Глава 20

Нашим місцем призначення виявився скейт-парк.  

— І, що ми тут робимо? — поцікавилась, задивившись на хлопця, який виконував різні трюки на велосипеді.  
— Хочу тебе з деким познайомити, — широко посміхнувся Деніел.  

Після нашого поцілунку він вже не сказав, що це було не правильно, але й ніякого пориву для продовження я не бачила. Клянусь, так хотілося висунути язика і сказати: «Какашка», але, думаю, це вже був би верх мого дитинства в одному місці.  

Сам скейт-парк представляв собою площадку з різними видами перешкод для їх подолання. Тут могли займатися ті, хто катаються на роликах, скейті і велосипеді. Ну, звісно й на інших видах спортивного транспорту, просто це ті, що я встигла замітити.  

Ми підійшли до тієї частини площадки, де знаходилась рампа для катання на скейті.  
Деніел привітався з кількома хлопцями, які відразу його впізнали і радісно загуділи.  

— Ден! — вигукнув один з дредами.  
— Давно тебе не бачили.  
— Ти ще на службі?  

Питання посипались рікою і хлопець ледь встигав відповісти всім. Втім, я бачила, що куточки його губ навіть і не думали опускатися. Він щасливий бути тут.  

Мою увагу привернув хлопець, який катався якраз на рампі. Він то плавно їхав, то пришвидшувався, спускаючись вниз. Досягавши вершини, хлопець намагався зробити сальто і знову стрибнути на скейт. Йому це майже вдалося, але на кінці, скейт завжди швидше їхав і він не міг втримати рівновагу.  

— Це Рік, — прошепотів на вухо Деніел. 
— Він класно катається, — ділюсь своїми враженнями.  
— Ще б, — хмикнув той самий хлопець з дредами, — Все таки, який в нього вчитель був, — і кивнув на Деніела. 
— Ти катаєшся на скейті? — здивовано запитую.  
— Катається? Та він профі! Деніел замість того, щоб віддавати «борг Вітчизні», міг би легко продовжити свою кар’єру тут.  
— Ага, до якогось перелому, — фиркнув Деніел.  
— Перелом — це не куля в голову або не можливість підірватися на міні, — не змогла змовчати і я.  

Його друзі вже відійшли від нас. Ми продовжили стояти і дивитися як невідомий мені Рік пробує виконати той чи інший трюк. Деніел стояв зі мною і тримав за руку, після моїх слів він сильніше зжав її і проговорив, дивлячись вдаль: 
— А що? Ти б скучала, — раптом розвеселившись питає.  

В мене ж навпаки, бажання сміятися над цим не було. Проте хоч якось відволіктись не помішало б:  

— Пф, звісно ні. Нащо ти мені здався?  
— Навіть не знаю... Хто ж ще буде тебе терпіти за твій довгий язик?  

Впевнена, що мої очі зараз сяють невиправданим азартом. Серце почало відбивати ритм швидше і передчуття чогось веселого ніяк не покидало мене.  
Я не знаю точно, коли Деніел знову поїде. І водночас я розуміла, що рано чи пізно це станеться. Єдине, що мене хвилювало — наскільки я прив'яжуся до нього за той час?  

— А для деяких, довгий язик — це тільки плюс, — підморгнула, сміючись над його реакцією.  
— І це єдине, що ти запам’ятала, — закотив очі.  

Грайливий настрій заставляв мене ще трішки познущатися над хлопцем. Прикро, тільки, що він зовсім не вміє соромитись. Думаю, якщо б його щоки вміли ставати хоч трішки червоними, як зазвичай може ставатися з Ксенею, то він виглядав би дуже мило.  
Знаєте, що я замітила? Навіть наші перепалки тепер стали не такими, як були раніше. Ми й досі сміялися одне з одного, але без образного підтексту. Хоча такого й так ніколи не було... Неважливо. Головне, що дивом, мені подобається проводити з ним час. І якщо забувши, хто він, можна вдати, що Деніел — звичайний хлопець з побутовими проблемами, які є у всіх.  

