Глава 28

Минуло два місяці 

Я не витримала! 

Сестра довела мене вже на третій день своїх канікул!  

— Ксеня! Де, чорт забирай, мої окуляри?! — кричу щосили, поки натягую на себе футболку і джинси.  
— Не знаю! — чується знизу голос сестри, — Я не пам’ятаю де їх поставила, — вже тихіше додає, але так, щоб я почула з кімнати.  

В якій, до речі такий безлад, що хочеться вирвати собі очі. А все чому? Я не могла знайти свої улюблені сонцезахисні окуляри! Вчора сестра взяла їх, бо йшла на якусь вечірку і їй життєво необхідно було взяти саме мої окуляри! І так більшість речей знаходиться не тут, але вчора довелося вже ночувати вдома, тож я сподівалася, що хоч мої «аксесуари» мені повернуть. 

Я, будучи люблячою (ні разу) і доброю (ага) сестрою, дозволила їй взяти їх. А тепер розплачуюсь.  

Кулею вилітаю з кімнати, бо вже і так запізнююсь.  

— Тільки спробуй до завтра мені їх не знайти, — попереджую сестру.  
— Купиш нові, — легко кидає Ксеня.  
— Правда? А може ти мені гроші даси на це?! — кричу не в силах вже її терпіти.  

Любов любов'ю, але межу треба знати, а Ксеня вже давно її перейшла.  

— Пробач, — опускає очі дівчина.  

Вона вдягнула мою стару піжаму з ведмедиками і зараз виглядала молодшою, ніж є. Навіть, милою... Через, що я не хотіла на неї кричати.  

Махнувши рукою на прощання я побігла в гараж по свою машину. Кинула погляд на наручний годинник і тихо вилаялась. Вже запізнююсь.  

Рюкзак переставила на пасажирське сидіння і завела машину. Доведеться поквапитися, щоб приїхати лише на десять хвилин запізнившись.  

Містер Конор відчинив ворота, я виїхала і спробувала повільно вдихати і видихати. За останній час мої нервові зриви стали звичними і доводилося хоч якось себе контролювати. Саме тому зараз я почала вести щоденник. Або точніше, просто писала в нотатках, коли відчувала, що щось не так. Пам’ять в телефоні вже забита через такі записи, але треба віддати їм належне — це працює. Як мінімум я менше нервуюсь, висловивши все в словах, а не переживаннях.  

Поки я стояла в заторі, зателефонував тато. Він зараз разом з мамою був в іншому місті, їх запросили провести лекцію в академії, де вони навчалися, Коул і зараз вчиться Ксеня. Вірніше, сестра не вчиться, в неї канікули. Але в тих, хто вчиться на музичному відділенні вони будуть тільки в серпні.  

— Так, — відповідаю провівши по екрану і увімкнувши гучномовець.  
— Донечко, ти вже виїхала? — питає тато.  
— Так, щойно.  
— Слухай... Ми забули деякі папери вдома, а без них лекції не провести. Там ще й готова презентація, — хвилювався татусь. 
— А коли ви маєте її проводити?  
— В п’ятницю.  
— Ну, сьогодні понеділок. Ще є час. Ви можете повернутися.  
— Краще ти приїдь до нас, — я зрозуміла, що тато намагається зробити, тому відразу відмовилась. 
— Ні, тату. Ти ж знаєш, що я працюю.  
— За ту... Роботу тобі не платять. Ти — волонтер!  
— І що?  

Я допомагаю в лікарні, де працює Еліс. Вона влаштувала мене туди і тепер я близько п’яти годин проводила там. А ще я вирішила, що не буду просити в батьків гроші на свої потреби, тому підробляю вночі офіціанткою в клубі, де працюють Бен і Дем. А татові це все не до вподоби. Він намагається відмовити мене від того всього.  

— Їдь до нас. В цьому готелі прекрасні умови. Можемо й Ксеню взяти, проведемо собі власну відпустку тут.  
— Тато... 
— Рейчел, — суворіше промовляє, — Ти не зобов’язана працювати.  
— А за квартиру хто буде платити? — поцікавилась, адже на даний момент я живу не вдома, а в тій квартирі, яку мені батьки віддали. Ми раніше в ній жили.  
— Я, — готово відповідає чоловік.  
— Ні, — заперечую, — Пробач, але я так не хочу.  
— Донечко... 
— Тату, — вже твердішим голосом промовляю, коли під'їжджаю до лікарні і зупиняюсь на паркінгу, — Ти ж знаєш, що мені це потрібно, — слабко закінчую і чую, як важко тато зітхає.  
— Розумію, — відповідає, — Але ти все одно приїдеш до нас і привезеш документи.  
— Я можу відправити їх поштою.  
— Ні, ти приїдеш сама. Не обговорюється, — відразу каже, — Все, будь обережна. Люблю тебе.  
— І я тебе, — промовляю та відключаюсь.  

