Глава 33

— Мама! — вигукнула я і підбігла обійняти жінку, яка вийшла з готелю, щоб зустріти мене.  
— Рейчел! — так само емоційно кричить вона і обіймає у відповідь, — Я така рада, що ти тут.  

А тут я тому, що з самого ранку зірвалася і взявши з собою документи, які були необхідні їм, поїхала.  

Тільки не все було так просто. Я цілу ніч не спала. Вже вдруге і знову через Деніела. Тільки цього разу я себе не накручувала, а причина мого безсоння — його дзвінок.  

Побачивши завітні букви, що висвітлювалися на телефоні, я прийняла виклик, хоч і на годиннику вже було близько першої ночі.  

— Не розбудив? — відразу запитав хлопець.  

Ну майже. Я вже переодягнулася в свою піжаму і лягала спати, провівши своїх неочікуваних гостей.  

— Ні, — втім, енергійно відповіла. 
— Нам точно треба знову чекати хтозна скільки часу, щоб поговорити? — ставить питання, яким я вже і сама задавалась.  
— Не думаю, — зітхнула, — Але розкажи сам. Я не буду силою з тебе тягнути відповіді, — відразу попередила.  
— Добре, — відповів хлопець, — Але, що саме я маю розказати?  
— Це Коул попросив тебе бути зі мною? — перейшла до суті.  
— Він попросив просто наглянути за тобою, — відповідає.  
— Але ти б не намагався бути постійно поруч, якби не він... — більш стверджувально промовила, ніж з запитанням.  
— Авжеж. Я навіть не збирався до тебе йти і якось допомагати, — саркастично відповів, — Ти взагалі за кого мене маєш? — поцікавився.  

Якимось чином мої ноги опинилися на стіні. Я просто лежала і сперлась ними об неї. В той час як голова була на середині ліжка і я дивилася на стелю.  

В його словах була логіка. Крім того, я ж обіцяла, що не буду влаштовувати жодних сцен, тому врешті захотілося спокійно видихнути.  

— Тобто, навіть, якщо б Коул не попросив тебе, ти... — хочу переконатися в його словах. 
— Зробив би це сам, — підтвердив хлопець.  

Я прикрила очі рукою і з полегшенням розсміялася.  

— То це й усе? — спитав Деніел, — Так просто? — думаю, в цей момент він теж посміхався, а ще крутив головою, щоб показати наскільки я полегшила йому задачу, не додаючи до цього всього свої істерики.  
— Пробач, — вибачилася нарешті.  
— Я ж не ти, — єхидно замітив, — Не ображаюсь не зрозуміло на що.  
— Ей! Ну і що? Я ж нічого не зробила...  
— Крім того, що пішла з нашого побачення, то справді нічого, — розсміявся.  
— Ну пробач, — мало не хникала я, хоч на обличчі і досі була широченна посмішка.  
— Ти не переді мною вибачатися маєш. А перед Ріком. Він, до речі, зайняв перше місце, якщо тобі цікаво.  
— Чо-о-орт, — протягнула, почуваючись дурепою.  
— Я сказав йому, що ти пішла, бо тобі там стало нудно.  
— Що? Ти нормальний? — вже не була в цьому впевнена.  

Хлопець знову засміявся, а подумала, що над жартами йому треба працювати.  

— Дурак, — беззлобно сказала.  
— А компліменти ти робити не вмієш, — зауважив, — І все ж, ти закінчила з сеансом «само-копання»?  
— Так.  
— Мир?  
— Мир.  
— Може, ще мізинці протягнем, як малі діти?  
— І яким чином ми це зробимо? Я в себе в кімнаті, а ти в себе? Якесь неправильне скріплення нашого союзу, — пробуркотіла я. 
— Хм... Ти права. 

В цей момент, двері моєї кімнати відчинилися і в ніс вдарив запах чоловічого одеколону. В проході стояв Деніел, власною персоною.  

Не чекаючи ні хвилини, я підбігла до нього і він міцно притиснув мене до себе. Не знаю, чи це була мета обійняти мене, чи просто не давати мені можливості втекти, але я всього лиш насолоджувалася його присутністю. Хоч і неочікуваною.  