— Здоров, — нашу «ідилію» руйнує той самий хлопець, який щойно катався на скейті.  
— Ти не змінився, — промовляє Деніел.  
— Ти теж. Тільки якийсь напружений дуже. Це твоя дівчина на тебе так впливає? — прищурює свої карі очі, дивлячись на мене.  

Хлопець за своєю структурою дуже худий і низький на зріст. Приблизно такий як я. На ньому звичайні спортивні штани, футболка і кеди. Взагалі, мені здається, йому близько 16 років. Виглядає як одноліток Ксені.  

— Я не його дівчина.  
— Вона не моя дівчина.  

Одночасно відповідаємо, а Рік виразно дивиться на наші зціплені руки.  

— Чим ще порадуєш? — проігнорував його випад хлопець.  
— Я зроблю це, — обіцяє, маючи на увазі свій нещодавній трюк, — В мене вже майже вийшло зробити сальто і... 
— Я в цьому не сумніваюсь, — перебиває його Деніел, — Але я говорю не про це.  

Рік вдає, що не розуміє про що він говорить і ховає руки в кишені штанів, топчучись на місці.  

— Мама казала, що ти знову прогулюєш.   

Оп-па. Знову придивляюсь до хлопця-підлітка. Вони брати? Той випадок, коли люди схожі хіба що очима. Хлопець сильно відрізнявся від брата. Він нижчий, худіший та й волосся в нього хвилясте, тоді як в Деніела розбурхане, але пряме.  

— Ну і? Я готуюсь до змагань, — все в тій же нахабній манері відповів Рік.  

Але, якщо вони брати, то чому майже не спілкувались весь час, що Деніел був тут? Він не міг раніше з ним зустрітися? 

— Здається, в нас була угода: ти вчишся і потім робиш, що хочеш. Але ключове тут слово — вчишся.  
— Та все я вивчу, — опускає голову.  
— В чому справа? — здогадується Деніел, — Все ж було нормально, то чого ти знову взявся за старе. 

Брат Деніела не хотів говорити це при мені. Я розуміла і не ображалася, тому просто сказала, що почекаю хлопця біля мотоциклу, який він залишив поблизу входу в скейт-парк.  
Все таки, втручатися в їхні стосунки точно не входило в мої плани.  

Я сперлась об мотоцикл і щурила очі через яскраве сонце. Тільки перша година дня, а я вже встигла рознервуватися так, ніби минув тиждень. Телефон загудів і я прийняла виклик.  

— Так, мам.  
— Донечко, що сталося? Чому мені дзвонив містер Рейн і сказав, що ти втекла посеред заняття? 

А він не сказав, що в цей час домагався мене?!  
Такого краще не казати мамі, ще почне хвилюватися, а знаючи своїх батьків, вони скоріше зроблять все, щоб він не тільки потрапив за ґрати, а й, щоб нас перевели в іншу школу. А такого я не хотіла, адже мені закінчилося почекати ще кілька місяців і це пекло закінчиться. А він і так сяде, і надовго.  

— Нічого, мам. В мене голова розболілась, тому й пішла. 
— А подзвонити? Я ж хвилювалась! Де ти?  
— Гуляю.  
— Пропустити додаткові заняття заради прогулянки? Дуже гарно! — дорікнула мені жінка.  

Побачивши, що до мене йде Деніел я поспішила завершити розмову.  

— Добре, мама. Вдома я вислухаю все, але зараз мені треба йди. Па! — і скинула. 

Хлопець йшов з запханими руками в кишені і хмурим виразом обличчя. Я не питала його, що сталося тільки тому, що знала, що зараз він точно мені не розкаже.  

— Ти з ним хотів мене познайомити?  

Відповісти Деніел не встиг, до нас знову під'їхав на скейті Рік.  

