Глава 27

Коридори школи були пусті. Світло приглушене і лише повільна мелодія лунала з актового залу.  

Фей і я йшли туди стукаючи каблуками по поверхні. Люблю цей звук, іноді мені здається, що він звучить як молоточок, яким вдаряють судді, оголосивши вирок.    

В залі гості вже прибули. Більшість з них стояли біля високих столиків і розмовляли про своє. Всі одягнені як найкраще, яскраві та безсумнівно дорогі прикраси, здавалося, прикрашають кожну жінку в цьому приміщенні. Чоловіки в костюмах, на губах стримана посмішка і твердий погляд. Я навчилася відрізняти тих, хто дійсно є з впливових сімей, а хто з таких, що більше показують свої можливості. Якби мої батьки були тут, то виглядали б так само стримано, як і решта. Проте, їхній достаток і так було б видно. Для цього не обов’язково одягатися в найдорожчі речі, достатньо просто правильно себе подати. Мама ніколи не вміла та й не хотіла спілкуватися з кимось з нашого кола. Для неї межа — це батьки наших друзів(моїх, Коула, Ксені). Можливо, саме за те, що закони такої спільноти не змогли «ув’язнити» в свої рамки, я й люблю її.  

Фей роздивлялася все довкола, але шукали ми одну ціль. Вона була виявлена біля вчительки математики. Містер Рейн розмовляв разом з нею та батьками якихось учнів про щось дуже важливе, судячи з такої бурної жестикуляції. Ну-ну. Я подивлюся, що ти скажеш, коли вечір дійсно почнеться.  

Я намагаюся триматися осторонь всіх. Чесно, навіть присутність Фей не змогла мене хоч якось підбадьорити. Думки були зайняті Деніелом. Я вкотре витягнула телефон і написала йому.  

«Подзвони мені» 

Жодної відповіді. Перед тим були надіслані десяток питань «Де ти?», але так само без відповіді та навіть не прочитані. Його телефон вимкнений, я залишила кілька голосових.  

Тривога знову повернулася. Серце почало битися сильніше і частіше. В горлі з'явилося неприємне відчуття, яке заставляло задихатися. З'явилося бажання взяти машину і поїхати звідси. До нього. Спитати, чому він не може подзвонити? Чому не відповідає? Або, хоч тоді я отримаю відповідь на своє питання: де він? 

Коула я замітила відразу. Його важко не побачити. Виглядає так, ніби та енергія, що йде від нього заставляє людей обертатися і дивитися на хлопця, перешіптуватися, кидати зацікавлені погляди.  

Мій брат, втім одягом не відрізнявся. Був як і всі, в темному піджаку, але замість класичних штанів, обрав джинси.  

Він підійшов до нас з Фей і обійняв спершу її, а потім мене. Тільки от відпускати не спішив. Я стиснула пальці на його піджаку намагаючись, втриматися. 

— Де Джейн? — перше, що вилітає з моїх уст.  
— В мене, — відповідає брат, — Поговорімо пізніше, Рейчел. Не хочу псувати тобі цей вечір, — хлопець відривається на мить, щоб поглянути на мене, — Маєш неперевершений вигляд.  

Я дивлюся на нього, але слова подяки так і не хочуть з'являтися. Коул бачить, що мене щось турбує, але розказувати нічого не збирається.  

Я зустрічаюсь з Ел біля столу з напоями. На ній коротка сукня, спідниця якої така пишна, що дівчині б і ще діадему, і точно матиме вигляд принцеси. А це аж ніяк не сходиться з її характером.  

Ми перекинулися парою слів, а потім розійшлися в сторони, сподіваючись, що ніхто цього не замітив. Насправді, для цього такої конспірації не треба, адже все одно всі дізнаються, хто саме дістав відео. Тільки я зроблю все, щоб Ел не постраждала. Це була моя затія, а тому й відповідати мені.  

Я побачила Ханну неподалік від сцени. Здається, вона теж організовувала захід. Вийшло, між іншим, непогано.  

Стояло багато столиків, біля яких були люди. Їхня поверхня мала голубих колір. Взагалі вся гама кольорів складалася з блакитного та білого. До речі, за людей ще можна сказати те, що жінки, всі, як на підбір, були в вечірніх сукнях довжиною до підлоги.  

