Глава 25

Отже, в мене вийшло! Я набрала потрібну кількість балів і навіть більше! Чесно, пишаюсь собою, адже оскільки я не буду йти цього року в коледж, то й відповідно екзамен можна було здати наступного, але я рада, що змогла зробити це.  

Решта часу йшла підготовка до балу. Ксеня проводила дні в студії і поверталася вся змучена настільки, що її єдиним бажанням було лягти спати і не прокидатися. Але я бачила, який танець вона готує і це має бути щось неймовірне. Прикро, що я не зможу побачити його в живу. Сумніваюсь, що встигну.  

І головна подія за весь час — я каталася на конях!  

Все почалося з того, що одного ранку в суботу, Деніел завітав до нас у гості.  
Тут виходжу я з розбурханим волоссям, розмазаною тушшю на очах, яку міцелярна вода не допомогла змити.  

Він сидів за столом і розмовляв про щось з татом в кухні. Я так і застигла на сходах в своєму махровому халаті, дивлячись на цю сцену.  

Першим мене замітив «батечко». Я почала махати руками, прикладати вказівний палець до губ, показуючи, щоб він мовчав. Що зробив мій любий татусь? Радісно посміхнувся і промовив:  

— Люба, ти вже прокинулась? А я думав, що сьогодні як завжди, раніше дванадцятої тебе не розбудити.  

Це через те, що після здачі всіх екзаменів я дозволила собі повністю розслабитися і дивилася до ночі серіали.  

Отже, Деніел повертається і безпомилково відразу натикається на мою фігуру. Вам колись хотілося провалитися крізь землю? Я ж хотіла опинитися на Марсі!  

— Привіт, — вітається. Його погляд вже не обіцяв мені нічого доброго. Втім, мій теж. Я була готова прибити його за таке відверте споглядання і насмішки!  
— Привіт. Що ти тут робиш? — грубо питаю, а тато засміявся, приставивши кулак. 
— Гаразд. Ви тут розбирайтесь, а ми з мамою їдемо до дядька Глена, — повідомляє тато і я лише киваю. 
— То, що ти тут робиш? — все ж спускаюсь і підходжу до нього.  

Хлопець тягне руки до мене і заставляє сісти йому на коліна.  

— Я тут роблю тобі пропозицію, — я «подавилася повітрям». Почала кашляти і Деніел поплескав мене по спині, — Пропозицію поїхати на ферму, — розсміявся з моєї реакції, а я образившись, вдарила його по плечі.  
— Не смішно. До такого треба готувати завчасно.  
— Справді? Ти б не погодилась якби пропозиція була інша і в ній був би текст: «Чи вийдеш ти за мене?» — його очі все ще сміялися, проте я ж навпаки стала цілком серйозною.  
— Погодилася, — відповідаю.  

Кілька секунд Деніел напружено мовчав, намагаючись вгадати чи я жартую. Лише, коли він вже забрав свої руки з моєї талії я дзвінко розсміялася.  

— Чорт, — лається хлопець, видихаючи.  

Я обвиваю руками його шию.  

— Ще будуть якісь такі жарти?  
— Не найближчим часом, точно, — обіцяє і я вирішую повернутися до попередньої теми. 
— Що ти там говорив за ферму?  
— В подруги моєї мами є ферма, вона тримає там коней і... запросила нас до себе на вихідні. Не хочеш приєднатися?  
— До вас? — дивуюсь, — А хто ще поїде?  
— Мама, Рік і я.  
— А його тато не буде проти цього?  
— Він не дізнається, — злиться з цього питання.  
— Деніел, я не думаю, що це... 
— Будь-ласка, — перебиває мене і стискає мою руку в своїй, пильно дивлячись в очі, — Рік любить проводити з тобою час вже більше, ніж зі мною, — намагається трішки розбавити обстановку.  
— Добре, — здаюсь.  

Деніел переможно посміхається і я цілую його.  

— Я правильно розумію, мої батьки мені вже дозволили поїхати?  
— Так.  
— Ура!  

Хлопець проводить рукою по моїй щоці. Я продовжую дивитися в його шоколадні очі і думаю, що, мабуть, варто припинити це робити, а то виглядає надто страшно.  

— Фу! — кричить голос позаду нас. 

Не треба обертатися, щоб зрозуміти, що це була моя маленька сестричка.  

