Глава 17

Відкривши очі я побачила перед собою якусь жінку. Вона дивилася на мене світячи лікарським ліхтариком в очі. На ній був білий халат і волосся зібране в гульку. Мені здалися знайомими карий колір її очей та волосся таке як в Деніела.  

— В тебе входить в привичку лякати мого сина? — усміхнено питає.  

Сина? Боже... 

— Зазвичай все якраз навпаки, — ледь вимовляю через те, що в горлі дуже пече.  

Намагаюсь піднятися, але різкий біль заставляє повернутися в лежаче положення.  

— Рано тобі ще втікати, Попелюшка, — чомусь каже мама Деніела, — Зараз прийде твій принц, — на цьому слові жінка хмикнула та поправила свої окуляри, — І принесе тобі ліки.  
— Ліки? Для чого?  
— В тебе висока температура, дитинко. Як ти взагалі змогла сюди дійти?  
— Все було гаразд, поки... Словом, коли я піднялася, то почала відчувати якусь важкість. Подумала, що це просто через довгу відстань.  
— Стоп, хочеш сказати, що піднялася на дев’ятнадцятий поверх пішки? — широко розкрила очі.  
— Так, — дуже тихо промовила.  

Вона не стала допитуватися, що саме послужило причиною такого мого вчинку і я була за це вдячна. Жінка ще раз виміряла мені температуру та дала жарознижуюче. Вона послухала мене і сказала, що скоріш за все це грип.  

— Краще звернися до лікаря. Тобі треба здати аналізи, щоб бути впевненою в тому, що з тобою.  
— Добре, я... Подзвоню до нашого сімейного лікаря.  
— Я залишусь з тобою до приходу Деніела.  
— Не треба. Мені вже краще...— слабо протестую.  
— Якби з тобою все було в порядку, мій син не дзвонив би до мене.  

Краще б він і не робив цього. Мені стало дуже ніяково від цієї ситуації.  

— А ви лікар?  
— Педіатр, — киває.  
— Ого, — зі схваленням кажу, — Важка робота.  
— Та ні. Просто до кожного треба знайти підхід. Ну і анатомію годилось би знати, — підморгує мені і я посміхаюсь.  

Роздивляюсь кімнату, в якій знаходжусь. Що ж, мабуть, це спальня Деніела. Судячи з фотографії його і мами на тумбочці біля ліжка, вони досить близькі. Тут всього надто мало. Ніби він практично не ночує вдома. Хоча й не дивно, адже весь час хлопець проводить далеко звідси і займаючись зовсім не легкими справами.  

Знаєте, на що я звернула увагу? На твердість ліжка. Як я зрозуміла, Деніел спеціально не купляв жодних матраців, бо краще спати на твердому. Тоді м’язи повністю розслабляються.  
Проте невеличкий недолік в кімнаті все ж є — шафа, яка вбудована в стіну. З неї вивалюються якісь футболки та пари джинсів. Хочеться взяти і прибратись тут.  

— О, це, мабуть, Деніел, — промовляє жінка, підскочивши, коли почула як вхідні двері відчинились. 

Вона повернулася до мене з пакетами ліків.  

— Ось, якщо температура підніметься даси їй цю таблетку, — каже жінка до сина, який мов вкопаний стояв в проході. Він навіть не дивився на мене і це заставило мене ще більш переконатися в тому, що не варто було сюди приходити, — А ці таблетки, після прийому їжі. Випий їх ще ввечері. 

Вона подарувала мені підбадьорливу посмішку і сказала, щоб я одужувала. Я подякувала та відкинула голову назад. Відчинене вікно впускало свіже повітря, тому я жадно хапала його.  

— Дати тобі таблетку від температури? — питає хлопець, коли його мама покидає квартиру. 
— Так, будь ласка, — слабким голосом промовляю.  

Ненавиджу себе за цю безпорадність. Деніел приносить стакан з водою та віддає мені. Я запиваю таблетку і роздивляюсь татуювання на його руці. Хлопець закатав рукава до ліктів, тому я змогла розгледіти, що там написано.  

— Mortem effugere nemo potest, — кажу, промовляючи слова написані на руці хлопця. Це латина, — Що вони означають?  
— Смерті ніхто не уникне, — коротко відповідає Деніел і дивиться прямо мені у вічі.  

Ми обоє знали через кого він зробив це татуювання.  

— Але деяким ж щастить, — намагаюсь хоч щось сказати, але це не дуже покращує становище.  

Горло знову починає перчити і я кашляю. Деніел подає мені чашку з гарячим чаєм.  

— Навряд чи, можна сказати, що мені пощастило. Якби можна було, я б точно помінявся з ним місцями.  

Деніел стиснув зуби. Щось його дуже злило в тій ситуації і я хотіла дізнатися що. Але ще не час, щоб про це розпитувати.  

