Епілог

Могутні морські хвилі ударялися об скелі на побережжі. Декілька сміливців взяли дошки для серфінгу і відправилися покоряти води Атлантичного океану.  
Сонце високо над горизонтом, гріло пісок під ногами.  

Я перевернулася з живота на спину і знову натягнула сонячні окуляри на очі. Засмага нерівномірно лягала на шкіру через, що були певні почервоніння на обличчі і плечах. Не дивлячись на сонцезахисні креми, мені все одно вдавалося обгоріти.   

Звук телефону заставив мене протягнути руку до полотняної чорної сумки з зображенням панди і витягнути його звідти. На екрані висвітлилась фотографія сестри зі смішним обличчям. Вона дзвонила по відео-чаті.  

— Хей, — кажу, повертаючись у горизонтальне положення.  
— Рейч? — питає, — Ти мене чуєш?  

Через поганий зв’язок звук був поганий, але я могла почути, що говорить Ксеня.  

— Так.  

Сестра вмикає камеру я можу бачити, як вона хмуриться, сидячи в своїй кімнаті.  

— О, нарешті! —вигукує, коли вже добре бачить і чує. — Ти якось не сильно загоріла, — придивляється.  
— Ой, йди ти, — відмахуюсь, — Я, по-твоєму, щодня маю тільки засмагати?  
— Ем... Ну та, а чим ще там займатися? — весело сміється дівчина.  
— Плавати, ходити по музеях, їсти, дивитися фільми, гуляти по пляжу... — почала перераховувати, але я бачила, що сестрі до цього байдуже. Їй теж хотілося поїхати з нами, але вона знала, що скоро почнеться навчання, тому Ксеня завчасно повернулася у свій гуртожиток в академії і тепер її розваги відбуваються в іншому місті, з новими друзями.  

Тільки не стиковка з її хлопцем, якому, здається, до неї немає жодної справи, але як тільки вона хоче кудись піти, він забороняє. Моя сестра, яка жила, живе і буде жити вільною у своїх діях, не звикла до такого. І тепер я спостерігаю, як вона ходить подавлена. Звісно, що в мене були спроби поговорити з нею, але результату це не дало жодного. Скоріше б вона вже з усім розібралася. Не люблю, коли Ксеня сумує. 

— Коул сказав, що весілля відбудеться наступного року, також влітку. Але вони й досі сперечаються, яким воно має бути, — ділиться сестра, закочуючи очі, — Я хочу, щоб вони зробили щось помпезне! Щоб гостей було багато, танців, музики... Врешті-решт, Коул ж музикант, то чому б не скористатися своєю популярністю і не зробити з цього шоу? — ніяк не могла зрозуміти дівчина.  

Я замилувалася нею. Коли вона ось так щебетала, я бачила, що це все ще наша Ксеня.  
Та теж не могла їй пояснити, чому краще, щоб весілля було лише серед найближчих людей, а не «шоу», яким його хоче бачити сестра. Джейн постійно говорить, що це не для неї і я розумію чому. Не думаю, що Коулу подобається ідея запросити величезну кількість гостей, половину з яких ти навіть не знаєш.  

— Ксеня, це вже їм вирішувати. Від нас вимагається лише прийти, — кажу сестрі, спостерігаючи, як один з серферів виходить з води. 

Хлопець проводить рукою по мокрому волоссю і тримаючи дошку наближається прямо до покривала на якому розташована я і мої речі. Ну, не лише мої. 

— Я його сестра, — ниє Ксеня, — Він має прислухатися до моєї думки, — заявляє і хлопець, почувши її крики посміхнувся.  
— От будеш виходити заміж, тоді і прислухатимешся до своєї думки! Все, мала, мені час йти. Люблю тебе, — швидко завершую розмову, щоб піднятися і натягнути на себе шорти.  

Взагалі, мені подобалося бути в одному купальнику постійно! Це ще й мій улюблений — роздільний, кольору хакі, переплетений на грудях і з високою талією.  

Але ходити лише так по місту було б не дуже, мабуть, культурно, тому я вдягала поверх шорти і тоненьку блузку.  

