Розділ 2. Зникнення Серця Вежі

     Все почалося три тижні тому, коли двері їх кабінету прочинила заплакана жінка - пані Калина Сірополк, дружина знаного у Яриловому Граді коваля й колишнього зброяра при Ярилівському магістраті. Її чоловік бесслідно зник вночі, а разом із ним зник стародавній артефакт, що зберігався в їхньому домі у сейфі, зачиненому рунами.

Артефакт звався Серце Вежі - то був кристал розміром з кулак, що світився зсередини теплим, золотавим світлом. Форма його була схожа на серце, огранене природою. Особливість була в тому, що артефакт дихав, точніше, здавалось, що він дихає, бо всередині нього повільно пульсувало сяйво.

     Колись Серце Вежі було частиною давнього маяка між світами Яв та Нав - магічної споруди, що утримувала межу, не дозволяючи темним істотам з Наву переходити безконтрольно крізь Поріг. Після падіння Вежі уламки її потрапили до рук людей, проте лиш небагато з них наважувалися тримати в себе такий сильний артефакт. Кристал мав особливість - він міг повертати людину до тих спогадів, які вона захоче. Але той, хто захоплювався спогадами, ризикував в них і лишитися, розчинитися, немов і не існувало його ніколи.

      Зі слів дружини, перед зникненням ковалю кілька ночей снилися сни, в яких він чув гул і бачив чорну вежу серед поля, з вершини якої хтось кликав його на ймення. Тепер і він і артефакт розчинились у повітрі.

       Спершу Яромир підозрював, що чоловік захопився спогадами і артефакт його просто поглинув. Проте дружина клялася Перуном, що коваль навіть не підходив до сейфу. Він зберігав його, проте не користувався ним. Тоді ж у Яромира зародилися нові версії, згідно однієї з яких артефакт не зник разом з чоловіком, а зник окремо. Себто, його хтось викрав. Можливо, хтось збирає уламки, щоб пробудити Вежу або створити власний перехід до Наву, а точніше, розірвати межу між світами. Саме тому після розмови з рудою слідопит вирушив до добре знайомого торговця рідкісними речами. Якщо артефакт викрали, то лише Демко Ратій знає де він. Той торгував не просто старовиною, а речами, які пам’ятають - різного роду артефактами, більшість з яких не мала високої ціни, та відьомським приладдям.

     Слідопит вийшов на вулицю і щільніше закутався у плащ. Якщо місяці мали свої кольори, то у лютого це явно був сірий. Над ним нависало важке свинцеве небо, здавалось, навіть повітря наситилось тою сірістю, що панувала назовні. Та й сам Ярилів Град був сірим, немов його присипало попелом опісля масштабної пожежі. Холод нещадно кусав за щоки, а небо здавалось от-от упаде на дахи старих будинків. Яромир йшов вузькою вулицею, що вела до Нижнього Ринку, де серед крамниць та численних шинків знаходилась і крамниця Демка “Прах і час”. Назву своєму краму власник вигадав сам як жарт над суєтою людського життя. Згадуючи це, Яромир хмикнув про себе. Його важкий плащ із вовчим хутром, застібнутий на мідну пряжку у формі сокола, шелестів при кожному кроці, високі шкіряні чоботи лишали темні відбитки у вогкій сльоті, перемішаній зі снігом.

     Ярилів Град - місто старе, збудоване на трьох пагорбах, що мали власні назви. Верхній пагорб - Сварожий, був місцем сили міста, там знаходились храми Сонця, мальовничі парки для відпочинку та крамниці з релегійною атрибутикою. Середній - Купальський, був невеликим ремісничим та торгівельним районом, де проживали і працювали ремісники, ковалі, торговці та ворожбити. Третій пагорб носив назву Ладин, і саме там проживав Яромир з батьком та добра частина населення.

Подібне розташування робило життя місцян якіснішим, так як ковалі та ремісники не заважали тим, хто хотів спочити після виснажливої праці. Яромир не переставав захоплюватися тим, як його батько влаштував побут мешканців, як намагався його покращити з кожним роком свого перебування на службі у Дажбога. Батько для Яромира був тим прикладом, якого хотілося наслідувати. Незважаючи на те, що матір їх померла кілька років тому у страшних муках від хвороби, що з’їла її тіло, Світозар не втратив віру у Світло і продовжував нести його в собі, щоб освітити шлях іншим. Яромир не був настільки сильним духом, його серце розбилося на тисячі уламків від горя, які він збирає до сих пір. Довгі розмови з батьком не принесли в його серце смирення та прощення, про які той лагідно просив. Навпаки, у ньому з’явилося стільки злості, гніву та страху втратити ще когось, що він волів переконати батька у тому, що уроки не пройшли дарма, він усе усвідомив і життя його увійшло в звичайне русло. Яромир відвідував храм, ревностно молився Дажбогу, носив йому дари, проте всередині щось зламалося назавжди. Щось трепетне і прекрасне, щось настільки крихке, що він не був певен чи зможе склеїти те все докупи знову.

Яромир так заглибився у роздуми, що не бачив і не чув нікого, тож ледь не спіткнувся об жебрака, закутаного по очі у тонку свитину. Багато їх сиділо обабіч вулиць, намагаючись продати ложки-обереги власного виробництва. І хоч місце тут було не для торгівлі, ніхто їм не забороняв торг, бо Світозар був упевнений в тому, що людина до всього має дійти сама і за допомогою Сварогового просвітлення. Яромир знову хмикнув при згадці про це. В деяких речах батько був доволі наївною людиною. Якщо жебраку, або комусь іншому дозволяти робити щось поза правилами, він обов’язково це робитиме. Бо потреби змінити свою поведінку в нього немає.

Повз нього проходили рідкі перехожі у таких же теплих плащах. Неподалік з шинку ледь не випав на дорогу п’яничка, смачно обмінюючись прокльонами з шинкарем, а з глибини провулку вихопився чорний кіт, і Яромир про себе підхопив лайку бідахи з шинку, бо ледь не втратив рівновагу через тварину. Він озирнувся на кота, але той вже спокійно прямував до найближчого будинку.

Будинки в місті здебільшого були збудовані нещодавно, вкриті чорним новим гонтом та красивими різьбленими коминами, звідки йшов дим, що ніс вулицею терпкий запах смоли і трав. Траплялися й старі хати, кривуваті, з низькими віконцями, здавалось, що від часу вони вросли в землю та пустили там коріння. На вікнах - візерунки з льоду, а над вхідними дверима часто виднілися обереги з вишитих полотен, червноих ниток та сухих гілочок дуба.