Розділ 1. Відвідувачка

Яромир вже було взявся за ручку дверей кабінету, який ділив разом із помічником, коли звідти почувся надривний дівочий вереск:

- Які гулянки?!  Ви мене чуєте взагалі!? Він зник неділю тому!

Чоловік мимоволі невдоволено скривився як від зубного болю. Понад усе слідопит Третього відділу терпіти не міг холодну каву та жіночі істерики зранку, а їх у його житті було багацько. Здається, аж занадто.

Потупцявши кілька хвилин перед дверима під звуки нерозбірливого бурмотіння помічника - молодого, сповненого позитиву та кількох зайвих кілограмів Зореслава, Яромир таки увійшов до свого кабінету, передчуваючи неприємну розмову в украй психованою відвідувачкою.

      Дівчина виявилась зовсім не такою, як він собі уявляв по той бік дверей. Його бурхлива чоловіча уява малювала струнку білявку, а натомість перед ним стояло худюще дівча з вогненно-рудою копицею на голові та щедро поцілованою сонечком у обидві щоки. Її незвичайного кольору очі - бурштинові, з вузькими зіницями, з очікуванням глянули на чоловіка, який щойно увійшов. На дівчині була проста сукня коричневого кольору, а на тонких зап’ястках такого ж кольору ремінці, що їх носили як обереги від злих духів. Мало того, що психована, ще й забобонна, подумав про себе Яромир, а вслух мовив:

- Доброго дня, шановнеє панство, як ся маєте?

- Сяк-так. - зі злістю відповіла нова відвідувачка. - Ваш помічник не хоче приймати мою заяву про зникнення батька!

- Якого батька? - перепитав Яромир, чомусь йому закортіло розізлити цей рудий вихор гніву ще більше.

- Ну не Вашого ж! - глузливо відповіло дівча. - Ваш то у храмі, я його сьогодні бачила, живого і здорового.

        Батько Яромира - Світозар, був головним жерцем храму Дажбога, а, отже, і старостою міста Ярилів Град - найбільшого торгового і політичного центру, столиці Яв. На найбільші свята, такі як от сьогодні, коли явні, тобто, жителі світу Яв, святкували Колодій, головний відун Світозар особисто правив у найбільшому храмі Сонця.

- Присядьте. - коротко викнув Яромир на стілець навпроти свого столу, попередньо змахнувши з нього кілька зім’ятих папірців, що їх щедро нарозкидав по кабінету Зореслав.

Сам кабінет більше скидався на якусь занедбану майстерню, аніж на місце, де веде розслідування Третій відділ - філія Департаменту особливо важких злочинів, що займається зникненням людей. Старі папери вкривали стосами не лише робочий стіл помічника, а й самого Яромира, в повітрі стояв їдкий запах тютюну, і слідопит подумки відмітив, що хтось таки дограється з палінням в кабінеті за його відсутності. Високі вікна прикриті темними шторами, що створювало в приміщенні постійну напівтемряву, а шафи були забиті теками зі справами.

        Яромир мав вигляд класичного відьмака світу Яв - довге, сріблясте волосся, зібране шкіряним ремінцем, щоб не заважало у роботі, та незвичайного кольору очі - фіолетового, ближче до бузкового. Ці дві ознаки видавали у ньому приналежність до касти відунів, головним з яких був його батько. Це були кольори чистої магічної енергії, притаманної його роду. Нещодавно йому виповнилось тридцять. Він пересягнув той віковий рубіж, коли батько нарешті визнав його неспроможність подарувати йому онуків. Не те, щоб чоловіку не кортіло родини та сімейного затишку під голосний вереск двійко галасливих близнюків, просто жінки, з якою він міг би те все розділити, він так і не зустрів. Тож з чистою совістю насолоджувався холостяцьким життям, перебуваючи в активному пошуку. Нині він зустрічався з Любодарою - прекрасним витонченим створінням, яка плекала марні надії на одруження. Зустрічались вони кілька місяців, занадто мало для того аби серйозно спізнати одне одного, на думку Яромира. Проте Любодара зі своїми принадами була варта того, аби поспішати до неї після роботи.

       Його солодкі роздуми про любов перервав вже до болю знайомий писклявий голос, сповнений гніву та презирства до системи пошуку:

 - Ви мене слухаєте взагалі?!

Яромир стрепенувся. Дівчина сиділа навпроти нього і просто сверлила своїми жовтими очиськами. Її груди важко здіймалися. Ну, як груди... так, їх подоба.

- Перепрошую, втома шалених робочих днів дає своє, відволікся. - примирливо відповів Яромир.

 - Яка втома? Ви прийшли майже в обідню пору на робоче місце, тоді як ваш робочий час розпочинається значно раніше. - з долею єхидства зауважила дівчина.

А вона таки не зовсім дурненька.

- Розслідування, до Вашого відома, проводяться не в кабінеті. - в тон їй відповів слідопит.

Її манера істерити кожної хвилини дратувала його все більше, ще й це ластовиння та руде волосся. Гіршої кари для жінки годі й вигадати. Суцільна антижіночність.

 -Хм. - багатозначно відповіла руда відвідувачка і мовила. - Мій батько зник неділю тому, я прийшла писати заяву. А ваш помічник не хоче її приймати.

- Ну так усе правильно. Згідно правил, заяви приймаються після двох тижнів від часу зникнення. Це знижує вірогідність марної трати часу слідопитів на пошук людей, які могли просто на певний час зависнути у товаришів. До речі, у вашого батька є такі товариші? - він підняв брову і запитально глянув своїми бузковими очима на дівчину.

- Товаришів, в яких він міг на кілька тижнів зависнути, немає. - уїдливо відповіла дівчина, поставивши наголос на передостанньому слові.

- А у Вас є якісь припущення куди він міг зникнути? - Яромир з усіх сил намагався тримати себе в руках.

- Ну нарешті. - видихнула дівчина. - Звісно, є. Думаю, його викрали члени якогось таємного культу.

В кутку пирснув принишклий до цього часу Зореслав, і дівчина кинула на нього спепеляючий погляд.

- Звідки такі висновки? - серйозно спитав Яромир, внутрішньо напружившись.

 - Вам треба відвідати його кабінет, щоб зрозуміти про що я. Ви усе побачите. - відповіла дівчина, натякаючи на здібності Яромира як відуна бачити магічний слід.