Глава 34

Тато насторожено дивився на хлопця, а мама розгублено.  

— Деніел? А... Ви разом приїхали? — ставить не дуже розумне питання мама, але її можна зрозуміти — ніхто не очікував, що я приїду з ним.  
— Так.  
— Що це все означає? — суворо втрутився тато.  

Я захотіла відповісти, але хлопець став ближче до мене і сказав сам:  

— Я люблю вашу доньку, — промовив, — І думаю, нам варто поговорити, щоб я міг все пояснити, — продовжив, дивлячись прямо на тата.  
— В цьому немає необхідності, — сказала я, — Він вже пояснив мені, тому... 
— Ходімо, Деніел, — перебив мене чоловік, — Нам є про, що поговорити, — і виразно глянув на нього.  

Деніел стримано кивнув, але не злякався і пішов в готель за татом.  

Мама ж підійшла до мене і стиснула мої руки. Вона підбадьорливо посміхнулася.  

— Він не буде його залякувати, — переконує, — Але ти теж зрозумій свого тата. Він хвилювався за тебе, ми всі хвилювалися, а тут ти приходиш і заявляєш, що ви знову разом... Це... Несподівано. Але я рада цьому, — відразу додає матуся і я в пориві емоцій ще раз обіймаю її, поклавши свої руки їй на плечі.  

Ми зайшли на територію готелю і відправилися до басейну, де зараз зібралася купа народу. Хтось плавав, хтось загоряв, а хтось, як ми з мамою взяли по пляшці коли і сіли в тіні, подалі від усіх.  

— Твоя сестра там ще дім не перевернула? — цікавиться жінка.  
— Ні, але так як я рідко тепер там буваю, боюсь, скоро й до цього дійде.  

Мама ніжно посміхнулась.  

— Нехай відірветься, поки ще канікули. Вона встигне в академії намучитись.  
— А ти мучилася? — раптом запитала я, — Ти небагато розказуєш про свої роки навчання в тій академії.  
— І не буду розказувати, — хмикнула вона, — Донечко, ті речі, які ми там творили не варто знати нікому, хто не брав в тому участі.  
— Мама, — вражено видихнула я, — Я звісно знала, що ти не була тихою мишкою, але мені тепер цікаво дізнатися абсолютно все.  

Матуся засміялася і пригорнула мене до себе.  

— От поступиш в коледж, тоді й сама будеш таке витворяти, — хитро промовила жінка.  
— Не знаю, мам. В школі так не вийшло... — спохмурніла я.  
— Школа, — фиркнула, — Це така маячня, — відверто посміялася, — Повір, люба, твоє життя зміниться. Ти знайдеш друзів, які будуть з тобою все життя. Ти будеш веселитися і сміятися до болю в животі. В тебе все ще буде. Школа — це лише етап, який ти вже пройшла. А попереду буде набагато цікавіше життя. Якщо тобі щось не вдалося зробити в школі, то це не означає, що не вийде й далі. Тобі ж ніколи не здавалося, що ти щось впускаєш. Я знаю, що, можливо, тобі хотілося більше пригод, але це ж будеш не ти. Хіба ні? — спокійно поцікавилась мама.  

Замислившись над її словами, я зрозуміла, що вона має рацію у всьому, що каже.  

— Ти права, — підтверджую.  
— Я завжди права, — хмикає і в цей момент до нас приєднується тато з Деніелом. Перший виглядає більш, ніж задоволеним. Він легко обнімає мене і шепоче:  
— Я б йому голову відірвав, але тоді ти те саме зробиш зі мною. Словом, якщо тобі все ще не байдуже до моєї думки — я схвалюю.  

Я радісно верещу і кидаюсь татові на шию. Перед тим я ще встигла розповісти про все мамі, крім деталей, які їй не варто знати, але в основному все, що сталося поки їх не було. 

— Ну годі, — каже татусь, — Відпусти, я ще маю розуму навчати таких дітей, як ти!  
— Ей, я не дитина, —обурююсь.  
— А ображаєшся так само, — вірно замічає чоловік.  

Він ставить мене на землю. Я пригладжую його пом’ятий (не без моєї допомоги) піджак.  

— Така спека, а ти в костюмі.  
— Він просто намагається відповідати всім тут іншим присутнім чоловікам, — вставляє своє слово мама.  