Ханна одягнула сукню світло-рожевого, пастельного відтінку. Волосся було розпущене, а під руку вона тримала хлопця, обличчя якого здалося мені знайомим.  

«Точно» — згадалося. Це ж той хлопець, який розказував нам про «плюси армії» чи щось таке.  

Вона обернулася і теж замітила мене. Посміхнулася і помахала рукою в значенні «привіт». Я теж віддзеркалила її рух і на душі стало навіть спокійніше. Схоже, в неї тепер все гаразд.  
Та в мене ні. 

Вечір проходив, як на голках. Я постійно дивилася на двері залу в надії, що зараз вони відчиняться і туди ввійде Деніел.  
Тільки цього не ставалося, а мій біль з кожним разом ставав все сильнішим.  

Я спробувала зосередитись на чомусь іншому. Наприклад, мені було цікаво, чому Джейн не прийшла з Коулом.  

— Ми посварилися, — неохоче поділився брат, поки Фей пішла взяти нам щось поїсти. 
— Отже, вона розказала, — припустила я.  
— Ти теж це знала? — вдає з себе здивованого, — Невже це тільки я такий сліпий? — питання було риторичне, тож і відповідати на нього я не бачила потреби.  
— Ти впевнений, що вона нікуди не піде, поки ти тут?  
— Так. Їй немає більше куди йти. 

Чому, я не питала. Це особиста справа Джейн, якщо вона захоче, то поділиться своєю історією. 

— Може тобі краще поїхати до неї? — пропоную, але Коул продовжує дивитися в стіну і ніяк не реагувати. 
— Ні. Я не зможу втриматися і ми знову посваримось, а я цього не хочу.  
— Ти так змінився, — замічаю, — Думаю, це не без допомоги твоєї дівчини.  

Коул ніжно посміхнувся, коли я сказала це. Мабуть, він і сам так вважає, просто не говорить в голос.  

— Взагалі, ти теж, — перевертає стрілки на мене, — Ти стала більш емоційною. Я давно вже не бачив, щоб ти стільки реготала.  
— Ось так, — посміхаюсь, — Схоже, нам обом стосунки пішли на користь.  

Брат починає сміятися, а я ловлю кілька зацікавлених жіночих поглядів в його сторону. Хочеться закотити очі і сказати: «Зайнято!».  І чому тут немає Джейн?! Вона б швидко показала, де місце таких жіночок. Біля їхніх чоловіків! 

Повернулася Фей і ми почали говорити про те, що буде далі. Куди підемо поступати? На кого вчитися? Коул підтримав мій план, коли почув його і сказав, що майже пишається мною.  

Не знаю, як щодо всього іншого, але я рада, що наші з ним відносини змінились. Що ми можемо спокійно говорити, спілкуватися, обніматися. Мені не вистачало його. Я не втомлюсь казати як сильно люблю його, хоч йому жодного разу більше такого не промовлю. Втім, це і так зрозуміло.  

Коли директор підійшов до стійки з мікрофоном, в залі стихло. Всі погляди були направлені на нього. Крім мого. Я дивилася на невеличку кімнатку, яка знаходиться на другому поверсі і з якої видно весь зал. Там стоїть пульт керування звуком, проектор і решта необхідної для шкільних виступів техніка.  

— Я відлучуся на мить, — інформую брата і Фей.  

Подруга запитливо дивиться на мене і я киваю їй, підтверджуючи здогадки.  

Піднімаюсь сходами. По дорозі замічаю пару підлітків, яким вкрай необхідно усамітнитися саме в цей момент. Але від них разило алкоголем, тож я не здивуюсь, якщо вони покажуть свою пристрасть прямо в коридорі. 

Кімнатка виявилася зачиненою, а хлопець, який був всередині тримав на вухах величезні навушники. Чорт! 

Я почала зі всієї сили стукати у двері. Навіть ногою вдаряла, але він не здригнувся і не почув. 

«Тільки не це. Та стягни ти ті кляті навушники!» 

Немовби, почувши мої відчайдушні благання. Хлопець стягує навушники і відкушує шматок бутерброда, який тримав в пакеті. 

