Глава 30

Мовчазне переглядання припиняє Фей, яка дивом ціла і неушкоджена злізла зі столу.  

— Рейч, ти в нормі? — питає зі страхом і підходить до мене.  

Лише коли вона закінчує свій «огляд», то піднімає очі і бачить, хто тримає мене на руках.  

— Деніел? — промовляє, здається, не вірячи, що це справді він. Якщо чесно, то і я теж.  

Хлопець опускає мене обережно ставлячи на землю.  

Я слабо розуміла, що відбувається. Таке відчуття, ніби я сп'яніла від звичайного погляду на випивку.  

— Йти можеш? — питає Деніел у Фей. Вона киває, але тільки робить крок як падає. Тому хлопцю доводиться підійти ближче і подати їй руку.  

Так не сказавши ні слова, Деніел веде до виходу Фей. Не плануючи тут затримуватися, я пішла слідом.  

Йдучи позаду я могла розгледіти спину хлопця обтягнуту в звичайну футболку, та військові штани. Він щойно з літака? В нього злий і втомлений вигляд. Мабуть, я зараз не краща.  

На вулиці здалеку було чутно поліцейські сирени і можна побачити мигалки.  

Остуджене літнє повітря давало змогу нормально дихати і не хвилюватися через жару.  

Деніелу довелося таки запхати Фей в машину на заднє сидіння і він, обійшовши її, сів за кермо.  

Я тупо стояла як якийсь стовп, поки вікно з пасажирського сидіння не опустилось і хлопець не крикнув:  

— Тобі особливе запрошення треба?!  

Здригнувшись я підбігла і теж сіла.  

— Відвези нас на квартиру до моїх батьків, — прошу.  

Цікаво, він хоч щось скаже ще перед тим як ми приїдемо? І взагалі, якого чорта він злиться, коли це маю робити я?!  

Деніел напружено вів автомобіль, а я дивилася в вікно хоч нічого не можна було розгледіти. Коли машина зупинилася на світлофорі, хлопцю подзвонили. 

— Вона зі мною, — промовив він відразу, а потім передав телефон мені, — Це Коул.  
— Ало?  
— Де ти вештаєшся?! — кричить брат, але я ніяк не реагую на його випади. 
— Яка різниця?  
— Велика, твою...— стримався, щоб не вилаятись, — Ти не відповідала на дзвінки. І Фей теж. Довелося дзвонити до Деніела, щоб поїхав до тебе. Дідько, Рейчел, ти хоч знаєш як я переживав? — пояснює.  
— Тебе ніхто не просив це робити, — грубо кажу і на ці слова вже реагує Деніел.  
— Він хвилювався за тебе. І видно дарма, — криво посміхнувся, а я замовкла. Що він має на увазі? 
— Ей, ти там? — голос брата повертає мене до реальності, де я вже готова задушити хлопця, який зараз веде машину.  
— Ей, я тут, — втомлено відповідаю, — Пробач. Я тобі завтра подзвоню, добре?  
— Ти в порядку?  — нарешті переходить до суті. 
— Так.  
— Тоді добре, — видихає хлопець.  

Сказала і сама пожаліла, що так говорила з братом. Мене вивів з себе не він, а Деніел, але так як той ні слова не бажає сказати, то під гарячу руку попав Коул. Я справді зателефоную йому завтра вранці і вибачусь. Не треба, щоб хтось страждав за мої помилки.  

Деніел привіз нас до будинку і з Фей на руках зайшов в квартиру. До приїзду додому подруга вже дрімала. Поставив її на диван і збирався піти, коли я перегородила йому дорогу.  

Але так нічого і не змогла промовити, просто дивившись йому у вічі. Втім, хлопець теж не спішив починати розмову, засунувши руку в кишеню штанів. Виглядало, ніби йому нудно. 

— І довго це буде тривати? — цікавиться він, сівши на спинку дивану.  
— Ммм...— Фей заворушилася і перевернулася з одного боку на другий.  
— Ти скажи, — вимагаю, склавши руки на грудях.  
— Протверезіла? — раптом питає з гидкою посмішкою. 

