Розділ 3. Ті, що ходять між снами

Нещадний холод зустрів Яромира, щойно за ним зачинились двері крамниці. Колючий вітер прокотився безлюдною вулицею, доносячи здалеку крики та шум торговців, які збирали свій крам. Швидко вечоріло. Слідопит на мить зупинився під вивіскою крамниці, закутався щільніше в плащ, і повільно рушив угору - до площі, де жила руда відвідувачка. Для нього стало відкриттям те, що дівчина живе у районі ремісників. Виявилось, що батько її - відомий скульптор Велемир Рудохмурий, якого Яромир стрічав неодноразово у храмі батька. Цей невисокий, проте стрункий та підтягнутий чоловік з копною рудого волосся одразу зачарував слідопита. Спокійний, виважений, мудрий та надзвичайно талановитий. У Яромира він викликав найщиріші захоплення. На відміну від Світозара. Завжди незмінно добрий до всіх, його батько ледь приховував неприязнь до відомого митця. На питання Яромира про причини такої реакціїї, Світозар відповів, що бачить у цій людині багато гордині.

Нині ж Велемир зник. А його донька марно намагалася знайти справедливість у помічника слідопита. Якби він тоді не нагодився, хто зна чи прийшло б це горде дівча до них іще раз. Щось підказувало йому, що зникнення знаного коваля та відомого скульптора пов’язані. Але щоб упевнитися, йому потрібно оглянути кабінет і побачити те, на що натякала дівчина. Лукава. Її ім’я Лукава. Це він теж прочитав у заяві. Дивне ймення, як і сама дівчина. Проте його це непокоїло найменше. Всі думки займали незрозумілі зникнення та те, як із ними пов’язані Ті, що ходять між снами, а точніше, Орден Мари - темні відьми та відьмаки, які проміняли спокійне життя у світлому Яв на існування у дикому Нав. Вони можуть ходити крізь світи і збирають древні артефакти. Як усе це скласти докупи, Яромир і гадки не мав, аж раптом виринув із думок. Щось занепокоїло слідопита. Він прислухався. Його думки перервав незрозумілий шум, якого він не чув раніше. У відлунні власних кроків вухо вловило ще дещо - м’яке, ритмічне шелестіння, інший ритм тихих кроків, що намагались тінню повторити його власні.

Слідопит різко обернувся. Боковим зором устиг помітити ледь видимі відбитки на снігу. За ним йшло двоє. Тримаються на відстані, у власній тіні. Точно не люди.

Вулиця Пітьменя, якою він йшов, була вузька, тісна, між будинками протікала канава з чорнуватою водою, над якою клубочилась легка пара. У крамничних вікнах подекуди тремтіло світло свічок, і в них Яромир помітив тіні, що рухалися не завжди синхронно з рідкими перехожими.

Яромир звернув у провулок, що пропах рибою та цвіллю. Там навіть вітер стих, певно, теж не зміг винести такого ароматного амбре. Зробив кілька кроків углиб, тоді раптом спинився і, не повертаючись, спокійно запитав:

- Ви йдете за мною від Демкової крамниці. Не стомились?

У відповідь - тиша.

Тоді короткий шурхіт, і з тіні раптом вийшов один із переслідувачів. Молодий, коротко стрижений, у чорному кожусі без ознак, лише на рукаві виднілась знайома вишивка - півмісяць. Очі його світилися незвичайним блакитним свіченням.

- Відуне, ти ставиш занадто багато питань. - мовив він тихо, голос його був схожий на холодний метал. Здавалось, подих цього блакитноокого відьмака здатен заморозити назавжди.

- І надто мало чую відповідей. - відрубав Яромир.

З-за спини першого переслідувача постала ще одна тінь, з якої вийшла висока, худорлява жінка з довгою темною косою і такими ж яскраво-блакитними очима. На ній був довгий шкіряний плащ, а в руках Яромир запримітив блиск - не лезо, а кристал, що пульсував золотом із глибини. Яромир одразу упізнав його. Камінь Вежі.

- Серце Вежі не для простих явних. - промовила незнайомка. - Воно має повернутися додому.

Яромир не відповів. Натомість, розтулив долоню, і з неї піднявся слабкий вогник, синій, наче від жарини, що тліє під попелом. Повітря перед ним затремтіло, на мить розігнавши тіні.

- Я знаю куди воно має повернутися. Але точно не в ваші руки. - тихо мовив син відуна.

Він розумів, що проти двох сильних відьмаків не вистоїть. Зараз йому потрібно захистити своє життя. Про все інше він подумає опісля.

Тим часом на обличчях членів Ордену Мари виступили блакитним сяйвом древні руни, активуючи закляття сили. Яромир не вагався ні на мить - різко кинув клубок синього вогню своїм переслідувачам під ноги. Навколо них спалахнуло коло з рун - древніх, як сам Яв. Повітря враз вибухнуло хвилею сліпучого світла і переслідувачів відкинуло до стіни. Жінка голосно завила від болю, але голос її віддалявся, немов вона враз опинилася за милю звідси. Яромир кинувся з перевулку, бо мав недостатньо сили, аби зв’язати відьмаків надовго.

Незабаром, після швидкого бігу вузькою вулицею, він вже стояв перед дверима, зробленими з темного дуба, на яких було тонко вигравірувано, не різьблено, а ніби вирощено, руну - виток, що обривається. Ледь віддихавшись легкою парою у холодному вечірньому повітрі, Яромир без вагань тричі постукав у двері. На його подив, вони відкрились моментально, немов на нього чекали.

Лукава стояла в отворі, освячена світлом, що йшло з коридору. Худюща, висока, з непокірною копицею, що горіла у сяйві незрозумілого джерела світла. На ній була легка сукня зеленого кольору з вишитими широкими рукавами, яка красиво відтіняла бурштинові очі. Вони здавалися мідно-золотими, мов осіннє листя, коли його торкнеться захід сонця.

- Думала, вже не прийдете. - тихо промовила замість привітання.

Яромир лиш махнув рукою та спитавсь:

- Увійти можна? Чи запізно для гостей?

- О, ні, що Ви, заходьте, звісно. - спохватилась дівчина та відійшла від пройому дверей, впускаючи слідопита усередину.

Будиночок був невеликим, та ззовні здавався простим - з різьбленими лиштвами, мідним дахом і невеликим ганком. Але варто було переступити поріг і світ навколо змінювався.

Всередині панувало тепле помаранчеве світло, наче саме повітря мало насичений відтінок осіннього листя. Стіни обшиті деревом, темним, як кора, і розмальованим ледь помітними візерунками дивних істот та квітів. На дивані у вітальні - пухкий вовняий плед кольору стиглого гарбуза, і Яромир явно побачив, як на ньому щойно відпочивала Лукава. Поки він не постукав у двері. На низенькому столику стояло горня з недопитим чаєм, звідки долинав солодкий запах малини. В кутку потріскував камін, над яким висів оберег із рудих ниток, таких вогненних, як волосся господарки дому.