— Хей! — ще раз стукаю і нарешті(!) хлопець розвертається на своєму кріслі та здивовано дивиться на мене, — Впусти мене. Будь-ласка, — фраза ніби взята з фільму жахів. В іншій ситуації я б з цього навіть посміялася, але не зараз.  

Хлопець роззявив рота та все ж піднявся і, витягнувши ключі з задньої кишені штанів, відчинив двері.  

— Велике дякую, — широко йому посміхаюсь і протискуюсь повз нього всередину, намагаючись не замазати його пальцями сповненими жиром своє плаття.  
— Е-е-е...— тягне хлопець, — Що тобі потрібно?  
—  Та так, небагато, — вирішую, що краще за все буде заговорити його, а в той час вже вставляю флешку в ноутбук, щоб підключити проектор і показати на екрані відео, — Ти сідай, я ненадовго. Розкажи про себе, — прошу, абсолютно не слухаючи, що він каже. 
— Ми з тобою ходимо на кримінальне право, — здивовано бурмоче.  

Я на мить розвертаюсь, щоб поглянути на нього. Виглядає, як звичайний підліток простої школи. Але аж ніяк не такої, яка має статус приватного навчального закладу.  

Невже я справді так подумала? На кого я стаю схожа? На одну з тих, що зараз стоять в залі і відкривши рота, слухають промову директора? А потім їдуть бозна-куди, щоб витратити батьківські гроші одним махом кредитною карткою?  

Я відчула сором. Я ж давно пообіцяла собі не перетворитися на таке лайно, а в результаті навіть не замітила як стала такою ж, як вони. Шкода, що я навіть не замічала цього за собою. 

Зараз, дивлячись на хлопця з кудрявим волоссям і окулярами для зору на очах, мені стало соромно, що я настільки була зациклена на собі, що жодного разу не замітила його і тепер ніяк не могла пригадати, щоб хоч колись бачила.  

— Вибач, — говорю, — Я зовсім тебе не пам’ятаю.  

Він посміхнувся, а мені стало боляче від цієї посмішки. 

— І не дивно, — каже з гіркотою, — Такі, як ти ніколи не замічають таких як я. Це вже звично, тому я не ображаюсь.  

Взагалі хлопець був красивий. Навіть сидячи, я могла побачити, що він високий і статура в нього досить нормальна. Йому б змінити окуляри на лінзи і трішки підстригтись... Так-с... Не туди їдемо.  

Треба зосередитися на відео, а потім я розберуся з ним.  

— Це ніколи не має стати для когось звичним, — тихо кидаю та повертаюся до підключення «фільму».  

Дивно, що він не намагається завадити мені. Буду йому винна за «допомогу і співпрацю».  

І-і-і-і... Готово! Радо натискаю Enter і на проекційному екрані з'являється відеоролик.  

— Що за...— питає хлопець, який сидить біля мене.  

На екрані з'являється всім нам відомий чоловік, який нахиляється до нашої учениці(видно тільки форму, лице ми закрили). Він ставить руку на її плече, а потім проводить нею по руці.  

— Краще, мабуть, пояснити на прикладі, — промовляє містер Рейн. 

Я бачу як в залі одна жінка прикладає руку до рота, шаленіючи від того, що відбувається далі і вже з іншою дівчиною.  

Він ставить руку їй на коліно і лізе нею все вище. Дівчина трясеться, як листок під час сильного вітру.  

Директор починає кричати до когось. Піднімає голову і я впевнена, що добре бачить, хто сидить в цій «комірчині».  

— Рейчел, звідки ти це дістала? — питає незнайомець.  
— З його ноута, — відповідаю, не бажаючи вдаватися в подробиці.  
— Йому кінець, — раптом радісно говорить хлопець.  
— А ти чому радієш? — здивувалася, очікуючи, що він не схвалить мою затію, а не зрадіє їй. 
— Цей козел приставав до моєї дівчини. Але вона заборонила хоч щось робити, тому й доводилося мовчати. А вона тим часом просто ходила на його уроки і сиділа нижче трави, тихіше води, — ділиться... 
— А як тебе звати? — все ж цікавлюсь перш, ніж піду звідси.  
— Нік, — каже і я посміхаюсь.  
— Я Рейчел.  
— Я знаю, — теж усміхається і в нього з'являються милі ямочки.  
— А вдай, що ні, — прошу.  
— Що?  
— Вдай, що ти мене не знаєш. Я не така, якою, можливо, здаюсь, — кажу йому і покидаю кімнату, залишивши розгубленого хлопця в роздумах. 

