Глава 24

— Рейчел?! Де ти ходиш? Екзамен почнеться за п'ять хвилин, а школу вже закрили! — нервово говорить в телефон Фей.  
— Відчини вікно в вестибюлі на другому поверсі. Неподалік від кабінету, де буде екзамен, — відповідаю я.  
— Що? І як ти збираєшся туди залізти?  

День тому 

Тримаючи в руках два пакета з запеченими крильцями я направлялася в кампус університету Хілстоун. Саме тут навчався на юриста Деніел, але я тут була ще й з причини простого огляду університету. Нас взяли на презентацію, щоб ми поглянули на все, що відбувається в такому престижному навчальному закладі. А ще це такий спосіб відволікти нас від навчання, щоб ми передихнули перед самим екзаменом.  

— А мені тут подобається, — шепоче на вухо Фей, — Треба було і сюди відправляти заявку, — жаліє.  
— Не думаю, — відкушую шматок м’яса, — Надто всі виглядають розумними і нудними. Ти тільки глянь вони ж з-за книжок не вилазять.  
— Ну так і ти останнім часом теж, — підмічає.  
— Це вимушені міри, — хмурюсь, згадуючи свою кімнату, яка зараз закинута роздрукованими тестами, різними конспектами і підручниками по самий верх! 
— Ага, ага. А те, що Деніел теж тут вчиться, це не робить його одним з них? — знає на що давити.  

Мимоволі хочеться посміхнутися. Тільки я не планую перетворитися на одну з тих закоханих дур, які лише й роблять те, що обговорюють своїх хлопців. Я мало розказую навіть найближчим тому, що не хочу робити з цього хороші ідеї для пліток. До того ж, що тут розповідати? Побачень в нас так і не було. Єдине, що ми робимо це гуляємо, дивимося фільми, Деніел також часто допомагає (і звісно відволікає) з навчанням. Та, хто мені дійсно може хоч щось підказати так це мама Деніела. Вона дуже добра і весела жінка, і часто любить ділитися історіями з дитинства Деніела та Ріка. А за останнього Еліс(як вона сама просила себе називати) сказала, що коли вона розійшлася з його батьком, то той зміг забрати повну опіку над сином. І ще він не любить, коли Рік спілкується з братом. Йому здається, що це через Деніела Рік прогулює уроки і намагається бунтувати. Сам же хлопець мені про це не говорив тому, що навіть згадка про тата Ріка заставляла його кулаки стискатися і весь хороший настрій летів «в трубу».  
Словом, Еліс дуже допомогла мені з роботою на літо. Можливо, скоро я про все розкажу, а поки не хочу зурочити.  

— Слухай, — продовжує теревенити Фей, — А Деніел хоч знає, що ти тут?  
— Ні, — відповідаю з посмішкою, яка означає, що скоро він дізнається.  
— Хм... Хочеш зробити йому сюрприз? — здогадується.  
— Типу того. Гаразд, прикриєш мене? В разі чого, скажи, що я відлучилася в туалет.  
— Добре. 

Я махнула рукою подрузі, а сама непомітно зайшла за одну з колон при вході в коледж.  

Довелося взяти з собою і той пакет з крильцями, я забула передати їх Фей. Зате не зголоднію.  

Погода була неможливо спекотною. Я вдягнула шорти і футболку з Мікі Маусом, але навіть це не допомагало захиститися від сонця. Добре, що не забула сонячні окуляри. Насправді, я люблю таку погоду. Неймовірно сумую за літом і тому хочу скоріше розквитатися з усіма екзаменами і махнути в Португалію на тиждень.  

