Розділ 5. Колодій

Свято Колодія розгорнулося в самому серці Ярилевого Граду - там, де засніжені похмурі вулиці виходили на великий майдан, а небо горіло золотом від велетенського вогнища, що відбивалось у очах та келихах із сонячним квасом. Повітря пахло топленим маслом, димом і медом, а натовп гудів, сміявся та співав. Як тільки Яромир ступив на майдан, його оповив цей настрій - дикий, нестримний, бадьорий, наче відьомський квас. Він таки устиг переодягнутися і виглядав так, що жодна жінка молодше дев’яносто і старше п’ятнадцяти, не могла відвести погляду від сина головного світлого відуна. Чорна, вишита сріблом сорочка контрастувала зі світлим волоссям, що цього разу вільно спадало на широкі плечі. На плечах - легкий світлий кожух, підбитий вовчим хутром. Штани з темного полотна, і в тон кольору чоботи з вишивкою на халявах. Волосся трохи вогке від снігу, а в очах - бузкові відблиски вогню. Сьогодні він не був слідопитом. Сьогодні він був мешканцем Ярилового Граду, який хоче пити квас та танцювати, гучно закликаючи весну, кохання та пробудження.

На Любаві була довга сукня кольору стиглої вишні, що неймовірно контрастувала з її темним волоссям та карими очима. Тонку талію обвивав широкий червоний пояс із китицями, що ніжно колихалися при кожному її русі. На плечах - білосніжна накидка з теплого сукна, облямована світлим хутром. Голову увінчував яскравий вінок з барвінку і стрічок, що спускалися аж до пояса. На шиї - намисто з червоного коралу. Виглядала вона не менш ефектно, аніж її супутник, і багато хто з присутніх вже робили ставки на те, коли вони поберуться. Надто контрастно, надто чудово, надто гармонійно виглядали вони разом.

Любодара ще гнівалась на коханого за спізнення, проте її злість танула по мірі наближення до майдану та вогнища, звідки лунав сміх та пісні. Яромир міцно тримав її за руку і вона почувала себе чи не найщасливішою на світі жінкою.

Яромир оглядівся - скрізь куди не кинь око ятки з різноманітними стравами, в основному варениками та квасом і медовухою. А також мешканці та гості Ярилового Граду, які з’їхались з навколишніх міст та сіл на святкування. Бо ніде так гучно не святкують, як у столиці. Було весело, було гучно, було людно.

Слідопит повів свою супутницю ближче до велетенського вогнища, що вже розгоралося на майдані. Навколо збиралася молодь, готуючись до танців та хороводів. Раптом він відчув чийсь погляд. Повернув голову і зустрівся з гострим поглядом бурштинових очей.

Прямо навпроти нього, за вогнищем, на поваленій колоді, обійнявши себе руками, сиділа Лукава. Кинула погляд на нього, тоді знову втупилась у вогонь - так, ніби той говорив із нею мовою, якої більше ніхто не розумів. Її волосся, теж вогке від снігу, палало у відблисках полум’я, наче саме Сонце гралося в цих рудих пасмах. Поруч неї стояв якийсь хлопець - молодий, гомінкий, з глечиком у руці, ліниво щось із нього потягуючи. Квас, не інакше. Він щось говорив, сміявся, час від часу нахиляючись до Лукави, а вона зрідка зиркала на нього відсутнім поглядом, немов думками була десь далеко.

Яромир не зводив із неї очей, сам не розуміючи чому. Любодара щось щебетала про нові обереги, міцно притискаючись до нього, але її голос губився у гулі натовпу. Хлопець тим часом поставив глечик на землю, підняв Лукаву за руку та потягнув у коло танцю, туди, де вже молодь розпочала хороводи. Дівчина заперечливо хитнула головою, кинувши недбало: “Дозволь пізніше трішки”. Отже, у такої антижіночності таки був хтось, хто на неї повівся. Далі думки Яромира не розвинулись, так як до них підбігла зграйка щебетливих дівчат. Не встиг слідопит опам’ятатись, як до руки його вже була прив’язана дерев’яна дощечка з вирізьбленим Сонцем. І так щороку...

- Чи не набридло відуну ходити без пари з колодкою щороку на Колодій? - голосно вигукнула одна з дівчат і дзвінко розсміялась.

Інші підхопили її сміх і Яромира мимоволі захопив цей безжурний грайливий настрій. Він відповів, не думаючи:

- Гадаю, наступного Колодія колодку будете чіпляти де-інде.

Любодара щасливо росзсміялася, міцніше пригортаючись до його плеча. А він і не проти. Обійняв це піддатливе жіноче тіло і смачно поцілував на очах всієї громади. Дівчата заверещали від захвату і подалися геть, голосно заспівавши пісню зими:

Ой, хто торкнеться колеса - не пожалкує, 

Бо серце полум’ям заквітує.

Хто усміхнеться в ніч на зорі -

Того кохання знайде у дворі!

Їхні тонкі голоси віддалялися. А він знову відчув цей погляд. Мов жаром обпекло. Глянув за вогнище. Так і є. Сверлить своїми жовтими очима, а хлопець продовжує щось розповідати. Раптом піднялася та, завагавшись на мить, взяла свого балакучого супутника під руку, кинула на Яромира короткий погляд і приєдналась до хороводу, що набирав сили.

Її вбрання не було схожим на інших. Не строката, а витримана в мідних відтінках лляна сукня з тонким мереживом на комірці, талія перев’язана темно-зеленим поясом. На шиї - підвіска з бурштину у форма краплі, що світилася зсередини теплом. На плечах - темний, святковий кожушок. Коли вона рухалася, тканина сукні колихалася, мов живий вогонь, а кожен її крок залишав за собою м’який спалах відбитого світла вогнища. Мить і Лукава закрутилася в танці - легко, невловимо, ледь торкаючись землі. Молодь довкола сміялася, танцювала, плескала у долоні, а вогонь, здавалось, танцював лиш у такт танцю рудої доньки скульптора.

Яромир зрозумів, що не зводив увесь цей час з неї очей, коли до його вух долинув олбражений голос Любодари:

- Ти її знаєш?

Слідопит перевів погляд та спокійно відповів:

- Так. Це донька одного зі зниклих, сьогодні гуторили.

- І чому ти на неї витріщаєшся так, немовби вона дух, шо прийшов до нас із Нав?

Яромир весело розсміявся:

- Ревнощі терзають твою красиву душу?