Не розуміючи, що він має на увазі, я кліпала очима. Потім до мене дійшло, що саме він подумав, коли побачив як я стою на столі поруч з дівчатами, які танцювали довкола і від мене ще й тхнуло пивом, яке пролилось на плаття.  

Стало неймовірно смішно. Я не стримала себе, бо просто хотіла, щоб він побачив як я сміюся з маячні, яку хлопець говорить. Він все не так зрозумів, але виправдовуватися я не хотіла. 

Деніел схоже не правильно сприйняв мій сміх. Його погляд став більш роздратованим, ніж був до того.  

— Здається, ні, — сам собі відповів, а потім пішов в коридор. 

Я не стояла на місці, а пішла за ним. Деніел виходив з квартири, коли я виставила руку вперед, захлопнувши двері і встала перед хлопцем. 

— В цьому твоя фішка? З'явився з якогось дива, а тепер зникаєш навіть не попрощавшись? — з викликом дивлюся на нього і здається бачу краплинку сумніву в його очах.  

Серцевий ритм скаче, мов кінь. Так сильно хочу його обійняти, але згадуючи, що мені довелося пережити після його від'їзду, стримуюсь. На язику крутяться сотні питань, чому він так вчинив, але я й слова з себе не видавлюю. Коли ми були разом я думала, що якщо повірю йому, то він не обманить. Зрештою, Деніел цього  і не робив, просто пішов. Цікаво, а де є та межа, коли ти в праві злитися до такої степені, що захочеш спустити його по сходах?  

— Я не думав, що ти така, — раптом каже зі щирим розчаруванням.  

Його близькість очевидно і досі плавить мені мозок, якщо я все ще не розумію про що він говорить.  

— Яка?  
— Як і всі малолітні дівчата. 

Це вже була образа.  

Я відсахнулася від нього, притулившись до дверей, ніби він завдав мені болю.  

— Малолітні дівчата? — перепитую, — Ось, що ти про мене думаєш?  
— Я помилився в тобі.  

Його слова болючіші за удари. З кожним наступним мені все гірше та він, схоже, цього не бачить. Мурашки бігають по тілі в очікуванні, що буде далі. Він наближається до мене і ставить свою руку навпроти мого обличчя. Я відступати не збираюсь. Ми поговоримо прямо зараз. Набридли всі слова і думки, які ми так і не сказали одне одному.  

— Чудово, — відповідаю, ковтаючи образу, — А я в тобі. Не думала, що ти слабак.  

Один-один.  
Визнаю, його витримка набагато сильніша, ніж моя. Жоден м'яз на обличчі не порухався. Хлопець нахилився і стояв знову так близько, що я боялася аби не забути те, що ми сваримось. Це важко зробити, адже я цілих два місяці його не бачила. Чим він жив весь цей час?  

На обличчі щетина, погляд теж змінився. Якщо раніше там було тепло, то зараз звичайна темрява в якій я боялася загубитись.  

— Думаєш, я злякався і тому поїхав нічого тобі не сказавши? — цікавиться.  
— А хіба ні? — тихо питаю. 
— Дура ти, — його посмішка міняється і стає... Такою, як колись, — Я поїхав, щоб тобі було так легше.  
— Ти жартуєш? — в очах стояли злі сльози. Не може ж це бути правдою? Та він хоч трішки думав перед тим як так зробити? — Ти знаєш наскільки мені стало «легше»? — показую «лапки» в повітрі, — Та ні чорта не було легше! Я кожної ночі прокидалася лякаючись, що ти не повернешся! Я хвилювалася за тебе щосекунди! — мої крики ставали все голоснішими. Я почала слабо вдаряти його по грудях намагаючись донести до нього, як мені було важко.  

Деніел перехоплює мої руки і піднімає їх між нами. Я тяжко дихала, зате до нього, здається, дійшло.  

— Я знаю, — раптом каже, — Коул все розказував.  

А це повністю вибиває мене з рівноваги.  