Я пройшлася по довгій доріжці, яка вела на спортивне поле. Звісно, що я не очікувала зустріти Деніела саме тут, але схоже мені пощастило. Хлопець стояв під трибунами і розмовляв ще з кількома представниками чоловічої статі. Та зовсім не це привернуло увагу, а дівчата, що були поруч і одна з них вже надто близько стояла до Деніела. Більш того, шатенка тримала на плечі хлопця свою руку, але це не виглядало так, що йому було неприємно.  
Він все ще не бачив мене, зате я не могла відвести погляду.  
Що це все означає? Отже, Деніел таки всього лиш грався зі мною? Чи в нього такі «дотики» звичайна справа?  
Так, припини, Рейчел! Видихни і подумай. Навряд він хотів би зробити тобі боляче все таки, Коул його друг і тоді йому відомо, що брат за неї дійсно може і вдарити.  

Хтось з компанії замічає, що я так дивно дивлюся і озвучують свої думки в голос.  

— Ей, мала, чого ти там стала? Пацани, чия це фанатка?  

Всі неприємно заржали, проте він і досі залишався серйозним. Потім перевів  погляд на мене і посміхнувся. Так як міг тільки він, з теплом і турботою, але зараз це точно було недоречно.  
Я не втекла, хоча, мабуть, варто. Інша вже б давно влаштувала істерику та я стояла і дивилася як він мовчки підходить до мене. Так само нерухомою я була і тоді, коли він взяв мою руку в свою і повів подалі від них всіх.  
Деніел зупинився тільки всередині будівлі. Ми стали навпроти якоїсь аудиторії біля вікна з широченним підвіконням.  
Синя сорочка в клітку, яка обтягувала струнке тіло і чорні штани неймовірно йшли йому. Закочені рукава показували вени на руках.  
Мої бажання розривали мене навпіл: хотілося то обійняти його, то задушити. Втім я всього лише йшла туди, куди він мене вів. 

— І що ти вже придумала? — тихо питає стоячи навпроти мене, але так і не відпускає руки.  
— Та багато, — раптом я усвідомлюю, що дійсно поводжуся як та, якою бути не хочу, — Як тобі версія, що ти просто вирішив скористатися мною? Але тут не підходить тому, що між нами і досі ще нічого не було, крім поцілунків. Друга: вона звичайна повія, а тому було лінь скинути її руку з себе. Третя: я повна дурепа, — зітхаю і наблизившись до нього, кладу голову йому на груди, а руки схрещую в замок за спиною.  

Від сміху хлопець трясеться і прикладає руку до мого волосся.  

— Мені подобається третій варіант, — видихає з полегшенням.  
— А мені ні. То хто вона?  
— Знайома. А не скинув лише тому, що було байдуже. Якби вона полізла далі, то я б просто пішов.  

І я вірю йому. Принаймні я дуже хочу це зробити.  

— Рейч, — кличе.  
— Що? — глухо питаю, бо притулилася повністю до нього.  
— Поїхали додому? — пропонує.  
— А в нас тут екскурсія, — згадую, — Навряд вийде звалити по-тихому.  
— Я тобі і без них можу все показати.  

Я погоджуюсь на таку щедру пропозицію.  

Ми гуляли на території і Деніел постійно розбавляв нашу прогулянку розповідями про університет, викладачів, додаткові курси, лекції та решту. Дивлячись як захоплено хлопець говорить про свою «альма-матер», я розуміла, що теж хочу ось так. Любити щось настільки сильно, щоб розповідаючи про це в мене очі горіли, мов найяскравіший у світі вогонь.  

— Ну? Я зміг показати своє місце навчання як найвигідніше? — поцікавився під кінець Деніел.  
— Думаю, що так, але більше мені сподобалося робити це, — відповідаю та показую на практиці, що саме мені було до вподоби. 

Будучи на каблуках, я діставала хлопцю до шиї, тож все одно довелося ще трішки піднятися, щоб припасти своїми губами до його. Цим поцілунком я надіялась висловити дещо більші емоції, ніж лише від екскурсії. Та й звісно, я хотіла, щоб одна дівчина, яка проходила повз зрозуміла, що тут дорога закрита і шансу «об’їхати» в неї не буде. Можливо, це тупість, але мені так захотілось.  
Деніел відсторонився і запитливо поглянув на мене.  

