте суворе. Така жінка могла мешкати лише в одному місті.

Дівоброд. Місто амазонок.

- Хто ти? - коротко спитав Яромир, між тим руку з руків’я ножа не прибрав.

- Моє ймення Ядвина. - відповіла жінка. - Я слідопитка з Дівоброду.

Яромир розслабився, але настороженність повністю не зникла. У Дівоброді він ніколи не бував, проте багато про нього чув. Місто, що стояло на межі давнього пралісу, не жалувало чоловіків, їм дозволялось там перебувати лише під час шлюбного періоду для продовження роду. Хлопчиків у Дівоброді не допускали до навчання військовій справі, і у віці шести років відправляли до батька.

- І що привело тебе сюди, Ядвино з Дівоброду? Для шлюбного періоду ще не час, та й я не надто палаю бажанням через шість років отримати сина біля свого порогу.

Жінка хмикнула. Повернулась до крісла, легко сіла в нього і аж тоді мовила:

- Я б не ризикнула сплестися з відуном. У вас самі хлопчики й народжуються. Я приїхала, бо чула, що в місті за допомогою магії зникло двоє.

- Відкіля тобе те відомо? - вражено перепитав Яромир.

- У мене свої джерела. - туманно відповіла Ядвина.

Тоді нахабно поклала свої довгі красиві ноги на його робочий стіл і огорошила новиною:

- У нашому місті теж зникло двоє. Не наші. Один - запрошений чужинець з Ратибору, малював нашу принцесу, інший - мандрівний травник. Зникли вночі. Один за одним. На місці зникнення не знайшли ніяких слідів (Яромир про себе хмикнув), вони немов у воду канули.

- Є здогадки хто може бути причетний до викрадення? - спитав слідопит.

Новина про зникнення ще двох, які явно мають талант Творення, його вразила, проте він і виду не подав. Спочатку треба витягти з цієї апетитної слідопитки якомога більше інформації, а вже тоді рішати скільки з нею ділится. І чим. Та те, що вона сказала далі, змусило сироти піти його шкірою.

- У нас хтось розірвав межу. Якщо її не закрити найближчим часом, темрява добереться не лише до нас, а й до Ярилового Граду.

Слова її прозвучали тихо, проте були гучніші за будь-яку грозу. В кабінеті раптом стало холодно, свічи колихнулись, відкинувши тремтливі тіні на стелі, немов хто невидимий швидко пройшов повз. Яромир мимоволі роззирнувся, Ядвина теж помітно напружилась.

- Покажеш мені де це сталося? - спитав він, оговтавшись.

Слідопитка ствердно кивнула:

- Саме тому я тут. Нам потрібен відун, щоб залатати прохід. - тоді додала, посміхнувшись. - Знала, що не відмовиш. Чоловіки твого Роду завжди там, де небезпека.

Яромиру було приємно чути похвалу з вуст такої спокусливої жінки. Здавалось, він аж підріс. Чи то у власних очах, чи то насправді.

- Коли рушаємо? - коротко запитав.

- Якомога швидше. Час не терпить.

- Тоді завтра насвітанку.

- Домовились, відуне. Я зупинилась у заїжджому дворі “Веселий Лель”, тож чекатиму тебе там... - вона багатозначно не закінчила.

Яромир знову хмикнув, цього разу вголос. Лель - молодший бог веселощів, молоді та зведення для любощів. Ядвина зрозуміла причину веселощів і теж усміхнулась, погляд її потеплів.

- Так, назва відповідає умовам. - мовила вона зі сміхом у голосі. - Там дійсно весело.

Затим піднялася, нарешті, з його крісла, знявши ніжки у шкіряних штанях зі столу, та рушила до виходу. Її плащ ледь торкнувся його коліна, викликавши незрозумілі відчуття. Коли двері за нею звчинились, Яромир все ще стояв, втягуючи на повні груди запах її тіла - свіжий ліс та ледь вловимий мускус. Такі жінки пробуджують бажання плоті. Спершу він було хотів йти за нею, у “Веселий Лель”. Її слова явно були запрошенням. Проте останні новини таки збили його з пантелику. Запах жінки повільно вивітрився, поступаючись більш похмурим думам. Отже, викрадених вже четверо. А, може, й більше, позаяк із найближчим містом - Ратибором, він іще не контактував. Можливо, послідовники Мари вже зібрали усі сім душ, і нині творять свій страшний ритуал, поки він нюхає якихось швидкоплинних жінок.

Яромир підійшов до столу та сів у крісло, що ще зберігало тепло тіла мешканки Дівоброду. Зосередився на інформації, отриманій у бібліотеці, де вони провели час із цією навіженою. Сутінки впевнено накрили Ярилів Град, темрява згущувалась. І не лише над містом, а й над усім Яв. Щось насувалося. Лихе. Зловісне. Хиже. І він мав це відвернути.

Перед очима стояли слова, що він їх прочитав кілька годин тому - легенда про Мару, богиню вічної Ночі:

«І коли сім душ Хранителів Порогу впадуть у темряву,

Мара підійметься з тіні,

Принесе із собою ніч, що не має ранку.»

Він не міг позбутися відчуття, що це не просто стародавній міф. Не казочка, як насмішкувато мовила тоді Лукава. Надто багато збігів. Надто багато темних знаків останнім часом.

Лукава. Сиділа поруч нього півдня, зосереджено висолопивши язика. Ну геть іще дитина. У пам’яті спливло як вона замислено схилилася над сторінками, як її руді коси майже невагомо торкалися його руки, коли вона показувала рядки, написані розмитим чорнилом. Вона тоді сказала тихо: “Мара не просто смерть, пане Яромире. Вона - кінець Рівноваги. Якщо її кличуть, то не через страх, а через бажання влади.” Ці слова різали пам'ять, мов лезо. “Сім душ Хранителів... -подумки повторив він. - Якщо то правда, то хтось уже почав рахунок. Отже, зниклі не лише мали талант Творення. Вони були Хранителями Порогу. Але чому тут, у Яв? Чому вони не перебували там, де Поріг між світами? Можливо, саме це руда мені не повідомила. Вона щось знає, і приховує”.