Тато злісно дивиться на неї, поки вона невинно посміхається.  

— Ти бачиш тут когось, крім мене? — ревниво питає тато, на що мама голосно сміється.  
— Звісно ні, коханий. Ти в мене один такий, — підморгує йому і він розпливається в задоволеній посмішці.  
— Можете йти, діти. Нам з мамою ще треба... Зробити репетицію перед тим, як ми вийдемо проводити лекцію.  
— Фу, — не стрималась я.  

Тато показав мені язик, а Деніел все ж погодився з побажанням батька, щоб ми пішли. Хлопець взяв мене за руку і ми повернулися до нашого номеру, який Деніел встиг зняти.  

— Що будемо робити? — питаю.  
— Я хочу спати, — щиро зізнається хлопець.  

Я теж втомилася з дороги, тому ми вирішили, що підемо гуляти по місту ввечері. Коли вже жара спаде і можна буде вільно дихати вечірнім остудженим повітрям.  


Нашим пунктом призначення виявився ресторан біля побережжя моря з живою музикою. Як я зрозуміла, він був не дуже популярним або ж, там просто сьогодні було небагато людей. Всі одягнуті в буденний одяг, ніби вони щойно поверталися з робіт. Я ж витягнула з чемодану (та, я на один день взяла чемодан одягу, ну і що?) коктейльне плаття білосніжного кольору з мереживними вставками на спині та пишною спідницею. Взагалі, я подумала, що це паб, які часто можна зустріти в Англії. Тільки обстановка там була інша.  

Всередині стояли круглі столики, але їхня особливість була в тому, що стільців поблизу не було. Натомість збоку стояло кілька подушок і багато людей просто брали їх собі та сідали на них.  

Як ми пізніше дізналися, цей заклад належав чоловіку, який жив колись в Туреччині і в його сім’ї завжди вечеряли саме сидячи на таких подушках. Коли ж він разом зі своєю майбутньою дружиною переїхав сюди, то вирішив ввести щось зі свого життя в бізнес. Як на мене, це була цікава і вдала задумка.  

Деніел захотів спробувати засушену рибу. І я теж, тому ми замовили дві та пиво до неї. Деякі напої тут продавали з 21-річного віку, але пиво до таких не входило. Тим паче, воно безалкогольне.  

Вкусивши тараньку я відчула шалено солоний смак на язику. Раніше мені ніколи не доводилося їсти засушену рибу, але тим не менш, це було смачно.  

Вечір проходив спокійно, романтику додавали свічки, які пізніше запалили в залі. Єдине, що мене смутило — музика.  

На невеликому підйомі, де й зробили імпровізовану сцену, сидів хлопець на стільці і тримав на колінах гітару, граючи на ній. Вдалі стояло фортепіано на якому теж якийсь чоловік грав повільну мелодію. І ось ці двоє якимось дивом гармонійно доповнювали один одного, але не дівчина зі скрипкою. Вона так мучила бідний інструмент, що мені аж погано ставало.  

— Що не так? — спитав Деніел, який замітив як я кривлялася щоразу як чула звук скрипки.  
— Гра тієї дівчини. Вона мене вбиває, — поділилася я своєю трагедією.  
— Тоді зіграй ти, — пропонує.  
— Авжеж. Біжу, — хмикнула і схрестила руки на грудях.  
— Біжи, —киває хлопець, — Зіграй для мене.  Я жодного разу не чув, щоб ти грала на скрипці.  
— І радій. Вуха не постраждали.  

Деніел засміявся, чим привернув увагу інших відвідувачів, а потім піднявся з-за столу. Зрозумівши, що він хоче зробити я почала шипіти на нього, щоб зупинити.  

— Деніел!  

Втім, він не слухав, що я там бурмотіла.  

Хлопець підійшов до музикантів, вірніше саме до того, що був з гітарою і щось сказав їм. Дівчина, яка теж це слухала розізлилася і голосно поставивши скрипку на один зі столиків, пішла в невідомому мені напрямку. Я вкотре скривилася. Як так можна з інструментом? Ніколи не розуміла такого. Звісно, я сама не є прихильницею хоч якоїсь музики, але це не означає, що я не поважаю людей, які нею займаються. Я пишаюся своїми батьками, братом і сотнями інших музикантів. Мені подобається, як вони віддаються своїй праці, але так вчинити зі своєю скрипкою, мені здається, вияв перш за все, неповаги до самої себе.  