— Ти хоч щось слухала, що я розказував? — нахмурився.  
— Звісно. Особливо ту частину, де ти розказував як у вас проходить практика в суді, — відповідаю без заминки.  

Хлопець хитає головою, не вірячи в що він в'язався.  

Коли ми знову повернулися до виходу, то я зловила Деніела за руку, зупинивши.  

— Їдьмо додому, — нарешті промовляю.  

Я написала Фей, що вже не повернусь і прочитала близько десяти повідомлень, які починалися і закінчувалися небезпечними погрозами і обіцянками, що вона зі мною зробить, коли добереться.  

Назад ми їхали години дві, тому в мене було вдосталь часу, щоб скласти своє враження від цієї поїздки.  
По-перше, університет мені сподобався, не дивлячись на перші мої слова про нього. Він величезний за своїми розмірами і обладнаний найсучаснішою технікою. Особливо це допомагає саме медикам і науковцям, які більшість своїх досліджень проводять саме завдяки новітнім обладнанням. 
Також мені припало до серця і відпочинкові зони. Можна було пограти в настільний футбол, теніс та решту. В принципі, це було і в нашій школі, але тут все ж відчувалася більша свобода. Зрештою, цей університет славиться своїми здобутками, вірніше здобутками своїх випускників, тому й слава в нього має бути належна. Більшість тих, хто там навчався, принаймні судячи з мною побаченого, вже мали свої цілі і впевнено йшли до них. 
По-друге, шанс отримати після нього хорошу роботу був просто величезним! Викладачі, які неслися повз нас мали солідний вигляд, але були й ті, хто йшов в звичайних джинсах і футболці, ніби він ще сам був студентом. Думаю, що це може говорити, що деякі з них, мабуть, навіть не працюють в університеті, а лише приходять читати лекції. Цю теорію підтвердив Деніел, сказавши, що багато викладачів відомі професори і їм всього лише подобається викладати свій предмет, але не на постійній основі. 
По-третє, універ не знаходиться так далеко від дому. Отже, завжди буде можливість приїхати.  
Що ж, мабуть, я таки наступного року знову подам туди заяву на навчання. Може, мене візьмуть, як «постійного клієнта»? 

До квартири хлопця дісталися без пригод. Коли вже стояли і чекали ліфт, Деніел промовив:  

— Точно не хочеш пішки? — згадав мій давній подвиг.  
— Та ні. Дякую, що так турбуєшся, милий, — останнє слово я промовила, знущаючись, але він все одно підморгнув мені і послав повітряний поцілунок.  
— Боже, — закрила обличчя рукою, — Ти точно військовий?  

Це питання не було поставлено серйозно, але хлопець відразу перестав сміятися. Я так і не знала, чому в нього постійно така реакція, коли я згадую про це. А взагалі, востаннє я зачепила цю тему, коли питалася про хлопця, який заявився на поминки Райлі і чому Деніел тоді мало не покалічив його? Хоча, мало, це не правильне формулювання. Наскільки я пам’ятаю, то він розбив йому ніс.  
Хлопець неохоче все ж розказав, чому так вчинив. 