— І тобі доброго ранку, злюка, — кажу, навіть не думаючи вставати. 
— Аякже, доброго, — бурчить Ксеня.  
— Ти чого така зла? — цікавиться Деніел. Вони якимось чином знайшли спільну мову і не погано ладять. 
— Сьогодні репетиція, а половини команди немає в місті, — пояснює.  
— А де вони? — питаю вже я.  
— Поїхали на концерт ОС. Сказали, що їм треба трішки відпочинку. Може попросити Коула, щоб відмінив концерт? — жартома питає Ксеня, але якщо вона б дійсно цього захотіла, то так і було б. Її забаганки в силу віку і статусу наймолодшої виконуються як два пальці об асфальт.  
— Не варто. Це ж їхній останній концерт тут, — кажу я, поки сестра зазирає в холодильник і дістає звідти мінералку. 

Вона переливає воду в стакан і п'є її.  
Я піднімаюсь та дістаю з холодильника бутерброди з сиром, які мама зробила перед тим як поїхати. Кладу дві в мікрохвильовку і розігріваю.  

— Та я то знаю. Як там Джейн, до речі? — цікавиться і сідає навпроти Деніела за стіл.  
— Як завжди, веселиться.  
— А Коул навіть не здогадується? — питає сестра, я лише знизала плечима. 
— Про що він має здогадуватися? — встріває Деніел.  
— О, що Джейн не хоче, щоб він їхав, — радо ділиться Ксеня.  

Звук, який сповістив, що їжа готова, заставив мене здригнутися. Я витягнула тарілку і поставила її на стіл.  

— Може, ти теж щось з'їси? — питаю в сестри, поки кусаю бутерброд. Інший взяв Деніел.  
— Не буду, — крутить головою, — Краще зразу побіжу в зал, а потім і поїм.  
— Дивися не зомлій там з таким харчуванням, — попросила.  

Після сніданку я почала складати речі. Взяла по мінімуму, лише дві пари джинсів, три футболки і дві куртки на всякий випадок. Зі взуття: кросівки та черевики.  

Я хотіла поїхати кудись. Вдома сидіти набридло, а провести час на природі, як на мене, найкращий відпочинок. Тим паче, що я давно хотіла покататися на конях, але не знаю, чи там це дозволять.  

Наші з Деніелом стосунки почали мені нагадувати весну. І причина не лише в тому, що зараз дійсно ця пора року. Думаю, що це через те, що все так легко, ніжно і трішки тепло. Ніби вітерець пролітає, проте хлопець завжди встигне накинути на мене свою куртку. Це справді заспокоює, кажучи, що дарма я так про все хвилююсь. Я довіряю йому. Або ж намагаюсь це робити. 

Ми їхали на машині Деніела (справді, в нього і мотоцикл, і машина). Еліс та Рік їдять машиною мами Деніела. Я дивилася на квітучі поля, золотисту пшеницю і думала, що літо дійсно вже близько. В голову прийшла думка, що класно було б зупинитися і босою побігати по зеленій м'якій траві.  
Один раз довелося зупинитися, щоб заправити машину. Я в той час йшла купувати їжу і напої. Було так спекотно, що я зав'язала свою футболку таким чином, що з неї вийшов топ. Добре, що я взяла босоніжки і шорти, а то в джинсах точно б впарилась.   

— Приїхали, — повідомив хлопець, коли я вже майже спала. Не дивлячись на кондиціонер в автомобілі, мені все одно було жарко.  


Я вийшла з машини і відразу вдихнула свіже лісове повітря.  

— Ходімо, Лейла вже зачекалась, — говорить мама Деніела. Ми заїхали разом, одночасно. 

На фермі я з подивом замітила велику кількість підлітків. Деніел розказав, що це єдина місцева розвага і до того ж, непоганий спосіб займатися спортом.  

— Особливо багато їх влітку, — продовжував розповідати.  

Мене заставили переодягнутися перш, ніж відправитися до коней. Довелося взяти джинси і гумові чоботи. Але я все ж змогла вмовити дозволити мені бути в звичайній футболці. Сам же Деніел був вдягнутий в джинси і чорний гольф. Тут дійсно клімат був не такий жаркий, хоч, як мені здалося, ми недалеко поїхали.   

Коли всі розклали свої речі в будинку біля самої конюшні, то пішли знайомитися з власницею цього прекрасного місця. Точніше знайомити мене. Нам виділили по дві кімнати на другому поверсі, в одній була я з Деніелом, а в другій його мама та брат. 

— Лейла! — радісно викрикує Рік, коли бачить, як жінка, знімає з себе шолом для їзди верхи.  
— Привіт, малий, — жінка теж спішить до свого, як мені сказали, похресника. 