— Хей, а ти впевнена, що тобі потрібен мій брат? — прищурив свої цікаві очі хлопець, — Може, краще я, не дівчина Деніела? — звернувся до мене і я засміялась у відповідь на таку безсумнівно щедру пропозицію.  
— А в тебе брат вміє підлещуватись, — кажу до Деніела, — Може, справді варто спробувати, — вдаю, що задумалась, — а скільки тобі років?  
— Сімнадцять, — гордо випирає груди вперед.  
— Шістнадцять, — відповідає замість брата Деніел і дає йому підзатильник, — Рахувати вже розучився?  
— Заткнись! — сердито відказує Рік.  
— Ех, а жаль, — зітхаю, — Боюсь мене посадять за таке.  
— Та ну. В мене скоро день народження.  
— Через вісім місяців, — поправив його Деніел.  
— І плюс, молодший це навіть краще. Може, в тебе вийде направити мене в правильне русло. Так сказати, навчити чомусь, — не звернувши уваги на слова брата, продовжив плести язиком всяку маячню від якої мені так і хотілося весь час сміятись.  

Деніел, в кінець розізлившись таким розумним братом, хапає його за шию і розбурхує волосся.  

— Взагалі втратив совість, малий? — питає в нього.  
— Ей, ну я ж не винен, що ти сліпий і відмовляєшся від такої класної можливості! — дражниться Рік.  
— А він ж правий, — стріляю очима в Деніела і тільки тоді хлопець знову дивиться на мене.  

Схоже, що його тривога через щось зникла та й я відчувала себе значно краще.  

Ми залишились тут до самого вечора. Рік навчив мене нормально їхати, але звісно, що перед цим я кілька  разів падала. Тільки врешті, змогла легко і обережно проїхатись по плоскій поверхні і навіть спробувала покрутитись на місці, але ясно, що мені це не вдалося. Та я не засмутилась, адже для першого разу і так багато зробила. Вкотре можна подякувати батькам, що колись записали мене на танці і я могла добре тримати рівновагу.  
Проте, центром уваги стала зовсім не я, а Деніел, який вирішив показати свої навики катання на скейті. Рік тільки фиркав дивлячись, які трюки виконував його брат, але я замітила, що він пишається ним і, мабуть, багато в чому намагається наслідувати. Деніел же, катаючись, ніби перебував взагалі не тут. Йому так легко вдавалося підстрибувати і практично літати, а потім феєрично і точно приземлятися на свою «дошку», що я засумнівалася, як таке можливо?  
Потім мені принесли холодної води і всі сіли перекусити. Я сиділа поруч з хлопцем з яким приїхала і не раз ловила його зацікавлені погляди на собі. Від цього хотілося постійно посміхатися, але натомість я говорила: 
— Чого витріщився?  

Було багато історій з життя хлопців і вони дійсно захопити мене. Виявляється, Деніел з дитинства катався на скейті і одного разу дізнався, що цим теж можна заробляти на життя. Він почав брати участь в різних змаганнях і в більшості вигравав.  

— Я вам кажу, що вже скоро поб'ю його рекорд! — обіцяв Рік, а всі тільки сміялися з тих заяв.  

Та не Деніел. Я бачила, що він любить свого молодшого брата і як ніхто вірив, що в нього все вийде. Думаю, якщо б він мав можливість, то сам взявся за процес його тренування.  

Трішки пізніше до і так немаленької компанії приєдналися ще певні особистості, які не дуже сподобались мені. Справа в тому, що це були дівчата. І їх аж ніяк не цікавив спорт. Принаймні, не всіх.  
Голубоока блондинка з вражаючим бюстом не могла відірвати очей від Деніела. Рік же не втратив можливості поспілкуватися з жіночою статтю, тому запросто вів розмову на якусь тему, але я не вслухувалась. Головне, що Деніел відволікся на розмову з хлопцем з дредами. Здається, його звали Остін і не замічав довкола майже нічого.  
Як я зрозуміла, дівчата тут часті гості. Принаймні ці, але від усвідомлення цього легше не стало. Натомість руки зжались в кулаки і нігті боляче впились у шкіру.  

— Деніел, я чула, що ти ще на кілька тижнів тут залишишся? — спитала вона, попиваючи пиво з пляшки. На вигляд їй вже є двадцять один, але розуму з віком, схоже, не прибавилось. 
— Так, — коротко відповів, але навіть цього вистачило, щоб кров в моїх венах моментально скипіла.  