— Тоді на нашу частину напали місцеві. Ми мали охороняти місто від різних терористичних актів, але самі практично попали в нього. Всі вже посідали в машини, а Райлі повернувся за тією клятою коробкою, — я бачила наскільки важко йому було згадувати все це. Сіла поруч і стиснула руку в знак підтримки. Тоді ми сиділи в Макдональдсі і на годиннику вже була 9 вечора, — Я відправився за ним, плюнувши на те, що ми мали негайно покинути територію. Коли я майже дійшов до намету, побачив як Алекс біг звідти зі швидкістю світла. Я зупинив його і хотів спитати, що сталося, але той, задихаючись промовляв, що Райлі вбили, застрелили і, що там нас вже чекали місцеві жителі. Я все одно збирався зайти всередину, не дивлячись ні на що і тоді він наставив на мене зброю, — чомусь при цій згадці Деніел гірко посміхнувся, — Знаєш, це незабутнє відчуття, коли на тебе направляють дуло пістолета. І пролунав вистріл. Правда, не в мене. А в Райлі. Алекс зрадив його, нас всіх. Коли Райлі повернувся по коробку там на нього вже чекали разом з Алексом, якому пригрозили полоном. Але пообіцяли відпустити, якщо на своє місце він приведе когось «важливішого». Ним за чистою випадковістю став Райлі. 
— Тобто... Він виходить здав Райлі, але все ж врятував тебе? — здивовано запитала.  
— Чорта з два, — крізь зуби промовив, — Ніколи так не говори. Я б радше здохнув там, ніж пережив все, що було після. Той придурок хотів ще й врятувати себе, кажучи, що в нього сім’я і він ніяк не міг потрапити в полон. Його посадили на рік, хоча це була зрада!  
— Деніел, але... Ти ж сказав, що їм треба було когось іншого взяти в полон. Тоді чому...— сльози навернулися на очі, тому я не змогла договорити.  
— Чому Райлі мертвий? — закінчив він.  
Я лише кивнула. 
— Навряд ми колись це дізнаємось, — відповів, — Але ту коробку я все ж дістав. Єдина згадка про нього в ній.  
— Та коробка в мами Райлі?  
— Можливо, — погоджується, — Або ж вона віддала її Фей.  

Ось і все. На цьому ми зупинилися і я вже не говорила про військових. Тільки все ж було одне питання, яке мене хвилювало: коли він поїде? Екзамени рано чи пізно закінчуються, тоді він знову повернеться і я навіть не буду знати куди саме. Чи зможу я пережити все те, що довелося Фей і Райлі? І як тоді закінчиться наша історія? Це безсумнівно лякало мене. Тільки незнання, а одне очікування страшило ще більше.  

Мовчки ми зайшли в квартиру, скинули верхній одяг і разом відправилися у вітальню. Хлопець стояв і дивився у вікно, його руки були запхані в кишені, поза в принципі показувала розслабленість, але він просто не вмів по-іншому.  

— Ти хочеш щось їсти? — питає.  
— Давай спершу поговоримо, — пропоную, — Коли ти поїдеш? Чи полетиш? Чи ще там щось?  

Він продовжує грати в мовчанку.  

— Скажи вже! — не витримую, — Деніел!  

Мовчить. Навіть не здригнувся, коли я крикнула вдруге.  

— Важко відповісти? Може тому, що я не та, кому потрібно повідомляти таку інформацію, а? — починаю нести дурню, але лише через те, що вже набридло. Я не буду «зручною» дівчиною, яка говоритиме тільки тоді, коли спитають. І якщо йому байдуже до того, що там він і загинути може, то мені аж ніяк і я хочу, щоб він це зрозумів! — Чорт забирай та кивни хоч, щоб я знала, що ти живий, а не звичайна статуя!  

Нуль реакції. Як і очікувалось, втім. Мене пробиває нервовий сміх. Я дивлюся на нього і чекаю, що він щось зробить. Відповість. Обійме, врешті-решт!  

— Ясно, — зітхаю з відчайдушним болем і розвертаюсь йдучи в коридор.  

Тихо взуваюсь, забираю його піджак, все таки може похолодати. Хоча навряд, але це буде моєю моральною компенсацією.  