Хлопець підійшов, кинув дошку на землю і розстібнув чорний гідрокостюм нижче живота та стягнув його доти ж.  

— Нас запросили на вечерю до Дема і Лів, — повідомляє Деніел.  
— Справді? — здивувалась я.  

Я знала, що вони теж тут і ми кілька разів зустрічалися, але, щоб прямо на вечерю запросити... Вау. Схоже, Дем позитивно впливає на свою дівчину, яка за сумісництвом мій колишній бос. Я звільнилася з клубу тиждень тому і зараз просто насолоджуюсь відпочинком. Потім я продовжу допомагати мамі Деніела в лікарні.  

— Ага. Дем сказав, що Олівія сама хоче приготувати Бакаляу, — ледь вимовив хлопець чим розсмішив мене.  

«Бакаляу» — це солона тріска. Її можна приготувати різними способами. Їх є 365,(а то й більше, адже в кожного може бути ще якийсь інший рецепт, але це традиційно стільки) щоб можна були готувати на кожен день.   

— Хм... Так як в нас вибір не великий, то можна спробувати, — відповіла я.  

Деніел пішов у роздягальню, щоб переодягнутися і заодно віддав дошку, яку він взяв на прокат.  

Я склала в кошик сендвічі, які ми не встигли з'їсти, пляшку з водою і закинувши сумку на одне плече пішла до місця, де стояв наш автомобіль. Поклала речі на заднє сидіння, а сама чекала, коли прийде хлопець.  

Я витягнула телефон, щоб зробити фотографії пляжу і скинути їх Фей. Подруга проводила літо разом з Ніком та його сім’єю. Її мама зараз перебувала в Парижі і хотіла взяти доньку з собою, але та відмовилася. Зате тепер дівчина насолоджується природою в невеличкому містечку недалеко від моря. Ми з нею кожного дня говоримо.  

Остання фотографія, яку я прикріпила була моїм «селфі» з гарно заплетеними колосками, які мені зробили у місцевому салоні.  

Деніел повернувся і ніжно поглянув на мене. Я обійняла його і посміхнулася, перебираючи волосся між пальцями.  

Моя мрія полетіти в Португалію здійснилася. Крім цього, я відправилася сюди не сама, а з тим кого люблю. Що ще потрібно для щастя? 

Я на носках піднялася і притулилася до його обличчя.  

— Вже завтра повертаємось, — шепочу, — А потім ти поїдеш.  

Деніела взяли на стажування в одну фірму в тому ж місті, де навчається моя сестра. Йому доведеться переїхати туди і хоч я намагаюся не показувати цього, але я хвилююсь. Це ж буде означати, що ми рідше бачитимемося. До того ж, те, що я буду свій час проводити в лікарні в іншому місті теж не додає жодної впевненості. Але радує, що ми зможемо знову поїхати на ферму разом з Ріком, коли в нього будуть канікули. Принаймні, так сказав Деніел. 

— Ти їдеш зі мною, — нагадує хлопець, а я роблю глибокий вдих, насолоджуючись морським бризом.  
— Ага і буду їздити майже щодня в інше місто, — сумно зітхаю. 
— Якщо ти не хочеш їхати зі мною... — знову починає Деніел.  
— Якби не хотіла, то не погодилася.  

Наші стосунки все більше і сильніше закручувалися. Я не могла уявити жодного дня без нього або, як мінімум мені необхідно було чути його голос. Це схоже на хворобу, правда? Ну, симптоми зрозумілі: зацикленість на одній людині. Хоч це і не правильне визначення, оскільки навряд можна назвати взаємні почуття зацикленістю. Це щось особливе й цінне для кожного, хто хоч раз закохувався.  

Дивно усвідомлювати, що такі почуття, які ви виявляєте одне до одного можливі. Звісно, що в мене був хороший батьківський приклад перед собою, але я слабо вірила, що колись у мене може бути те саме. Хоча, я зараз задалеко заглядаю, але все таки для мене це дійсно нові емоції.  