— В тебе хороша мама, — раптом промовляю і його погляд тепліє.  
— Я знаю.  
— Ви вдвох живете? — наважуюсь спитати.  
— Так. Мої батьки розлучились, коли мені було дев’ять. І тато не хотів брати на себе відповідальність за мою опіку.  
— Тебе це зачепило? — вдаю психолога. Деніел знову уважно дивиться на мене, обдумуючи щось.  
— Що ти тут робиш? — питає замість того, щоб відповісти.  

Я мовчу, не знаючи що йому сказати. Можливо, обманути про те, що я марила від температури і сама не розуміла, куди йду? Що, наприклад, планувала піти до Коула, але переплутала поверхи?  

Деніел все ще чекав моєї відповіді, але так і не получив її. Натомість, я дужче закашлялась.  

— Випий ще це, — простягає мені ще якусь таблетку і я відразу ковтаю, запиваючи чаєм. Дідько, коли я могла захворіти? Чому колись хворіти було приємно, а чим старше стаєш, тим менше хочеш по-справжньому бути хворим? — Я подзвонив Коулу і сказав, що ти в мене, — повідомляє.  
— Дай мені мій телефон, — прошу. Хлопець приносить рюкзак, звідки я дістаю мобільний і відразу телефоную мамі.  
— Рейчел? Ти в Коула, люба? — питає мама, — Він дзвонив нам і сказав, що ти залишися в нього сьогодні. Точно будеш з ним чи може я приїду по тебе? — пропонує і мені просто хочеться плакати від ніжності, яка переповнює мене.  

Добре, що Коул не розказав нічого, але як же важко обманювати найріднішу людину, яка не заслуговує такого. Навіть, якщо я роблю так, як буде краще для неї.  

— Ні, мамуль, — відповідаю, ковтаючи сльози, — Я залишуся в нього. А зранку поїду до школи і додому вже приїду після.  
— Добре. Але передзвони вранці, щоб я знала, що ти в школі, гаразд? — турботливо просить.  
— Звісно.  
— Люблю тебе, квіточка, — каже і мені неймовірно боляче, що я так чиню.  
— І я тебе.  

Попрощавшись, я пишу Коулу, що дійсно хочу залишитись в нього. Брат все ще не відповів, але іншого варіанту в мене немає. Я не взяла жодних кредиток, тож навіть номеру в готелі зняти не можу.  

Я сиділа підібравши ноги до себе та поклала голову на коліна. Несподівано я відчула як рука хлопця опиняється на моїй.  

— Рейч, ти точно в нормі? Якщо це через те, що я сказав тоді... 
— Ні, — кажу, стираючи сльозу, — Я просто ненавиджу їх обманювати.  
— Ти могла сказати правду.  
— Тоді мама б дуже сильно розхвилювалась. А я не хочу, щоб вона дарма витрачала свої нерви. Від мене і так вистачає проблем.  
— Справді? — дивується хлопець, — Хоча так. Ти одна суцільна проблема.  
— Ой, йди ти. Сам не кращий. Навіщо було відволікати свою маму від роботи через якусь дурню?  
— Ти не дурня, — заперечив, розізлившись на мої слова. 

Я була накрита покривалом, але руки тримала поверх нього. Деніел сидів з краю. Мені сподобалася його толстовка  з черепашками ніндзя. Чомусь в ній, Деніел здавався таким домашнім, зігріваючим і...моїм.  
Знову мене не туди несе. Він ясно висловився, що той поцілунок був помилкою. Так я і не показую, що це мене якось зачепило. І, мабуть, вже час йти.  

— Я вже піду.  
— Куди це? — хмуриться.  
— До Коула. Я ж сказала батькам, що заночую в нього, то хоч це виконаю.  
— Його немає. Він з Джейн поїхав до... Іншого міста, — неясно відізвався хлопець.  

Я перевірила телефон і справді побачила повідомлення від брата:  
«Залишся в Деніела. Завтра він відвезе тебе додому, якщо ти не хочеш вже поїхати», майже відразу прийшла наступна смс-ка. 
«Пробач».  

Я дивилася в телефон ще кілька секунд, коли нарешті підвела очі.  

— Схоже, я таки залишусь в тебе. Якщо ти не проти.  
— Не проти, — посміхається, — Але ти прибиратимеш, — заявляє.  
— З чого б це? — обурююсь, — Взагалі-то я хвора.  
— А я маю роботу.  
— Я знаю, що у вас тут є клінінг.  

Деніел замислився і кивнув.  

— Вважай, що тобі пощастило, але іноді треба щось і самій робити. 
— Боже, — зітхаю, але він все одно чує.  
— Ми ж домовились, що просто Деніел.  
— Просто Деніел, ти можеш залишити мене саму, а то через тебе в мене температура піднімається, — шиплю на нього.  
— Оу. Я такий гарячий, що в тебе температура піднімається? — невдало жартує і я показую йому середній палець.  