— Куди ти зібралася? — питає, спершись об стіну.  
— Додому. Там зі мною хоч іноді розмовляють.  
— Припини. Тобі треба про це говорити прямо зараз?  
— А коли? Коли одного разу я знайду якусь записку і в ній ти мені напишеш «прощавай»? Думаєш я такого хочу? Дізнатися, що ти там і постійно боятися, що з тобою станеться? Думаєш, я хочу переживати чи повернешся ти? Ні! Але, якщо я вибрала саме тебе значить я погоджуюсь з твоїм вибором, я поважаю його, Деніел. Навіть, якщо він розбиває моє серце. А от, що робиш ти? Говориш, що зараз не час говорити? Чому? Розкажи мені про все і тоді я хоча б спробую тебе зрозуміти. Підтримаю, врешті-решт! Я буду знати як маю поводитись, якщо ти сам розкажеш про це.  
— Сумніваюсь, що ти захочеш лізти в це лайно, — відповідає, схрестивши руки і знову намагаючись закритися від мене.  
— Та я кохаю тебе! — кричу тільки, щоб до нього нарешті дійшло! — Я готова прийняти любу правду тому, що я з тобою! Мені потрібен тільки ти! — під кінець своєї тиради видихаюсь, прижимаючись спиною до дверей і не маючи сил ні на що, крім як впасти, — Але схоже я тобі — ні.  
— Ти дура? — прямо питає. 

Хлопець ривком піднімає мене і стискає руки на плечах. Злі шоколадні очі дивляться на мене так, ніби я щойно пожартувала як Джокер.  
Я не знала, що відповісти, але йому, здається, не потрібно було чути відповідь.  

Хлопець поцілував мене, торкаючись своїми губами моїх, буквально втискав мене в себе та притиснув ще щільніше до дверей.  
Я не встигла і пікнути як опинилася в повітрі. Деніел заставив мене обхопити ногами свій торс. Руки я прилаштувала на шиї хлопця, в той час як його опинилася на моєму пікантному місці. Ми пройшли вітальню і вдарившись об торшер, все ж змогли дістатися спальні. Руки Деніела зняли з мене футболку, я ж поки розібралася з тими всіма ґудзиками на його сорочці, встигла вилаятись на все і всіх! Хлопець сміявся з тієї сцени і сам не спішив допомагати. Вже коли я дійшла до середини, він просто зняв їх через голову.  

— А раніше ти не міг так зробити?! — обурююсь.  
— Мені подобається дивитися як ти злишся, — зізнається, насміхаючись наді мною.  
— Справді? Це ми ще побачимо, — погрожую.  
Тягну руки до хлопця і цілую його в шию. Проводжу нігтями по сильних руках, доходжу до довгих пальців та переплітаю їх, з’єднуючи нас.  

Опиняємось на ліжку. Хлопець нависає зверху і коли його руки доходять до шортів він зупиняється та піднімає на мене свій погляд.  

— Ти впевнена?  

Перед очима пролітають моменти наших сварок, нашого знайомства, його постійних спроб налякати мене, наш спільний сміх, перший поцілунок, спільне катання на мотоциклі. Я згадую його слова про «заразу» і мені до болю в животі хочеться сміятися, а не злитись. Я згадала як ми потрапили в аварію. Як я злякалася, що з ним щось трапилось. Як він запропонував нам бути разом і всі короткі миті після цього. Хіба ми розуміємо, коли закохані? Сумніваюсь. Пришвидшений пульс дуже часто може означати звичайний адреналін або ж проблеми з серцем. Але якщо говорити про ментальність, то коли ми розуміємо, що це саме наша людина? Мабуть, тоді, коли усвідомлюємо, що без них наше життя вже не те. І я рада, що зрозуміла це зараз, а не тоді, коли б він повернувся на військову службу. 

— Так, — тихо, але впевнено відповідаю.  

Я щаслива бути з ним і хочу, щоб ця мить не закінчувалась. 
Мить, коли не тільки тіла, а й серця з’єднались воєдино і забились в один шалений ритм. Тоді, коли здалося ніби падає зірка і яскраве світло засяяло прямо у вічі. Я зрозуміла, що вже ніколи не буде так як раніше. Я сама вже не буду такою.