Глава 16

Всі починають нове життя з понеділка? Тоді чому б мені не зробити те саме?  
Я прокинулася і встала без допомоги мами, Ріни і тата. Зайнялась йогою та навіть знайшла час прочитати кілька сторінок книги. Потім поснідала, під здивовані погляди батьків і сестри та поїхала до школи, взявши свою машину.  

Мабуть, варто згадати, що сьогодні встало питання не лише моєї пунктуації, а й що я маю вдягнути. Ще вчора я витягнула всі старі речі та склала їх на окрему полицю. Нові в мене теж є, які я колись замовляла, але ніколи не знала чи буду їх носити. Та все ж краще, щоб вони висіли в шафі, ніж в «збережених». Погода тішила яскравим сонцем і прогноз не передбачав на сьогодні нічого, крім тепла. Звісно, це все таки середина березня. Я розчесала волосся і трішки накрутила кінчики. Нанесла на очі тіні, колір яких, нагадував мені захід сонця, вони були оранжеві, але ще трішки світліші і блиск на губи. Також підвела очі чорним олівцем. 

Їдучи до школи я слухала розповідь одного юриста про справу, яка дісталась йому і те, як він зміг виграти її. Він вчив, які правильні стратегії, а які ні і, яким чином треба приводити потрібні аргументи.  
Ксеня відмовилась зі мною їхати і я цьому раділа. В даний момент мені краще побути одній.  

На паркінгу я не думаю довго ні над чим, глушу машину та виходжу, хлопнувши дверима. Стягую окуляри та поправляю білий топ, який абсолютно не прикриває живіт. До нього я взяла штани кольору хакі і шкіряну куртку поверх накинула.  

Як же мені щастить, що перший література. Сподіваюсь, містеру Рейну сподобається те, що він побачить.  

— Ого, — свистить Фей, дивлячись на мене.  
— Що таке?  
— Та нічого. Ти якась... інша, — невпевнено промовляє.  
— Думаєш? А по-моєму я все та сама, — посміхаюсь і дівчина киває.  

Я не хотіла підводити її, тому пішла прямо в свій клас, помахавши рукою Фей.  

В класі сиділи три людини, адже до дзвінка ще був час. Вони здивувались, побачивши мене тому, що я завжди запізнююсь, плюс це не сильно було схоже на шкільну форму.  

— Міс Маккалістер? — о, а це, що за нотки, містер Рейн? Невже вам не соромно ще й так мене розглядати? 
— Не впізнали? Значить, багата буду, — невдало жартую, втім покидьок все одно сміється.  
— Можливо, й так. Сідайте. Я радий, що ви цього разу прийшли вчасно, — а я то як рада. Словами не передати.  

Сідаю на першу парту( ще одна перевага, коли приходиш до дзвінка — сідаєш, де хочеш).  
Говорячи про нещодавні події і мою реакцію на них, я думала, що зараз поводжусь аж ніяк не як доросла. А чи хочу я бути дорослою? Для кого? Він ж в будь-якому випадку буде бачити в мені дитину! То хай так і буде.  

Урок пройшов на ура. Я навіть кілька разів піднімала руку, щоб відповісти. Очі містера Рейна прямо таки світилися щастям. Після того, як решта учнів вийшли, він підійшов до моєї парти та схилився, поставивши руку на неї, а другу на спину.  

— Мені подобається, що ти так взялася за мій предмет, — промовляє.  

Він вищий за мене, а тому я відчуваю його подих над своєю головою і мені хочеться сховатися від такої близькості. В мене скоро точно клаустрофобія з'явиться!  

— Я всього лише намагаюсь виправити свої оцінки, — кажу, посміхаючись у відповідь на його слова.  
— Це добре. То в нас все в силі?  
— Ви про що? — вдаю, що забула.  
— Про суботу.  
— А, так. Звісно, я прийду сюди... 
— Знаєш, я не дуже люблю цю атмосферу, — зізнається, — Краще буде, якщо ти приїдеш до мене додому.  

Вау! А він часу тратити не хоче. Добре, що я теж.  

— Звісно, а де ви живете?  

