Глава 32

І як мені одягатися? Ми ж йдемо на спортивні змагання, але водночас і на побачення. Не можна було щось простіше вибрати?  

Хвилювання відобразилося на мені не найкращим чином. Я так сильно переживала, що сама зіпсувала свій вигляд.  

Спершу я вирішила прийняти душ. Коли вже прийшов час змивати шампунь, води не було. Я кілька разів відкривала кран, але це не сильно допомогло. У відчаї я вибігла в коридор, замотавшись в рушник і набрала номер, який був вказаний в буклеті, що завжди були приклеєні на холодильнику. Дізнавшись у водоканалу, чому немає води я розлючено занила.  

Це точно карма.  Або ще щось, що однозначно не хоче, щоб я виглядала як людина, а не замучена життям дівчина з неоднозначними емоціями по відношенню до Деніела.  

Хлопець подзвонив і повідомив, що ми поїдемо о дев’ятій ранку. Змагання на десяту. Тому довелося дуже рано встати.  

Врешті-решт, приїхала Фей, яка вислуховувала мої істеричні крики через телефон. Вона допомогла мені підібрати джинсовий сарафан блакитного відтінку, накрутила волосся, як могла (воно все ще було мокре, але я знайшла воду в звичайних пляшках і хоча б змогла змити все з себе). Попри те, що ми поїдемо на спортивну площадку, я все одно взула білосніжні босоніжки на каблуці. Знаю, що це максимально не зручний вибір взуття, але мені подобається як я виглядаю саме з ними. Тим паче, завжди здавалося, що вони додають мені впевненості.  

Чекаючи на Деніела, ми з Фей приготували швидко бутерброди і зробили чай. Я віддала перевагу міцному з фруктами, тоді як подруга обрала зелений.  

— Нам треба сходити по магазинах, — заявляє Фей. Я прожовую шматок хліба і відповідаю:  
— Ага. Ще б час знайти... 
— Ти вже вирішила? Пробачиш його? — питає, маючи на увазі Деніела чим спантеличує мене. 
— Складне питання, — промовляю і відкладаю в сторону їжу. Беру кружку і роблю великий ковток чаю.  
— Чому? 

Фей впилася в мене поглядом, не даючи втекти від її питань.  

— Тому, що було таке відчуття, ніби він навіть не жаліє про те, що сталося, розумієш?  
— З чого ти це взяла? — скептично запитує.  
— Тоді, коли ми зустрілися, єдине, що він робив — це злився...  
— Ви й до того обоє так робили. Ти вже забула ваші сварки?  
— Ні, але це інше. Хіба так зустрічають, коли так довго не бачать?  
— Рейчел, не ображайся, але ти сама казала, що не хочеш його знати. Тобі настільки погано було, що Коул кожного дня, коли дзвонив мав заставляти тебе говорити, інакше ти б просто зачинилася в своїй кімнаті. А тепер тебе хвилює тільки те, що він не так відреагував, як повинен був?  

Фей була права. Але як я могла пояснити їй те, чого сама ще не розуміла? Мені було надзвичайно погано, але я не можу припинити думати про нього. Я не думаю, що хтось інший може повернути мене до своєї справжньої «версії», крім нього. Лише та людина, яка завдала болю, потім зможе той біль забрати. Принаймні, в тому випадку, якщо він хоче це виправити. Я сподіваюся, що так.  

— Ти дала йому другий шанс, — продовжує подруга, зразу відповідаючи на своє питання, — І зараз хочеш, щоб він скористався ним. Тому краще не забивай голову дурними питаннями, а спитай в нього сама.  

Я видавила посмішку і піднялася з крісла, обійшла стіл та обійняла Фей.  

— Щоб я без тебе робила?  
— Хм... Те саме, що і я без тебе: нічого.  

Посидівши ще кілька хвилин, я провела Фей до дверей. Вона їхала на свої курси, на які записалася на літо.  

Деніел приїхав за хвилин п’ять до дев’ятої і я спустилася до нього.  

Він чекав мене, спершись об машину і тримаючи в руках букет світло-рожевих піонів.  

Я витріщилася на квіти, ніби вперше їх бачила. Хлопець стояв і дивився  на годинник, що був на руці. Вітер тріпав його волосся і низ піджака.  