Забігаю в зал саме на кінець «презентації». На останньому слайді я написала: «А тепер подумайте ще раз перш, ніж вкладати гроші в школу, де вашим донькам загрожує небезпека в вигляді «найкращого вчителя року» — містера Адама Рейна». Кінець. 

Близько секунди всі мовчали. А потім... Жінки почали рватися, щоб вліпити ляпас вчителю літератури. Директор намагався їх стримати і заспокоїти, в той час як батьки, які впізнали все ж своїх доньок на відео, таки дісталися містера Рейна і зацідили йому кулаком в око. Вчитель вже стояв біля виходу з зали, коли чоловіки наздогнали його.  

Під час цього галасу мене хтось схопив за руку і виволік звідти.  

Коул тягнув мене позаду себе намагаючись якомога швидше дістатися виходу. Рука вже боліла від того як сильно брат її стискав, але я мовчала. Схоже, він теж помітив, коли я була в тій кімнаті. 

Нарешті ми дісталися його автомобіля і сіли в нього. Коул завів машину та ривком виїхав з паркінгу.  

— Ти збожеволіла? — не витримав хлопець, вдаряючи рукою по керму. 
— Ти сам все бачив, — спокійно відповідаю, — Він покидьок і заслужив на всезагальну ганьбу як мінімум.  
— Це не тобі вирішувати, — продовжує дратуватися брат. 

Я ж навпаки, відчувала спокій і зосередженість. Ніби мені було байдуже, що з ним буде, головне, що всі дізналися, хто він. 

— Як ти дістала те відео? — питає Коул. Я не відповідаю, — Чорт забирай, ти знаєш, що тебе можуть посадити, якщо дізнаються, що ти сама поставила камеру в його домі! Це незаконне стеження за людиною!  
— Він сам знімав ці відео. Я всього лише дістала їх з його ноутбука.  
— Господи, — прикриває обличчя долонею, — Це справа поліції, а не твоя. Чому ти влізла?! — знову підвищує тон, але потім чомусь відразу замовкає, — Рейчел, — кличе та я мовчу, — Він щось з тобою... 
— Ні, — відразу перебиваю, здогадавшись, що він хоче спитати, — Але... Фей... 

Брат зрозумів, що я намагалася сказати, тому сильніше скрипнув зубами і вилаявся.  

Додому ми не їхали. Коул планував відвезти мене до своєї квартири.  

Я витягнула з клатчу телефон і написала Фей, переконавшись, що вона вже вдома і в безпеці. Коли ставила його назад, замітила блиск відбиваючого світла на ключах. Це були ключі від квартири Деніела. Плани змінились. Ми поїдемо туди, де живе Коул, але я відправлюсь в квартиру свого поки ще хлопця. 

Коли автомобіль Коула зупинився на підземному паркінгу і я вийшла, то вирішила запитати:  

— Він поїхав, правда? Повернувся назад. 

Брат дивився на мене і відповіді я вже не потребувала.  
Він поїхав.  

Я пішла до ліфта, не слухаючи криків Коула і спроб зупинити мене. Двері саме зачинились, коли він підійшов до мене.  

Відкриваючи двері його квартири, у мене почали тремтіти руки. Я спробувала вгамувати своє хвилювання, але в цьому не було жодного сенсу.  

Зайшовши всередину, було ясно, що його я тут не побачу. Але все ж, мабуть, в кожного була б така надія, правда? 

Чисто, пусто, прекрасно...  

Погляд впав на фотографію, яка стояла на стелажі. Це чорно-білі знімки, які ми зробили у фото-будці. На одній, я висунула язик, на іншій поставила Деніелу знак рогів. Позаду була надпис, яку я зробила червоним маркером.  
Be here now(будь тут зараз) 

Взагалі, воно мало мати інше трішки значення, але тепер це звучало як бажання і я хотілося, щоб воно здійснилося.