До балу часу залишається все менше. Екзамен, в який входить англійська(а до неї мова і література) вже на наступний тиждень. Скоро все закінчиться і тоді я просто буду жити далі, забувши про містера Рейна, всіх інших вчителів, учнів нашої школи та Деніела.  
Містер Рейн назвав адресу і я зрозуміла, що не знаю, де це. Думаю, в навігаторі знайду.  

Цілий день я уникала як сестру, так і Фей. Хоч розуміла, що так не треба робити, але мені необхідний відпочинок від всього, від тих уроків, книг, тестів. Тим не менш, всупереч своїм думкам я йду в бібліотеку біля місцевого коледжу і проводжу там цілий день.  

Хтось трясе моє плече. Я відкриваю очі та намагаюсь сфокусувати погляд на тому, хто потурбував мене. Чорт, я знову заснула.  

— Що ти тут робиш? — доводиться прокашлятись, щоб нормально сказати. 
— До тебе ніхто не може додзвонитися, — каже брат, — Я повертався зі студії, коли Ксеня почала обривати мій телефон, шукаючи тебе.  
— Хочеш сказати, що тільки до тебе дійшло, що я можу бути тут? — спитала, поки складала в рюкзак речі.  
—  До Фей першої. Вона мені сказала, а я погодився заїхати по тебе.  
— Як благородно з твого боку, — фиркаю та обходжу стіл, за яким мені вдалось заснути.  
— Ти не вмієш нормально говорити? Що сталося?  

Коул швидко вгадує мій стан, але не розуміє через що. Цікаво, якщо я скажу, що до цього причетний його друг, то він наб'є йому пику чи ні? Звісно, ні, адже Коул скоріше спробує все спокійно вирішити. Та й я цього не хочу... 

— Це через Деніела?! — підвищує голос брат, коли ми вже виходимо на вулицю і нічне повітря заповнює мої легені.  
— Якщо ти приїхав, щоб відвезти мене додому, тоді їдьмо. А як ні, то краще я добиратимусь сама, — відразу говорю, показуючи, що відповідати не буду.  

Ми сідаємо в його чорний «Мерс» і рушаймо.  

— Нічого не скажеш? — робить останню спробу Коул. Я мовчу, — Добре, тоді говоритиму я. Мене здивувало, коли Деніел сказав, що поїде зі мною. Я думав, йому якраз не хочеться їхати до нас, адже ви, наскільки мені відомо, постійно сваритесь незрозуміло через що, — кидає на мене погляд, але скоро повертає його на дорогу, — Я питав чи хтось з групи не хоче поїхати зі мною... Для підтримки, — зізнається, — Джейн вона... Складна людина і я не знав, як все пройде. Та погодився саме Деніел, який поки ще тут.  
— Поки ще? — виривається і брат вже не соромлячись відверто дивиться, показуючи, що я видала себе.   
— В нього контракт ще не закінчений. Він зараз здає екзамени в універі, тому й тут весь час проводить.  
— Стоп, що? Деніел десь вчиться?  
— Авжеж, — підтверджує брат, — А ти думала, що він як ти — страждає дурнею?! — а це вже боляче. Нехай правда, але він міг і промовчати, — Рейчел, ти сама все розумієш. Не ображайся, бо це так. Скільки ще думатимеш? До наступного року?  
— А навіть, якщо так! Тобі, то що? Ти будеш платити за моє навчання?  
— Тобі потрібна освіта! Йди хоч кудись!  
— Я не хочу йти кудись! Скажи, ти б пішов, наприклад, вчитися на науковця?  
— Мова йде не про мене, — злиться, — Я знав, куди піду вчитись і, що мені в цьому житті потрібно.  
— Ну, а я не знаю! — відчайдушно кричу, оскільки розумію, що він взагалі мене не чує.  
— Тому, що ти нічого не хочеш робити! Після того як пішла в старшу школу, ти взагалі нічим не займаєшся! Та скільки можна вже нити, що ти не знаєш, куди йти?! Звісно не знаєш, бо ти й не намагаєшся дізнатися!  