Лейла — жінка сорока з чимось років, блондинка з зеленими очима. Вона низенька і худа, що виявилося перевагою для Ріка, адже хлопець все ж був вищий за неї, не дивлячись, що сам не дуже вирізнявся ростом. 

— Привіт, — Еліс цілує подругу в щоку, потім Деніел теж обнімає давню подругу своєї матері. Я підходжу до них і хлопець, взявши мене за руку, представляє їй. 
— Лейла, познайомся. Це моя дівчина — Рейчел, — оголошує він і посмішка жінки стає ще ширшою. Вона кидає хитрий погляд на маму Деніела, а та лише киває їй. 
— Рада познайомитись, дівчина Деніела — Рейчел, — промовляє.  
— Я теж, подруга Еліс — Лейла, — не розгубившись, відповідаю і вона сміється.  
— Ти мені подобаєшся. Ну, що? Йдемо кататися чи спершу розглянете тут все?  

Я запитливо дивлюся на свого хлопця і він відповідає:  

— Ми прогуляємось, а потім я сам покажу Рейчел коней. 
— Деніел, та не можна постійно тримати дівчину біля себе. Їй же нудно може стати, — дорікає хлопцю Лейла.  
— Зі мною не стане, — впевнено заявляє Деніел і за руку відводить мене всередину ферми. 

Там знаходиться близько десяти ділянок по обох боках, які розмежовані дерев’яними перегородками. За кожними з них знаходилися різні за породою коні. До речі, не всі були всередині, адже багато хто саме зараз катався. Деніел розповів, що в дитинстві йому доводилося частенько заїжджати сюди влітку і допомагати тітці Лейлі по господарству. Він між іншим, ненавидів ці періоди, але з часом почав цінити.  

Деніел приніс рукавички, я натягнула їх і погодувала красивого коня коричневого забарвлення з чорною довгою гривою. Зразу згадала сотні мультфільмів, де були коні і як я завжди хотіла, щоб мій кінь теж мав крила. Лише в дванадцять до мене дійшло, що таких не буває. Але, блін, я все одно хотіла вірити, що вони є! Це ж мої думки, правильно? То нехай в них будуть існувати такі коні. І мова не про єдинорогів, в яких теж можуть бути крила, а просто звичайнісінького коника з фантастичними можливостями. 

Я роздивлялася фотографії, які по одній висіли на території кожного коня. В багатьох це був знімок з Лейлою, але на деяких були і інші люди.  

— Тому, що ті коні мали своїх власників, — пояснив мені хлопець. 

Багато нагород стояли у вітальні будинку, де ми проживали. Як я зрозуміла вони належать Лейлі і її чоловіку — Джейсону, який помер два роки тому. Це розповів Деніел, поки ми заносили нагору сіно.  
Потім я надягнула на себе такий же шолом, що був в Лейли та змінила гумаки на звичайні чоботи і ми пішли на поле.  

— Ти це серйозно? — схоже, скоро ця фраза стане моєю улюбленою.  

Справа в тому, що кінь, якого мені привели, був прекрасним! Він білий! Ну майже,... якщо його добре вимити, точно буде білий! І також з довгою гривою та таким спокоєм, що я здивувалася. Тобто, ти навіть не уявляєш, що я зараз робитиму, але спокійний, ніби знаходишся під таблетками!  

— Це кінь мами, — каже Деніел.  

Еліс теж підійшла і розказала, як краще їхати, щоб кінь таким же і залишався.  

Деніел поставив мені руку, щоб я стала ногою на неї, бо поставити на сідло і тоді перекинути в мене не виходило. Я дуже боялася, що коню буде важко мене тримати. Знаю, що це маячня, але такий вже в мене страх!  
Серце калатало так, ніби я зараз маю стрибати з парашутом. Тільки-но я вилізла на коня, зразу голосно видихнула, але не надовго. Попереду мене ще чекала сама поїздка по лісу. Деніел теж осідлав свого коня. Він в нього був повною протилежністю моєму. Взагалі, це кобила — Арія, а в Деніела кінь називався Фест.  

— Головне сильно не тягни, — промовила Лейла, маючи на увазі за вуздечку.  

Я кивнула, похлопала легко по Арії, підбадьорюючи її і ми рушили.  

Відправилися ми по протоптаній стежці, яка вивела нас на залиту сонцем поляну. Там було багато ромашок і  ми зробили собі пікнік.  
Еліс з Лейлою наклали нам стільки їжі в рюкзак, ніби ми в похід зібралися, але хіба це погано?  