Зі мною він навіть не намагався про це говорити, а тут таки ділиться всім! Гаразд, не всім, але все ж... 
Зробивши кілька глибоких вдихів я заставила себе заспокоїтись. Він нічого мені не обіцяв. До того ж, я і досі не розумію, що відбувається між нами. Короткі обійми, поцілунки, деколи прогулянки і розмови... Та ми ніколи не говорили, хто є один для одного. Насправді, мені просто страшно дізнатися, що це все не серйозно і ми просто граємо в якусь гру відому лише нам двом. Тільки хтозна чи вийду я в цій грі переможцем, чи програю його надто ідеальній посмішці і теплим рукам?  

Дівчина продовжила щось розпитувати, а я втрачала терпіння. В мене зовсім непростий характер, а тому краще не злити. Я давно вже навчилась відстоювати свої інтереси і якщо доведеться їй показати, що вона дарма старається, то я це зроблю.  

Піднімаюсь зі свого покривала, розстеленого на траві. Ми сиділи на поляні поблизу місця, де хлопці тренувалися. Тут найкраща місцевість для пікніку. Я сиділа на принесеній кимось капі, в той час як Деніел стояв поблизу та розмовляв з Остіном.  

— Знаєш, я теж досить довго буду в місті, — раптом повідомляє блондинка — Сінді, — Може якось зустрінемось? — пропонує закусивши губу.  

Дивлячись прямо на Деніела я йду до нього. Чим ближче підходжу тим сильніше чую стук серця. Здається, що всі голоси замовкли і я зосереджуюсь лише на хитрому погляді карих очей. Він не намагається щось зробити, але й не зупиняє мене. Мені цього досить.  
Стоячи вже поруч з ним і поклавши долоні на шию я піднялась так, щоб видихнути прямо в губи зі словами:  
— Лише спробуй погодитись на це, — вийшло надто інтимно, але саме такого ефекту я і добивалась.  

Притягнувши його обличчя до себе прилинула своїми губами до його. Можливо, в мені зіграла злий жарт жадібність, але я не могла дозволити тій дівчині показувати, що вона хоч щось для нього значить. Чорта з два! Не тоді, коли я тут. І не тоді, коли я з ним!  
Ніби якийсь хижак, хотілось позначити свою територію, що я й зробила, але Деніел теж не залишався в стороні. Ніби караючи за щось, хлопець легко вкусив мене за губу, натомість я дряпнула його нігтем за шию. Сильніше впилася руками в його плечі, проте Деніел не видав жодного звуку на такий мій вчинок. Його руки опустились на мою талію, а губи заставляли тремтіти від самого поцілунку і його можливого продовження.  
Ми відірвались тоді, коли свист став надто сильно давити на барабанні перетинки. Я все ще не відходила від хлопця і крутнувшись в обручі його рук дозволила собі сказати:  

— Зате в нього зовсім не буде часу. Вибач, — втім жодного жалю я за собою не відчувала.  
Насправді, в мені з’явилося бажання плеснути в долоні і сказати: «Так то, суч**!». Але таке Деніел би точно не терпів. Хоча я ще хотіла заставити його поговорити про це.  

— Ого, — промовив Рік, — Я б на твоєму місці не ліз, Сінді. Впевнений, Рейчел ще не раз нас здивує, — і підморгнув мені, підтримуючи.  

Решта присутніх стримались від коментарів і я радо видихнула, притулившись спиною до тіла Деніела.  

— Здається, ти сподобалась моєму брату, — прошепотів хлопець. Я була права, в нього дійсно сильні руки. Такі точно втримають. Тільки-но, втікати я не збираюся.  
— А тобі? — вже не так сміло запитую.  