А ми точно їдемо на змагання?  

Замітивши мене, хлопець широко посміхнувся. Я саме підійшла до нього і простягнула руки до букету:  

— Ну, давай вже, — кваплю його.  
— Що давати? — не розуміє. Я закочую очі.  
— Букет.  
— Це не тобі.  
— Що означає, не мені? — тупо дивлюся, як він сміється.  
— Тобі, тобі... Як в тобі поміщається стільки злості?— каже, заспокоївши, — Біжи скоріше додому. Рік виступає п’ятим так, що до цього ми встигнемо.  

Я слухняно взяла квіти і вже було пішла, щоб поставити їх у воду, коли згадала, що дещо забула зробити.  
Повертаюсь і наостанок цілую Деніела в щоку.  

— Дякую.  

Неочікувані подарунки — найкращі? Стовідсотково згідна. З іншого боку, якщо він думає, що може відкупитися лише якимись квітами, то дуже помиляється. Втім, це все одно пом'якшує його покарання.  


Приїхавши на площадку, де і буде проходити змагання, я побачила величезний натовп. Людям цікаві змагання? Не думаю... Скоріше ті, хто змагаються, адже жіноча частина тут більша, ніж чоловіча. А точніше, це були підлітки. Ось куди мала б ходити моя сестра, а не по клубах бігати.  

— Твоя мама теж прийде? — цікавлюсь.  
— Не знаю. Якщо в неї вийде вирватися з роботи.  

Ми підійшли до Ріка, який стояв серед інших учасників змагань і по ньому не можна було нічого розпізнати, ні того, що він хвилюється, ні того, що ні. Все через те, що хлопець майстерно оволодів вмінням контролю емоціями. Так само, як і його брат, коли йому буде це потрібно.  

— Рік, ти вирішив мамі сюрприз зробити? — питає Деніел і кладе свою руку йому на плече, стискаючи його.  
— Який ще сюрприз? — грубим тоном питає.  
— Залишити їй в живих тільки кращого сина, — не моргнувши відповідає. 
— Ти придурок?  — Рік вдарив Деніела по плечі кулаком.  
— Легше, братику. З тебе зараз пар піде. Та хватить хвилюватися. Ти не вперше вже виступаєш. 
— А ти хвилюєшся? — здивувалась я і знову поглянула на хлопця. І як Деніел це зрозумів? — По тобі й не скажеш. Тим більше, ти стільки тренувався.  
— А якщо не достатньо? — майже перелякано запитав Рік.  

Я подивилася на Деніела, а він посміхнувся і звернувся до брата.  

— Ну і? Що з того, якщо ти не виграєш?  
— В сенсі, що з того? — збільшує очі його брат, — А нічого, що я заради цього тренувався дні і ночі? І уроки тому прогулював, — покаявся хлопець.  
— Хочеш сказати, що якщо не виграєш, то все буде дарма? — продовжував свою дивну розмову Деніел.  
— Так, — безупинно відповідає Рік, а тоді замислившись, повторює, — Так.  
— Тоді, зроби все на повну, але знай, що якщо не виграєш, то значить, ти просто ще не достатньо для цього готовий.  

Рік кивнув, намагаючись зосередитись. Він взяв скейт і проїхав кілька метрів по дорозі до рампи.  
Деніел посміхнувся йому в слід і переплів наші руки між собою. 

— Ти так впевнений, що він виграє? — поцікавилася я.  
— Жартуєш? Я десять баксів поставив на те, що програє.  

Я розсміялася і хлопець пригорнув мене до себе.  

— Я знаю, що це не те, чого ти хотіла, але...— почав він та я його перебила.  
— Ти тут, — кажу, — А це все, що я хочу.  

Вираз його обличчя посерйознішав і він нахилився, щоб прошепотіти прямо на вухо:  

— Я нікуди більше не зникну.  

Я знала, що таких обіцянок не можна давати, адже ми не знаємо, що може статися і, що заставить нас поїхати та залишити щось в минулому. І цього разу я остерігалася вірити йому. Нехай він так каже, але я просто вже буду готова до такого варіанту розвитку подій.  


Змагання вже розпочалися, але особисто я чекала тільки, коли прийде черга Ріка. Деніел же підмічав всі недоліки в двох хлопців, які «виступали» перед його братом і спокійно розказував їх мені, плюючи на те, що на його зауваження звернули увагу інші люди, які прийшли сюди.  