В мене зникає дар мови після його слів. Вони б'ють гірше за кулаки і потрапляють не лише в серце, а й в мої думки. 
Я бачила, який Коул втомлений. Все таки в них запис альбому і це забирає всі сили. Хлопець був в поношених джинсах та зеленому худі, що показувало, наскільки зараз йому було байдуже до того як він виглядає і чи зловлять його таким папараці. Тільки хіба це виправдання для нього? Як на мене, сім’я повинна допомагати, а не лише «тикати» в твої невдачі. 

«Ти нікчемна», «Та кому ти така потрібна?» «З тобою дружать тільки через гроші твоїх батьків», «потвора»...  
І ще сотні гнівних назв, слів та образ. Таке було моє життя всю середню школу. 
Тому в старшій я перестала надіятись і робити будь-що. Насправді, я зовсім не губилась, а сама заховалась, щоб ніколи не віднайтись.  

— Ти ніколи не міг мене зрозуміти, — в очах стоять злі сльози, але я роблю все можливе, щоб сказати те, що хочу, — І не дивно, адже над тобою ніколи не знущались, ніколи не насміхались і не намагалися подружитись, щоб потім розповсюджувати про тебе різну брехню, після якої ніхто не хотів би з тобою спілкуватись. Ти не жив в постійному страху перед школою і уроками, бо не знав, що тебе чекатиме сьогодні: викинутий рюкзак, подерті підручники чи сварки вчителів, що ти ні на що не здатен, — я говорю все це і з кожним моїм словом очі брата розширяються в мовчазному жаху.  

Ми зупинились на світлофорі, тому Коул постійно дивився на мене. А я скориставшись його мовчанням, відстібнула пасок безпеки і вибігла з машини, втікаючи в один з дворів. 

Сльози текли і душили мене. Я витягнула навушники та ввімкнула першу ліпшу мелодію. Це була музика французького композитора, яку я скачала тільки через те, що почула як тато грав її на нашому піаніно. 

Я дійшла до приватного сектору. Серед сотні інших квартир там є та, що належить моєму братові. Якщо я не помиляюсь він казав, що Деніел теж живе тут. Вигідно так Коул зібрав собі всіх своїх друзів.  

Звісно, з моєю вдачею, сьогодні дощ таки почав падати, плюючи на якісь там прогнози. Поки йшла, промокла до нитки і тряслась так, ніби знаходжуся в льодяній воді. Думаю, що причина цьому не так дощ, як моє хвилювання і переживання.  

Мене пропускають, коли я показую паспорт і вони впізнають прізвище. Та й я вже була тут, тож деякі охоронці впізнали теж.  

«Він живе поверхом вище», слова брата спалахують у пам’яті. Підходжу до ліфта, але ігнорую його. Коул живе на вісімнадцятому поверсі, тоді Деніел на дев’ятнадцятому. Ідеально. Може, доки дійду, встигну передумати і зрозуміти, яка це тупа затія.  

Що я взагалі роблю? Чого мені треба? Ще подумає, що я його переслідую. Проте, я все одно продовжувала йти. 

Що ж, я піднялася на дев'ятнадцятий поверх і все ще думала, що хочу постукати в двері його квартири.  
Може він взагалі мене прожене і не захоче бачити?  
Втім, постукавши в перші двері мені відчинила якась миловидна модель. Дівчина блондинка з зеленими очима уважно подивилася на мене з ніг до голови і спитала:  
— Чим можу допомогти? — що як вона його дівчина? І тому він сказав, що не мав цілувати мене? Господи, якщо це так, то зроби, щоб я провалилася крізь ті кляті дев’ятнадцять поверхів!  
— Доброго дня, ви тут живете? — перше, що приходить в голову.  
— Доброго, так.  

Фух! Стоп, а що як вона з ним живе?  

— Ем... А з вами не проживає Деніел Стоун? — питаю, намагаючись зробити свій голос офіційним.  
— Ні. Він мій сусід, — показує своїм довгим нігтем напрямок до дверей навпроти, — А що трапилось?  
— А? — відриваюсь від споглядання дверей і знову дивлюсь на блондинку, — В лотерею виграв.  
— Справді? В неї хтось виграє?  

Я лише знизала плечима та натиснула на кнопку дзвінка в квартирі Деніела.  

Довгий час ніхто не відчиняв і я вже розвернулась, щоб піти. Саме тоді двері відкрились і в проході показався заспаний хлопець.