Що це взагалі на мене найшло?! Я справді поцілувала його при всіх? Я про це не жалію, але думаю, що могла б і якось легше сприйняти свої ревнощі. І так я визнаю, що ревную його. Немає сенсу щось вигадувати, адже сама усвідомлюю, що це за палаюче відчуття, якого ти не можеш позбутися, але яке роз’їдає тебе зсередини дістаючи до серця, чим калічить його. Тільки чомусь тоді, коли я сама його відчула, то зрозуміла, що не так це вже й приємно. Одна справа, коли ми просто намагаємось дражнити одне одного, а друге, коли ти бачиш, яким поглядом на нього дивиться хтось інший. Я думаю, що людям це властиво ще з давніх-давен, адже колись за свою здобич потрібно було боротися мало не на смерть. Звісно, що не варто прирівнювати Деніела до здобичі, адже в нашому випадку мисливцем буду не я.  

Втім, в його руках я розслабилась. Він ніби бачив, як сильно мене злить присутність тієї блондинки і тому забрав подалі звідти. Ми йшли поруч до мотоциклу і тільки там хлопець почав говорити:  

— Ти завжди так реагуєш?  
— Ти сам винен! — не витримала я, — Чому ти мені не міг нічого розказати про те, коли поїдеш, а їй мало не на блюдечку приніс все?! — я перейшла на крик сама від себе не очікуючи. Просто дістало, — Я ж питала вже не раз. Так важко розповісти?  
— Я повинен це робити? — він не кричав ,але його твердий голос теж говорив про те, що хлопець ледь стримується. 
— Що? — гублюсь від такого прямого питання. Весь мій запал зійшов на ні, варто тільки було заглянути в його очі і побачити неймовірну злість.  

Страх з силою обхопив мене. Чим я думала, коли лізла щось і комусь доказувати? Чи треба це мені? А йому? Тільки я не визнаю себе дурепою, нізащо. Він був мені потрібен і я отримала його підтримку в повній мірі. Здається, що позбутися ненависті зовсім не просто, коли ви двоє настільки мало знаєте одне одного і, коли розумієте, що не гідні його.  
Несподівано біль вдарила по мені, ніби це було щось матеріальне. Відчути, що я не підходжу йому виявилося зовсім не приємно. Та втім, хто я? Я вже казала, що проста школярка. Я чорт забирай так заплуталась і в собі, і в ньому, і в його вчинках! Хіба я заслужила таке? А він? Йому не потрібна та, хто так просто ламається перед труднощами. Навіть, якщо я захочу показати, що це не так і я достатньо сильна, щоб витримати все — це буде неправдою. Можливо, я змінила свої почуття до нього, але чи стануть вони чимось світлим і добрим? І чи не зламають?  

— Тобі варто поїхати додому. Я тебе відвезу, — навряд він хотів сказати саме ці слова, але я не могла погодитись.  
— Я сама дістанусь.  
— Рейч. 
— Йди. Тебе вже чекають, а мене чекають нудні уроки і підготовка до екзаменів, — якась сумна вийшла промова. Пульс протестуючи пришвидшився та я вміло ігнорувала це. 

Здалося, що за цей час, що я провела з ним пройшла ціла вічність, а не один день. Я піднялась і водночас опустилась з неба на землю. Я так помилялась в ньому. Він хороша людина тільки тому, що не показує з себе кращого, ніж є. А я в свою чергу даремно продовжую думати, що він звичайний. Це не так. І його проблеми гірші та важчі, ніж сотні інших людей. Він не хвилюється за рахунки, які приходять та комунальні послуги. Зате його хвилює як йому вижити, тоді коли в любу мить може статися те, що трапилось з його другом. Він думає як не повторити долю Райлі і не заставити свою матір таке пережити. Та водночас розуміє, що саме лежить на його плечах і яка це відповідальність. Навіщо йому я? Я ніколи не зможу зрозуміти всього, що пережив він, а тому й користі від мене жодної.  

— Дякую, — раптом додаю.  
— За що? — здивовано дивиться.  
— Що не залишив сьогодні. Мені це справді було потрібно, — посміхнулась, вдаючи, що все нормально тоді, коли серце рвалось на частини, а душа готова була плакати без перестану, — Прощавай.  

Я розвернулась і неспішним кроком попрямувала до автобусної зупинки.