Була б я експертом, могла б щось сказати про виступ Ріка. Але я можу поділитися лише враженнями від того, як класно він катався. Скейт хлопця плавно ковзав по рампі, сам він легко тримав рівновагу і на відміну від багатьох решти учасників впав лише раз. Його рухи були впевненими і відточеними постійними тренування, мабуть, до ідеалу.  

Деніел мовчав в цей час, але судячи з того, як він стиснув мою руку, можна зробити висновок, що він таки хвилювався за Ріка. Коли все закінчилося, він ледь чутно видихнув з полегшенням.  

Коли вже віддавали призи і озвучували, хто яке місце зайняв, до мене подзвонив Коул. Попередивши Деніела, я відійшла в сторону, бо через шум навряд змогла б почути щось.  

— Привіт! — радісно вітаюсь з ним.  
— Рейчел? — не дуже впевнено питає брат.  
— А ти до кого дзвониш? — розсміялася. Чесно, він як мала дитина.  
— Просто... Незвично чути, як ти смієшся, — пояснив свою реакцію хлопець.  

Одну мить я не знала, що сказати, але потім, згадавши нашу останню розмову, мені стало неймовірно прикро.  

— Пробач, що так і не подзвонила. Я геть забула ...  
— То й знову забудь. Головне, що йому вдалося повернути тебе до нормального стану, — вже веселішим голосом промовив брат.  
— А якщо це не він? — чисто з цікавості запитую.  
— А хто ж? Я тільки його просив ні на крок від тебе не відходити.  
— Ти... Що зробив? — вражено перепитую. Мені це причулося?  
— Ей, ей, ей... Стоп! Рейчел, навіть не починай думати, що він з тобою тільки через мене, ясно? — зразу вгадує всі мої думки. Я розгублено дивлюся по сторонах. 
— А, що не тільки?! — викрикнула я, — Є ще одна причина? І ти, звісно, знаєш яка?! — я змахнула руками в повітрі, але він не міг цього бачити. Так само як і не міг відчути розпач, який мене накрив.  
— Послухай мене...  
— Ні, тепер слухай ти! І зразу йому передай. Я жива людина, ясно? Я можу плакати цілими днями, ні з ким не розмовляти і закритися в кімнаті — і це нормально. Я нормальна, так само як і сотня решти дівчат і хлопців. Ти прекрасно знаєш як важко мені було, але це — звичайна реакція, Коул. Я боялася за нього, тому не могла інакше поводитись. Тим не менш, ти до останнього думав, що зі мною щось не так, тому й хотів, щоб я ходила до психолога. Я знаю, що ти відмовляв тата від цієї ідеї, але скажи правду: ти теж хотів цього, бо вже не знав, як мені допомогти. Я розумію, що ти хвилювався за мене і не тільки, але тобі треба дати мені самій розібратися у всьому.  
— Рейчел... 
— Ти не можеш постійно вирішувати питання, які стосуються мене. Ти навіть не уявляєш, яка я щаслива, що ти справді ставишся до мене, як до сестри, а не так, як це було раніше, але ти переходиш межу, — договорила я і слухала напружене дихання в телефоні. 
— В будь-якому випадку, це не його провина. Не треба відразу звинувачувати Деніела.  
— Якби ти його не попросив, він не був би зараз зі мною.  
— Це брехня. Він сам запропонував наглянути за тобою, я лише попередив його, щоб більше не заставляв тебе нити за ним, — здалося, що я бачу, як він кривиться, коли згадує мої «ниття».  

Можливо, я не повинна була так бурно реагувати, але як я мала зробити по-іншому? Деніел не говорив мені про те, що вони з Коулом домовилися, що будуть «на зв’язку», щоб знати як я почуваюсь. Але хіба це не говорить про те, що Деніел не збирався цього робити, якби Коул сам не подзвонив? Можливо, він би і далі спокійно жив собі вдалі від мене або роблячи все, щоб уникнути нашої зустрічі.  

”Коул ж тобі сказав, що він сам про це заговорив”  

Але після того, як Коул розказував про те, що зі мною відбувалося. Можливо, це просто жалість?  