Коли стемніло ми переодягнулися і відправилися в будинок, який знімав Дем.  

Деніел і я зупинилися в знайомих його мами. Вона подзвонила і обрадувала мене, повідомивши, що в нас таки з’явилася можливість сюди приїхати. Ми жили недалеко від Лісабону, в маленькому містечку, де клімат був м’якший і воно подобалося мені набагато більше.  

Будинок Дема, на відміну від нашого стояв близько біля океану. Хлопець багато років займався серфінгом, тому, думаю не дивно, що він захотів бути ближче до води. А от як на такий маленький дім погодилася Олівія... Вона завжди мені здавалася надто вибагливою, мабуть, тому, що я порівнювала її часто з собою, коли поводилася не дуже, скажімо, приємно. Тим не менш, я її не знаю, тож не правильно робити висновки, судячи лише з зовнішньої «обгортки».  

— Привіт, — вітається Деніел, протягуючи руку Дему.  
— Хей, а я думав ви вже не прийдете.  

Хлопець був одягнений в джинсові бриджі і звичайну футболку. Позаду стояла Олівія в червоному комбінезоні, з розпущеним волоссям і ніяково переминалася з ноги на ногу.  

— Вибач, до вас далеко добиратися, — сказала я, поцілувавши Дема в щоку.  

Я протягнула йому куплений нами раніше готовий яблучний пиріг.  

— Надіюсь, ти не багато витратила, — підморгнув.  
— Не хвилюйся, думаю, ви сьогодні зрівняєте рахунок, — повертаюсь до Олівії і дружелюбно їй посміхаюсь, — Привіт. 

Дівчина піднімає голову і в якийсь момент, мені здається, що зараз вона виглядає беззахисною. Не тією «залізною леді», якою вона є, будучи в клубі. То ось, яка Ліві справжня.  

— Привіт. Я... Рада, що ви прийшли, — вже впевненіше говорить. Все таки є в ній якась незрозуміла сила, яка і проявляється часто в її поведінці, коли Олівія на роботі. І водночас, ця сила привертає до неї увагу, коли вона ось така... Домашня. Своя.  

Дівчина таки вміє готувати. Тут сумнівів не було, я ще ніколи не їла таких смачних страв! Навіть ресторани відпочивають.  
Я дізналася, що Олівія планує відкрити власний ресторан, але поки їй подобається керувати клубом. Мабуть, це круто мати ціль і впевнено йти до неї. Я з іншого боку побачила її і зізнаюсь, що Ліві дійсно приємна людина.  

Пізніше, я вийшла провітритись на веранду. Довкола вже все стемніло і тільки вдалі можна було розчути тих, на кого напало безсоння.  

Деніел підійшов тихо і обійняв мене, поклавши одну руку на моє плече, а другу на талію. Ми дивилися на те, як бурхливі хвилі припливають все ближче до берега.  

— Не думав, що ми виживимо після їжі Олівії, — зізнався хлопець.  

Я засміялася, відкинувши голову назад. 

— Ти недооцінюєш вміння всіх дівчат.  
— Мені байдуже до їхніх вмінь. Але ти спитай в неї, де вона купляла вино. Подарую його твоєму брату на весілля.  
— О, тобі теж сподобався портвейн? — хіхікнула я. Насправді, мені вдалося його спробувати. І не раз, тому я зараз не дуже відповідала за свої слова та вчинки. Якби не руки Деніела, то сумніваюсь, що я ще б трішки змогла стояти на ногах.  
— Я бачу він тобі не просто сподобався. Зараза, ти п'яна? — хитро питає.  
— Допустимо, — гикнула я.  
— То я можу зробити з тобою все, що захочу...— томно продовжив, а мені чомусь стало смішно.  


Люди так рідко замічають час, коли вони щасливі. Мабуть, тому, що на їхню думку це стається не так часто, як нам хотілося б. Але це хибне твердження і думка. Насправді, сенс не в тому, щоб чекати якоїсь миті для щастя. А в тому, щоб бачити щастя в кожній з них.