Деніел розвів багаття, поки я витягала все з рюкзаку. Коней прив’язали до дерева, розстелили покривала на холодну землю.  

Ми пожарили зефірки, випили простої води з пляшки і розмовляли про наше сьогоднішнє побачення, сміючись з деяких моментів, а інколи перериваючись на поцілунки.  

На що схоже те почуття, яке заставляє мене зараз бути тут? Думаю, що його можна порівняти зі свободою. Якраз те, чого мені так сильно не вистачало, я знайшла в ньому, будучи з ним.  

Тільки все не так просто. В мене і досі є відчуття, що скоро ця казка закінчиться і фінал в ній буде зовсім не «хепі ендом». Я навіть достеменно не знаю, чого саме так боюсь: того, що він поїде чи того, що таким чином йому вдасться причинити мені біль. Здається, що ті шкільні знущання наді мною зараз не такі страшні як те, що він може одного дня зникнути. Не попрощавшись. А я не впевнена, що впораюсь з цим.  

Я спробувала зосередитись на його обіймах і заході сонця. Довго ж ми тут сидимо... Багаття вже не горить, їжі майже не залишилось (але в цьому не лише наша вина, ми ділилися) та й музика, яка лунала з мого телефону стихла. Мабуть, батарея здохла. А ми продовжували сидіти і мовчати, насолоджуючись одне одним стільки, скільки можна. Та мені все одно мало. Такі думки з'єднують мене з Джейн. Тоді, коли я казала їй, що це схоже на залежність, то ще й сама не розуміла, яку сильну і як легко її підхопити. Мов хворобу. 

Чому ми всі постійно хочемо собі пригод на голову? Чому нас завжди тягне до того, що неможливе? Я з самого початку знала, що з цього не вийде нічого доброго, але погодилася бути з ним тому, що... Тому, що вже тоді розуміла, що мене приваблює в ньому: сміливість, рішучість, безстрашність в різних висловлюваннях. Колись саме таких якостей мені не вистачало. Але, що це означає? Що я зараз намагаюся розчинитися в ньому, щоб заховати свої комплекси? Хіба це справедливо? Та в нього є прекрасна риса характеру, яку я люблю і ненавиджу одночасно — самопожертва. Він на все піде заради близьких і це я вже зрозуміла. Але питання в тому, як далеко він зможе зайти заради мене? Що зробить? Можливо, це буде щось таке, що заставить мене зненавидіти його вкотре... А, що як гірше?  
Я не знаю, чому мене переслідують такі думки. Можливо, це невпевненість, комплекси чи ще щось... Але факт в тому, що я ніяк не можу повністю забутись тому, що тривожність не хоче йти. Вона підкрадається і ніби вичікує, коли можна буде добити повністю. З чим же це пов’язано?  

Через кілька днів я почну вірити, що стала провидицею, адже той страх мене не підвів.  

— Повертаємося? — порушує тишу хлопець. Його рука перекинута через моє плече і я перебирала пальцями, заламуючи їх.  
— Так, — з вдихом промовляю.  

Довелося назад складати все, що тут накидали. Деніел закинув один рюкзак на спину, сів на коня і я зробила те саме. Вже, коли планували відправитися, я згадала, що мій телефон так і лежав в траві, тому довелося повернутися за ним.  

Ми дісталися ферми ближче до вечора. Рік стояв, спершись об перила на ґанку будинку та втупився в телефон.  
Я посміхнулася. Як же це нагадало мені Ксеню. До речі, треба буде сфотографувати їй місцевість. Впевнена, що вона оцінить.  

— Відірвися від того телефону хоч на секунду, — промовляє Деніел, коли ми піднімалися сходинками до Ріка. 
— Відірвусь, — обіцяє хлопець, — Як додивлюся відео.  

Ми стали позаду нього і зазирнули в телефон, щоб подивитися, що ж його так зацікавило. На відео, незнайомий мені хлопець робив трюки на скейті. Деніел потріпав за волосся Ріка і все ж відібрав в брата телефон. 

— Поверни!  
— Потім подивишся. Пішли вечеряти. 

Їсти мені не хотілося. Переодягнувшись, я лише була здатна спуститися до всіх і слухати розповіді з життя Лейли. Виявляється вона з нашого міста. Вони були найкращими подругами з Еліс(ну і є зараз), Лейла поступила на ветеринара, а Еліс — на педіатра. Вони перенесли свою дружбу через стільки років. Відразу подумалось про Фей. Цікаво чи вийде так само зробити в нас? Сподіваюсь на це. Вона справжній друг. Таких завжди боїшся втратити.