”Можливо, тобі просто треба повірити йому”  

Думаю, мені краще поїхати до батьків. Не дарма ж тато так просив, правда? Хоч навідаюсь до них.  

— Поговори з Деніелом, — просить брат.  
— Не зараз, — хитаю головою, ніби він може мене побачити.  

Обертаюсь, щоб перевірити чи не йде сюди часом хлопець, але ні, тому я заспокоююсь.  

— Рейчел, не затягуй з цим.  
— Коул, пообіцяй, що тепер без потреби ти не будеш лізти у моє життя.  
— Але... 
— Обіцяй! — вимагала я.  
— Добре, — нарешті здався брат.  

Я завершила розмову і пішла в протилежну сторону від місця, де проходили змагання зі скейтбордингу.  

По дорозі, знайшла в телефоні контакт Деніела і написала, що я поїхала додому. До нашого дому, де зараз тільки Ксеня з усієї сім’ї перебуває.  

Проте, додому я не пішла, а вирішила прогулятися по місту.  

Я проходила вулицями, вдихаючи літнє повітря, дивлячись скільки людей вийшло гуляти, особливо багато зараз було тих, хто з дітьми. Сонце яскраво світило і я зажмурилась, коли підняла голову до неба.  

На диво на душі було спокійно. Мабуть, я видихнулась, коли почала кричати на брата.  

Проходячи повз прилавок з морозивом, я почула звук, що сповіщає про повідомлення в телефоні. 

«Щось сталося?» — питав Деніел. 

Правди я не розкажу, але й збрехати треба щось подібне до цього.  

«Ксеня подзвонила і попросила, щоб я приїхала» 

Я зразу написала сестрі, щоб в разі чого, прикрила мене.  

«Що з нею?»  

Стало неприємно, що я його обманюю, але він теж не сильно спішив розповісти мені про розмову з Коулом.  

«Ще не знаю, але не хочу її саму залишати».  

Я почула дитячий сміх біля ігрового майданчику.  

«Гаразд. В нас все добре?»  

Чи добре? Я лише хочу подумати, знову загрузити себе так, щоб потім не ламати голову. Тому я й вирішила відповісти чесно.  

«Так» 


Вечірня прогулянка прочистила мені думки. Я гуляла до самої ночі, коли вечірнє місто освітлювали ліхтарі і лампи, які світили в квартирах, будинках та інших закладах. Йдучи нашим містом, я часто могла задуматися, що не дивлячись на те, що я можу його не любити, воно завжди матиме місце в моєму серці. Я тут виросла, на дитячих майданчиках я вперше бігала, розбивала коліна, коли падала, знайомилася з іншими дітьми. Хоч наш район відрізнявся від решти тим, що умови там були кращі, але ми росли так само, як і інші діти. Я ніколи не вважала себе не такою лише через гроші батьків. Мене не так виховували, за що варто сказати «дякую» мамі і татові.  

Я стояла біля воріт свого будинку, коли замітила, що на подвір'ї знаходиться машина Ніка. Я здивувалася, що він тут робить, тому поспішила зайти всередину.   

Посеред залу я побачила, як Фей пробує дотягнутися правою рукою до жовтого кола. Вона і Ксеня грали в твістер, в той час як Нік був ведучим і казав, коли їм, що поставити. До речі, в сестри виходило значно краще. Все таки розтяжка в неї буде ліпша, ніж у Фей.  

Я стала в дверному проході і притулилася до стіни, спостерігаючи за ними.  

— Ксеня, ліва рука на червоне, — промовив Нік.  

Тоді мене сестра і замітила.  

— Рятуй! — захникала вона.  
— По-моєму, в тебе все виходить, — кажу, відштовхнувшись від стіни і прямую до них.  

Фей завмирає, чекає одну секунду і дивлячись мені прямо у вічі, штовхає Ксеню так, що вона падає.  

— Ей, так нечесно! — викрикнула сестра.  
— Бути такою гнучкою теж! — вигукує їй у відповідь подруга, посміхаючись та подаючи руку Ксені.  
— Дівчата!— привернув їх увагу Нік, — Нічия. Розійшлися, — наказує.  

Фей підійшла до мене і обійняла. Ксеня відправилася на кухню разом з Ніком розігрівати нам пізню вечерю.