— Ти весь цей час був тут? — здивувалася.  
— Ага, мене Ксеня впустила. Я сидів в кімнаті Коула. Чорт, виявляється він помішаний на Marvel, — похитав головою хлопець, не схвалюючи захоплення мого брата коміксами. Взагалі, вони в нього стоять ще з років чотирнадцяти. 
— Ти тільки йому не кажи, що був в його кімнаті, — попросила.  
— Звичайно. Я скажу, що ти сама мені все винесла.  
— Мені деколи здається, що тобі шістнадцять.  
— Круто! — вигукнув хлопець, але я закрила йому рот рукою.  
— Ксеню розбудиш, — пояснила, хоча сумнівалася, що сестра вже спала. Деніел кивнув і продовжив:  
— Тоді мені в сорок буде тридцять три і я буду молодший за тебе. Хм... Нащо ти мені тоді в старості, якщо я зможу клеїти молодших?  
— Я тобі поклею, — з небезпечною посмішкою сказала і відійшла від нього, щоб взяти в руку ведмедя, якого мені колись подарував тато, — Я тобі зараз так поклею, що ти забудеш, як це взагалі робити! — пообіцяла і почала наносити удари м’якою іграшкою один за одним, поки хлопець бігав по кімнаті і сміявся з мене!  

Точно, як дитина! І коли в хлопців настає той вік, що вони вже хоч трішки, але серйозні?  

Врешті, Деніел повертається і вже втікаю я, прикриваючись ведмедем. В результаті, ми завалюємося на килим і нас розділяє лише іграшка.  

Я дивлюся на нього, на те як він посміхається, від чого в хлопця з'являються зморшки в кутиках очей. Простягаю руку і зариваюсь в волосся, перебираючи його між пальцями. Хлопець відкладає в сторону ведмедя. Нахиляється і, коли я вже сама закрила очі, легко торкається своїми губами моїх. Ніби, питаючи, чи можна.  
Його рука притягує мене ближче до нього, в той час я обвиваю руками шию хлопця.  
Ніжно, обережно, але водночас в животі, ніби знову з’явилися бульбашки...  

Мої відчуття тільки сильніше підтвердили, як сильно мені його не вистачало.  

Коли люди розуміють, що закохалися? Не думаю, що тоді, коли їм потрібно лише задовільнити фізіологічні потреби. Мабуть, тоді, коли ти розумієш, що без цієї людини не хочеш проживати ні секунди свого життя. Тоді, коли в якийсь момент щастя, ти жалієш, що її немає поруч з тобою. В той момент, коли будучи з ним, ти розумієш, що зараз не хочеш бути в жодному іншому місті...  
Потреба в людині з’являється не просто так. Це ніби саме серце показує, без кого йому погано, а з ким добре.  

Деніел відривається від мене і я бачу, наскільки темні його очі. В кімнаті горить лише настільна лампа, але нам цілком достатньо і цього, щоб бачити одне одного.  

Його рука мирно лежить на моєму животі, задираючи кофту від піжами недопустимо високо. Свої ж руки я поклала на його плечі, стискаючи.  

— Рейч, ...— хриплим голосом промовляє, але я перебиваю його, говорячи те, що відчуваю.  
— Я кохаю тебе.  

Слова, які злетіли з моїх уст, спантеличили хлопця. Але вже за мить, він згріб мене в коло своїх рук і стиснув, не даючи навіть вдихнути.  

— Я зараз задихнусь...— прохрипіла і він трішки послабив хватку.  
— Дідько...— видихнув мені в волосся, — Як тобі вдається бути такою?  
— Якою?  
— Милою і злою одночасно? Ти можеш роздратувати мене лише одним словом, а потім, іншим, заставити притиснути до себе і не відпускати... 

Те, що він сказав було набагато кращим за ті три слова, що промовила я. Але в мене, нажаль, немає такого дару гарно говорити... Хоч компліменти в свою сторону я теж ледь розчула. Мила і злюка? Хм... А мені таке подобається.  

— Зараза, ти навіть не уявляєш як зараз дієш на мене...  

Я ставлю руки на його обличчя і прошу подивитися мені прямо в очі.  

— Деніел, я і без слів знаю твою відповідь, — кажу, ніжно притулившись до нього.  

Він посміхнувся і погладжував пальцем шкіру на моїй щоці.