Видихаю, на мить схиливши голову до руля. Тато хвилюється за мене і я це бачу, але нічого не можу зробити, крім як продовжувати жити саме в такому темпі. Інакше я постійно буду думати про нього. Проте, де він, що робить чи все з ним гаразд... А мені цього робити аж ніяк не можна. Я і так ледь змогла вмовити тата не відправляти мене до психолога через нічні жахіття, які мені сняться і постійні напади паніки. Між іншим через це я і з'їхала від батьків, щоб не лякати їх.  

Я вийшла з машини і ввійшла в будівлю лікарні. Переодягнулася та відправилась до Еліс, в якої зараз був обхід. Взагалі, все, що я роблю — це допомагаю їй з різними процедурами. А в основному, лише спостерігаю, адже ще мало, що знаю. Та просто так я теж не сиджу і, коли жінка зайнята, беру підручники і читаю їх. Біологія, хімія... Ніколи не думала, що це зможе мене настільки зацікавити. Тим не менш, я завжди уважно слухаю, коли Еліс розказує щось про різні історії хвороби і про те, чому вона обрала працювати саме з дітьми. Взагалі, я полюбила цю жінку. Вона намагалася допомогти мені. А я не хотіла відштовхувати. 

За весь робочий день до мене встиг подзвонити Коул. Не дивно, адже саме він був присутній зі мною (хоч і на відстані), коли все було дуже погано. Брат дзвонив постійно, але йому я теж не могла розказати всієї правди, адже він міг і кинути все та приїхати. Я не могла так з ним вчинити.  

Він спитав, як я, розповів, що на їхньому концерті в Сан Дієго, Ділану мало не пришибли дверима пальці, коли вони намагалися втекти від фанаток. Хлопець саме зачиняв двері, як вони всім натовпом накинулись. Довелося тягнути двері тримаючись не за ручку, а за них. Так він мало не попрощався з пальцями.  

Єдине про, що ми уникали говорити — це Джейн. Ні, в них все в порядку, але зараз любий момент міг зруйнувати те, що вони обоє намагаються полагодити. Їм важко після тієї сварки, адже тоді дівчина дійсно дуже розізлилася, а брат не звик просити вибачення. Він навіть не розумів, чому має це робити. Словом, я вірю, що вони зможуть все пережити вдвох. Адже краще, коли двоє боряться за ці стосунки, а не хтось один.  

Крім, брата мені написав Нік. Він теж їхав додому на канікули і цікавився, коли я буду вільна. Так як сьогодні я не працювала в клубі (тому, що вчора замінила декого іншого), то й зійшлися на тому, що він забере мене після роботи.  

Я не очікувала, що ми з Ніком дійсно станемо друзями. Я б взагалі про нього забула, якби під час допиту (а я була на ньому через те, що зробила), його не привели як свідка. Тоді було настільки байдуже до всього, адже в таких ситуаціях в мене працювала здатність відсторонення. Це, мабуть, одна з найкращих моїх якостей. І найгірших теж. Словом, він бачив, що ті питання, які мені задав офіцер мене не особливо хвилювали і відповідала я неохоче. До того ж, тут ще й допоміг егоїзм і самовпевненість, адже я знала, що батьки точно не дадуть поліції звинуватити мене в чомусь. Тим не менш, мені все ж присудили пару годин міських робіт (це було прибирання території школи) і я вже їх відробила. Отже, Нік захистив мене і сказав, що він сам все зробив і самостійно підключив всю апаратуру (хоча здавалося б, що це нічого й не змінює, чи не так?). Я чисто з вдячності заговорила з ним, коли ми вийшли з поліцейського відділення. Чомусь, мені на підсвідомому рівні здавалося, що він хороший хлопець, тому наше спілкування продовжилося і я не замітила, як ми стали справжніми друзями. Він знав всі фільми, які я колись дивилася. Більш того, написав список тих, які ще варто побачити. Я заставила його таки змінити окуляри на лінзи і серйозно, це тільки прибавило йому привабливості. Ми не ділилися якимись надто страшними секретами, але знали, що в житті кожного не все так просто. Нік розстався зі своєю дівчиною прямо перед випускним, тож його парою була я. Чесно кажучи, мені й самій треба було відволіктись, тому я погодилася на цю авантюру. Та й ми весело провели час. Фей теж була без пари і приєдналася до нас. Ми були дивним тріо, але я почувалася серед друзів набагато краще. Мама тоді дуже зраділа, коли дізналася, що я все ж піду на випускний і не буду цілі дні сидіти вдома.  

