Розділ 6. Чергові загадки

Ранкове сонце ледь просочувалося крізь різьблені віконниці, малюючи золотаві плями на стінах. У покої Яромира проникав запах свіжоспеченого хліба, змусивши відуна прокинутися, бо кишки вже марш грали. Дім Світозара стояв на узвишші. Добротний, з різьбленими балками, теплими віконцями, через які світло здавалося м’якішим. Стіни з темного дерева, всередині прикрашені тканими рушниками з червоно-золотими візерунками, що нагадували язики вогню. На широких підвіконнях - глиняні горщики з сухими травами, що пахли літом навіть узимку.

Покої Яромира були скромні, майже аскетичні - кімната воїна, а не панича.
Стіни з темного, старого дерева, відшліфованого часом, без зайвих прикрас. Лише над узголів’ям висів різьблений символ сонця, витесаний ним власноруч ще в далекій юності. Біля вікна стояв масивний стіл з темного дуба, на якому лежали розкриті сувої, ножі для трав, кілька камінців дивного відтінку - відунські знаряддя, що відгукувалися на магію. Поруч стояла глиняна миска з водою для ранкового моціону. Певно, Найдена зранку заходила навшпиньки, бо він геть нічого не чув. Ліжко відуна було вузьке, застелене грубим полотном і вовняною рядниною. Ніяких подушок із пуху, лише твердий валик. Скриня з речами стояла в кутку. Вікно виходило на ліс - крізь нього виднівся туман, що стелився поміж гілля. У темні ночі тут було чути, як вітер торкає дах, наче хтось невидимий ходить колами над світом. Тут не було місця розкошам. Лише спокій, порядок і тиша - така глибока, що в ній можна було утопити власні думки. Певно, тому Яромир саме тут, у цих аскетичних покоях, відпочивав не лише тілом, а й душею. Тут панувала самотність, яку він так любив.

Швидко прийнявши вранішній моціон, Яромир одягнув просту темну сорочку та чорні штани з тонкої шкіри, а тоді спустився вниз, на запах.

Кухня була просторою, з великою глиняною піччю, розмальованою знаним майстром. Яромир любив вечорами сидіти тут, за невеликим столом, писати свої записи та слухати як тріщать дрова. На столі вже стояли глечики з молоком та узваром, сир, мед і ще теплий хліб, з якого йшов легкий димок пари. Найдена, їх служниця, молода, вертлява дівчина, крутилася біля печі, дістаючи рогачем банячок, з якого йшов такий запаморочливий запах, що слідопит ледь слиною не вдавився.

- Усім доброго ранку. - бадьоро мовив він, зайшовши на кухню.

- Хай Дажбог надасть тобі сили та наснаги прожити цей день, славлячи його ймення. - відповів йому батько, який сидів за столом на м’якому стільці з високою спинкою. Кілька таких же були розставлені довкола круглого столу.

Світозар був високим, статним чоловіком, з таким же довгим сріблястим волоссям та бузковими очима, що й у Яромира. Проте, на відміну того нестримного вогню, що буяв в погляді сина, взір головного відуна храму Сонця світився спокоєм. В ньому крилася глибина, як у того, хто бачив більше, аніж прості смертні. Світозар був одягнений в довгу вишиту сорочку та полотняні штани, босі ноги легко торкалися дерев’яної підлоги.

З печаллю глянувши на скуйовджене волосся сина, він спокійно мовив:

- Бачу, сину, вчора ти насвяткувався наславу.

Яромир зітхнув, узяв глек з узваром і одним махом осушив половину вмісту. Тоді відповів:

- Наславу, батьку, так. Але не тільки через свято. Мав неприємну зустріч із відьмаками з Наву.

Біля печі злякано зойкнула Найдена. Тоді зібралася і продовжила розливати по мискам запашну юшку.

Світозар звів на нього очі. Глянув уважно, проте без здивування чи паніки.

- Відьмаки, кажеш. - мовив він, не підвищуючи голосу. - Нічого дивного, на Колодій межа між світами занадто тонка. Мене інше хвилює... - він запитально глянув на сина, і той мовив:

- Що саме, батьку?

- Те, що від тебе тхне брагою, немов від того жебрака безродного, що торгує ложками обабіч дороги. І Любодара, певно, не бачила тебе тверезим після заходу сонця.

Яромир звів очі до стелі, тоді з нотами роздратування мовив:

 - Там уже ніхто нікого не бачив, батьку. Ти відмовився йти на свято, бо матір померла. Тому й забув вже, що Колодій на те й Колодій, щоб квас пити та весну прославляти. А Любодара - не моя доля, щоби мене хвилювало в якому стані мене бачить.

- То ти дівку старости узяв, а заміж не кличеш? - так само рівно спитав Світозар, хоча очі його потемніли. - Гіршого сорому для дівчини немає. Любов не вибирають на ярмарку, Яромире, і тобі давно минуло вісімнадцять літ. Якщо серце мовчить, треба обирати розумом.

Яромир опустив очі на глечик з узваром. Найдена прошмигнула повз, розставляючи миски зі смачною юшкою. І йому більше всього на світі хотілося залити у спрагле горло цю пекучу рідину, а не слухати спокійні нотації батька. Навіть, якщо той правий.

Після сніданку Яромир пішов до жінки коваля. Лукава наштовхнула його на один здогад, який треба було перевірити. На свій подив, його здогадки виявилися вірними, тож йому нічого не залишалось, як йти до єдиного місця, де можна відшукати хоч якусь інформацію про ті загадки, що тільки накопичувались та збивали з пантелику. До місцевої Бібліотеки.

Бібілотека Ярилового граду стояла в самому центрі району ремісників - похмура будівля з сірого каменю, оплетена диким виноградом, що навіть узимку тримав на собі кілька бурих листків, як символ незламності супроти сил природи. Над входом висів різьблений дерев’яний знак - око в сонячному колі, символ знань, що світять крізь темряву.

Всередині панував напівморок, прохолода та запахи старого пергаменту. Сотні фоліантів у різноманітних палітурках стояли на високих полицях, що сягали аж самого склепіння. М’яке світло падало не від свічок, а від магічних світляків, замкнених у скляних кулях, що плавали під стелею, тихо потріскуючи.

Яромир переступив поріг і рушив до столу, де сиділи бібліотекарі.  Його кроки луною відгукувалися в просторі, наповненому шурхотом сторінок і легким потріскуванням світляків.

Підійшов до довгого дубовго столу, заставленого книгами та паперами, за яким сиділо кілька бібіліотекарів, звернувся до найстаршої, позаяк подумав - вона точно знає де шукати те, що йому потрібно. Літня жінка у темній сукні, з тонкими рисами обличчя та добрими очима, привітно глянула на раннього відвідувача.