Потім гітарист поглянув на мене, обдумав щось і кивнув Деніелу. Мій хлопець жестом покликав мене до себе і я пішла туди, проклинаючи його. 

— Я вб’ю тебе, — пообіцяла, коли він повертався назад на наше місце.  
— Спершу подякуєш, — заявив і мимохідь поцілував мене в чоло.  

Підійшовши ближче до сцени я відчула знайоме раніше хвилювання. Пам’ятаю як виступала в музичній школі, то теж могла нервуватися, але тільки через те, що я зовсім не хотіла цим займатися. Та зараз це було хвилювання перед чимось великим. Ніби я сама очікувала, як знову доторкнуся до скрипки. Як би сильно я ненавиділа цей інструмент, недарма ж я стільки років витратила, щоб навчитися банально правильно його тримати.  

— Ти вмієш грати? — відразу переходить до справи незнайомець.  
— Це не мені судити, але я вчилась, — чесно відповідаю.  

Хлопець з кудрявим волоссям знову замислюється.  

— А ти зможеш з нами зіграти? В нас немає нот, — попереджує.  

Насправді, я добре слухала мелодію. Оскільки тут немає вокаліста, це значно полегшило задачу, адже можна було не зосереджуватися ще на його партіях. Я запам’ятала саму музику і приблизно знала, як треба грати, щоб скрипка гармонійно вписалася в мелодію, а не псувала все.  

— Слухай, я не гарантую, що зіграю, як Вівальді, але в мене точно вийде краще, ніж в тієї дівчини, — нахабно говорю. Але це правда. Як мінімум це може довести мій диплом, як максимум — моя гра.  

Кутики губ у хлопця піднялися. Він кивком голови вказав на скрипку.  

— Починаю я, потім включаєшся ти і Дейв.  

Я погодилася і подивилася на Дейва. Чоловік вже практично засинав за тим фортепіано, але знову випрямився і був на готові.  

Зосередившись на звучанні гітари, я мало не прослухала момент, коли теж маю «включитися».  

Взяла скрипку у ліву руку так, щоб опора була на плечі і підборідді. Обхопила пальцями однієї руки край грифа, другою взяла смичок і провела ним по струнах. Затиснула потрібні мені ноти і повторила мелодію, не забуваючи слухати ритм гітариста.  

Моя мелодія була то ніжною, повільною, то стрімкою і жвавою. Нахил тулуба відповідав грі, я закрила очі і віддалася музиці. Я пропустила крізь серце кожну ноту і мені хотілося посміхатися безперервно, слухаючи свою ж мелодію. Звісно, в мене були помилки, все таки я давно вже не грала, але мені подобався сам процес. Тепер здавалося, що це гітара мала підлаштовуватися під скрипку, а не навпаки. Врешті, я відчула, коли треба буде зупинитися, тому сповільнилася. Звуків фортепіано я вже не чула, натомість струни гітари все ще видавали потрібні ноти. Тільки, коли я нарешті відвела смичок і різко зупинилася, плавно завершив свою партію гітарист.  

Здалося, весь зал завмер. Я повільно відкрила очі і відразу наткнулася на вражений погляд Деніела. Моє дихання збилося, а серце швидко стукало. Давно я не відчувала такого від музики... Та взагалі ніколи!  

За мить зал трясеться від бурних оплесків і вигуків людей. Я щасливо посміхаюся і, коли гітарист повертається, щоб обійняти мене і закрутити в повітрі, замічаю, які в нього яскраві очі. Їхнє світло, ніби обхопило все довкола, так само, як і його музика. Не втомлююся дивуватися енергетиці музикантів.  

Я похлопала хлопця по спині, кажучи, щоб поставив мене на місце. Він послухав і підбіг до Дейва. Чоловік злякано на нього подивився, а потім почав втікати від нього. Я щиро розсміялася і не замітила, як мене захопили в полон сильні руки.  

— Ти неперевершена, — прошепотів Деніел.  
— Дякую, — відповіла я.  

Хлопець розвернув мене до себе і поцілував під повторні оплески глядачів.