Взагалі мій емоційний стан був дуже не стабільний. Я могла бути весела, а вже за мить на мене «нападала» така апатія, що нічого не хотілося робити. Було так порожньо, ніби в житті чогось не вистачає. Я знала чого, вірніше кого, але забороняла собі постійно думати про нього. І все одно це робила. Силою я ніколи не вирізнялася, тож очевидно, що те, як він зник не найкращим чином вплинуло на мене. Але я сама не очікувала, що все буде аж так погано. Я намагалася впоратися з усім сама... Проте, якщо й досі це роблю, то ясно, що мені не вдалося...  
Зараз я б усе віддала, щоб ніколи не знати його.  

Взагалі, ця емоційна залежність лякала не лише мене. Джейн часто навідувалася в гості, коли я переїхала від батьків. Думаю, що це Коул заставляв її приїжджати, але я вдячна їй, що вона була поруч. Дівчина дуже тонко могла підібрати підходящі слова. Тож, одного разу ми розговорились саме за цю тему. Згадали, як я казала, що її реакція — ненормальна і переконалися, що моя тим паче. Не можна було жити в постійній ізоляції від всіх і всього... Але, коли ти ігноруєш проблему, то здається, що її немає, чи не так? Ось і я думала, що якщо відсторонюсь від усіх, то здаватиметься ніби нічого не сталося. Я ж не могла дійсно стати якось... Ненормальною. Я злякалася за себе і за те, куди я такими темпами себе заведу. Після того я почала бігати щоранку. Не лише, коли видається можливість, а кожен ранок. Це дисциплінувало. Частіше заїжджала до батьків, спілкувалася з братом та сестрою. Я змогла «перебудувати» себе. Я змінила свої будні. Знайшла нового друга — Ніка, який теж додав свій вклад в виведення мене з депресії. Усе змінилося та всередині я все одно знала, що так просто не буває. Не зі мною. Я не хотіла питати Еліс, але сподівалася, що якщо вона сама нічого не розказує, то як мінімум з ним усе нормально.  

Я намагалася стати кращою і стала нею. І я знаю, що він сам поїхав, сам покинув мене, тому жаліти ні про що не буду. Це повністю його рішення і провина теж не моя.  

Зміна в лікарні ще не закінчувалася, але таких як ми(волонтерів) завжди відпускали скоріше. Від нас не вимагалося такого чіткого графіку як від працівників лікарні. Еліс сиділа в ординаторській, коли я зайшла попрощатися.  

— Я вже збираюсь додому, — інформую її і жінка піднімає голову, відриваючись від чиєїсь медичної картки.  
— Так, звісно, йди. А ти на машині? — турботливо питає. Я замітила, що вона так до багатьох говорить. Мабуть, робота з дітьми все ж накладає свій відбиток на її манеру розмови.  

По її очах я бачила, яка вона була втомлена. Взагалі, я сама ніколи не погоджуся працювати в педіатрії. Вона ж не просто лікар педіатр, вона — хірург. Мені здається, що надто важко знати, що від тебе залежить життя дитини. Дитини, яка нічого до пуття не бачила, перед якою все ще мало бути попереду... Відповідальність перед дітьми набагато більша, ніж перед дорослими, хоч і втрачати їх однаково боляче.  

— Так, але мене забере Нік, а по машину приїде Ксеня, — сказала я, не намагаючись нічого приховати. Вона так дбала про мене, що іноді я думала, ніби вона моя друга мама. Хоча з іншого боку, це могло бути звичайне почуття провини. Але я все розуміла і знала, що матері не можуть відповідати за своїх синів.  
— Нік? — не розуміє, хто це, — Ах, точно. Той хлопець... А ви з ним... 
— Ні, — перебила я, — Вибач, але я не думаю, що це... 
— Моя справа. Звісно. Я розумію.  

Жінка потерла очі і тяжко зітхнула. 

— Мій син — ідіот.  
— Не кажи так. Ти хороша мати. В нас просто були... Різні шляхи, — намагаюсь якось виправити ситуацію, адже я зовсім не хотіла її засмутити.  
— Це не так, Рейчел...— дуже тихо каже вона.  

В цей момент мені прийшла смс-ка, що Нік вже чекав біля входу.  
Я підняла голову на Еліс і підійшла до неї.  

— Спробуй поспати хоч дві годинки. Ти дуже втомлена.  
— Я знаю, люба, знаю, — слабко посміхнулась вона.  
— Мені треба йти.