Розділ 4. Переходи-камінь - перша ниточка розслідування

Сліди магії не були видимі для простого смертного ока. Але відуни мали здатність бачити те, що залишає після себе древня сила.

У повітрі висіли примарні тіні - лінії, що тягнулися мов павутина, і сходилися у центрі кабінету, де під столом, просто на підлозі, темнів знак. Яромир підійшов, нахилився та торкнувся його пальцями, тієї ж миті відчувши легке поколювання. Символ був вигорілий - не намальований і не вирізаний, а випалений. Дев’ять сплетених кіл, утворених з тонких рун, що переплелися темно-зеленим, як болотна вода, місяцем.

- Небо і корінь. - пробурмотів Яромир сам до себе. - Це ж Переходи-камінь.

Він відчув як наблизилась Лукава. Піднявся. Незважаючи на його високий зріст, вона не була занадто низькою, сягала йому нижче плеч.

- Ви знаєте, що це?

- Так. - відповів слідопит.

Сенсу приховувати правду не було. Зник її рідний батько.

- Це Переходи-камінь. Артефакт, що розриває межу між світами.

- Себто, Ви маєте на увазі світ Нав?

Яромир кивнув:

- Гадаю, з його допомогою твого батька викрали з кабінету та перенесли.

Лукава підійшла ближче і його окутав ніжний запах апельсина.

- Ви допоможете мені його знайти? - раптом запитала вона, її золотаві зіниці світилися в напівтемряві.

Яромир оторопів. Вдруге за вечір. А цій дівчині самовпевненості не бракує.

- Я не допомагаю, я вирішую завдання. - коротко кинув він.

- Тоді чому Ви не спитали яким чином я бачу те, що не дано бачити звичайним явним?

Це був удар нижче пояса. Ніж у спину. Завуальоване звинувачення в некомпетентності. Авжеж. Ну він і бовдур. Це мало бути першим питанням до неї. Яким чином донька скульптора, хай і такого знаменитого, бачить сліди магії? Йолоп, вилаяв себе Яромир. А вслух мовив, намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя:

- І яким же чином ти бачиш те, що не дано бачити звичайним явним?

- Бо маю Дар. - відповіла дівчина, немов цього питання очікувала весь день, і додала. - Від батька. У нього є Дар Творення.

Вона говорила про батька у теперішньому. Певно, не сумнівалась, що той живий. А от Яромир сумнівався. Ще й як. Зустріч із Тими, хто ходить між снами зазавичай закінчується кепсько. Дар Творення. Аякже. Саме тому її батько може створювати такі майстерні скульптури. Знову промах. Двічі за один вечір для слідопита такого рівня як він - то вже занадто. Пора на відпочинок. Однозначно варто сходити сьогодні до Вогнища, спалити з усіма Мару, щоб весна прийша вчасно та родила рясно.

- А твій Дар якого формату? - спитав він, почуваючи себе останнім дурнем.

- Дар Ілюзії. - відповіла дівчина, чесно дивлячись йому у вічі.

Дар Ілюзії. Отже, вміє плутати, обманювати, хитрувати. Недарма він її Лисеням назвав. Все-таки його відчуття правильні щодо неї.

- Отже, тоді в кабінеті...

- Ні, то була не я. - перебила дівчина. - Я не вмію такого. - і знову запитала. - То Ви мені допоможете? Якщо погодитесь, то я розповім іще дещо.

Ну, і який сюрприз вона іще ховає в рукаві? Не жінка, а цілковита несподіванка. Яромиру все це почало набридати. На поляні в цей час вже готували велетенське вогнище, встановлювали опудало Мари, його чекала Любодара. А він стоїть перед цією самовпевненою рудою, щедро поцяцькованою веснянками, і силується відгадати її загадки, мов останній бовдур на екзамені Дару.

- Якщо маєш що повідомити по темі зникнення батька, то кажи. - втрачаючи залишки терпіння, мовив слідопит. - У мене немає часу бавитися у ляльки з дітьми.

І дівча знову спалахнуло, перетворившись на вогненний клубок люті. Чомусь цей її стан Яромира неабияк забавляв. Її нервові рухи та вбивчий погляд бурштинових очей викликав посмішку.

- В такому разі мені немає що сказати. - тоном ображеної на весь світ, відповіла Лукава.

- В такому разі мені тут більше робити нічого. - спокійно відповів Яромир. - Мій робочий час давно закінчено, і вдома на мене давно чекають.

- Гарного Вам вечора, пане слідопит. - побажала Лукава таким тоном, яким нормальні люди шлють прокльони.

- Дякую. Навзаєм. - зі щирою посмішкою відповів Яромир, і додав. - Не напружуйся мене проводжати. Вихід знайду сам.

Він вийшов у темний вечір і пронизливий холод накинувся з такою силою, немов хотів перетворити слідопита на льодяну статую. Але не на того напав, подумав Яромир і утворив навколо себе магічне коло з вогню. Мороз відступив з гнівним шипінням. Слідопит задоволено посміхнувся. Зазвичай, він не застосовував магію без причини, бо вона ослаблювала його сили. Однак зустріч із Лукавою настільки роздратувала відуна, що йому конче необхідно було злити надлишок цієї енергії гніву. А сьогодні на нього чекала ще одна ображена жінка. Любодара вже певно вбралася у свої найкрасивіші шати і проклинає його усіма богами за спізнення. Свято от-от почнеться, а він ще навіть не перевдягнувся. Ох вже ці жінки. І без них сумно, і з ними не надто весело. Можливо, хоча б на святі він зможе розслабитися та забути про розслідування, зниклих людей та те, що пошуки ведуть до Нав. Куди він аж ніяк не хтів би переходити.

Увагу його привернув веселий натовп, який раптом вийшов з-за рогу - молоді хлопці й дівчата у строкатих сорочках, кожушках, з вінками та стрічками, у кого в руках дзвіночки, у кого - кошики з медовими пряниками. Вони голосно сміялися, жартуючи один над одним. Двоє хлопців несли на жердині велике дерев’яне колесо, обвите кольоровими стрічками, барвінком та сухими яблуками.

- Хто торкнеться колеса на Колодій, знайде своє кохання до наступної весни! - дзвінко вигукнула одна з дівчат, коли веселий натовп порівнявся з Яромиром.

Слідопит, підкоряючись якомусь незрозумілому інстинкту, простягнув руку. Пальці легенько торкнулися деревини - теплої, незважаючи на холод навколо, і на мить йому здалося, що колесо ожило, якийсь імпульс пройшовся пальцями, немов дотик чийогось серця. Він відсмикнув руку, а з натовпу хтось весело гукнув, що відун шукає свою долю. Молоді люди засміялися і рушили далі, завівши веселу пісню зими. Яромир ще мить стояв, дивлячись їм услід, а тоді пішов швидкими кроками додому. Він має швидко перевдягнутися та поспішати до Любодари.