Ну не виходить в нас, щоб було спокійно. Він завжди вичудить щось через, що вся моя симпатія до нього розчиняється в повітрі. Але все одно маленькі частинки залишаються прямо в душі і тому я починаю думати, що в мене не вийде нормально ненавидіти його. Я звикла завжди діяти кардинально: не пишеш, то й спілкуватися нам більше немає про що, не дзвониш — не сильно я була тобі потрібна і так далі. Ось і його слова, що він не повинен був цілувати мене я сприйняла надто різко і це зачепило моє ще таке дурне серце. Образа вже пройшла, але якийсь неприємний осад й досі був зі мною. Через це я, можливо, образила своєю поведінкою Фей, дівчину, яка була моєю подругою на протязі довгого часу. Треба буде обов’язково вибачитись перед нею.  

Я провалялася в ліжку решту дня. Температура все ще була, але вже не така висока. Горло боліло при кожному покашлюванні. Я пила багато чаю, який приносив Деніел. Сам же хлопець зникав десь всередині квартири і час від часу заглядав до мене. Як він сам пожартував:  

— Перевіряю чи ти ще жива, а то хоч труп треба буде заховати.  

Пару разів дзвонив Коул, але я не хотіла з ним розмовляти, тому він говорив з Деніелом. Наскільки я зрозуміла, Коул знову ввімкнув старшого брата і пригрозив хлопцю, що якщо він зі мною щось зробить, то йому життя в армії буде здаватися раєм. Це мене розізлило, адже не бачу сенсу нагадувати, що мені вісімнадцять! До того ж, він сам запропонував залишитися в нього, то які зараз претензії?  
Мої інстинкти самозбереження точно зникали тільки-но Деніелу треба було подивитися на мене так, ніби йому дійсно небайдуже до мого стану.  

Ближче до вечора мені стало легше. Я вже могла піднятися і так, щоб в мене при цьому не з’являлися «сотні зірок» перед очима.  
Я пройшла по коридору і вийшла в просторову вітальню. Вікна в квартирі Деніела стояли не під прямим кутом, а з певним нахилом. Так як це останній поверх, то такий стиль був підходящим. В Коула ж вони просто були до підлоги, але нічим абсолютно не виділялись. Я пам’ятаю, що тут десь є басейн. Прикро, що зараз я точно не здатна на заплив.  
Стелаж з книгами стояв біля стіни. Я встигла замітити таких авторів як Рей Бредбері, Джером Селінджер, Джон Рональд Толкін, Філіп Туллман та решту.  
Останній, особливо привернув мою увагу. Давно я хотіла перечитати його серію про дівчинку Ліру... Можливо, колись в мене знайдеться час і на це.  

Я обернулася і побачила, що Деніел спить на дивані, поклавши одну руку під голову. В іншій в нього були якісь документи, які хлопець вже впустив. Я підійшла та акуратно склала їх на столик перед диваном. Намагаючись не розбудити його, принесла червоне покривало та вкрила Деніела ним.  

Я пішла на кухню і склала весь брудний посуд в посудомийну машинку. Потім розставила все по верхнім шафкам і зробила собі кави. Знаю, що зараз не варто її пити, але не можу втриматись. Прекрасно, коли є каво машина, але мої батьки цінують найбільше свіжозварену каву в турці, а не якомусь апараті.  

Коли вже все було готове, я побачила сонного Деніела. Майже так само він виглядав, коли відчинив мені двері. Цікаво, він так через екзамени вимотується?  

— Я просто сміявся, кажучи, щоб ти помила посуд.  
— А я його й не мила. Це зробила посудомийна машина, — відзиваюсь і обпікаю язик об гарячу каву, пробуючи її.  
— Краще б чай собі зробила, — буркнув хлопець і дістав з шафи, що була біля холодильника пакет з попкорном, — Будеш? — питає.  
— Він солодкий?  
— Ага.  
— Звісно! — вигукую.  

В результаті, ми, наробивши попкорну, ввімкнули мультфільм, який дуже вже просився, щоб його передивилася знову.  

— Колись я хотіла поступати на журналістику, щоб стати схожою на Ейпріл, — промовляю, дивлячись як дівчина розказує новини.  
— А я думав, що ставши юристом, зможу карати таких от Шреддерів, — теж поділився своєю історією Деніел.  
— То ти навчаєшся на юридичному?  
— Так. Але я військовий юрист.  
— Отже, трибунал? — спитала маючи на увазі, що саме в такому суді він може працювати.  
— Так.  
— Але чому ти тоді не візьмешся просто за навчання? Скільки тобі ще за контрактом служити?  
— Два місяці, — відповідає.  
— Зрозуміло, — кажу, — А ти продовжиш його?  

На це хлопець не відповів, віддаючи перевагу перегляду мультфільму, ніж думками про майбутнє. Втім, я була згідна на такі умови, адже самій зараз менш за все хотіла думати про те, що я маю робити далі.