— Що? Тобто, ти знав як мені було погано і не міг навіть подзвонити до мене?! До мене, а не до Коула! —  нотки істерики знову проявляються. Я хочу сміятися і плакати одночасно.  
— Я не міг. Ти б стала мене слухати якби я подзвонив, після того, як ось так взяв і зник?  
— Та яка різниця! — мене вже ніщо не могло зупинити. Біль так сильно здавила груди, що я просто почала задихатися. Подібні симптоми в мене були під час панічних атак.  

«Треба затримати дихання», — промайнуло в голові.  

— Може і не вислухала б. А, може й заставила б себе поговорити з тобою! Ти міг це зробити, але не зробив. І зараз будеш казати, що я поводжуся як дитина? Тоді як поводишся ти?  

Він знав відповідь. Він бачив її не лише в моїх очах, а й кожного дня дивлячись в дзеркало.  

«Боягуз» 

Саме це слово повністю описало його рішення піти, не попрощавшись, не попередивши мене. Він просто злякався. Можливо, моєї реакції, можливо, ще чогось, але факт є фактом.  

— Ти завдав мені болю, злякавшись, що в іншому випадку боляче буде тобі, — кажу, починаючи заспокоюватися. 
— Маячня, — заперечує, — Мені було так само погано від того, як я вчинив.  
— Тим не менш, — підсумовую все ним сказане, — Ти не зробив нічого, щоб змінити щось. Отже, тобі все таки було так нормально.  
— Рейчел... 
— Йди геть, — втомлено промовляю.  

Деніел відходить від мене, даючи вільний простір.  

— Я нікуди не піду, — вперто заявляє.  
— Ми вже все вияснили... 
— Я так не вважаю... 
— А мені байдуже! — знову кричу, — Ти вже не маєш жодного права заставляти мене слухати себе! Ти його втратив, Деніел, — я більше не тримала в собі цього розпачу, який просто душив і почала плакати, намагаючись зробити так, щоб хоч голос не тремтів, — Ми поговорили, — повторюю, — Я все зрозуміла. А тепер я більше не хочу тебе бачити.  

Я висловила все, що хотіла, але легше не стало. Здавалося, що величезна діра в душі готова була мене поглинути. Краще б я нічого не знала... Краще б він ніколи не з’являвся в моєму житті... 

Якщо кохання приносить біль, то навіщо воно мені?  

Я відійшла від дверей, даючи йому можливість пройти. Притулилася спиною до шафи, що стояла в коридорі і сповзла вниз. Мені вже нічого не хотілося. Тільки зникнути...  

Хлопець присів і пальцями зачепив моє підборіддя, заставляючи дивитися на нього.  

— Пробач...— кажу я, жаліючи, що зірвалася на ньому.  

Він ніжно посміхається.  

— Ти пробач. Я не повинен був так робити... Я менш за все хотів завдати тобі болю, — прошепотів, притулившись своїм чолом до мого. Його руки лежали на моїй шиї і великим пальцем він легко гладив по шкірі.   

Коли він побачив, що я начебто заспокоїлась, то піднявся на ноги і протягнув мені руку, що я теж встала. Взявшись за неї, відчула, ніби мене щось вжалило.   

— Зараз я піду, — повідомляє, — Але я більше не зникну, зараза. І повір, — тихо каже притулившись до вуха, — Я поверну всі свої права, — обіцяє.  


Поцілувавши в щоку наостанок, він відірвався від мене і відчинив двері, впускаючи холод в квартиру.  

Я поборола в собі бажання зупинити його, тому просто чекала, як двері зачиняться і закриються автоматично замки.  

Притулилася чолом до дверей і гірко заплакала, тримаючись за ручку.  

— Рейч, — перелякано шепоче позаду мене Фей, — Господи, то це мені не наснилося... Він справді був тут?  

Не в силах відповісти, я киваю і чую, як дівчина підбігає до мене і кладе свої руки мені на плечі, обіймаючи.  

— Сонечко, не плач, — просить, опускаючись на підлогу разом зі мною, коли я вже не можу стояти, — Все буде добре. Ми витримаємо, — впевнено каже.